Уявіть собі 50 тисяч листів. Саме стільки, разом зі своїми пошуківцями, написала колишнім фронтовикам Клара Поляк (на знімку), вивчаючи бойовий шлях 322-ї Житомирської Червонопрапорної ордена Суворова ІІ ступеня стрілецької дивізії. В музеї бойової слави дивізії — 2500 експонатів.
Цей музей у Житомирському сільгосптехнікумі, як звався тоді нинішній агротехнічний коледж, офіційно відкрито 31 грудня 1983 року. Дата не випадкова: Житомир визволено за сорок літ до того, якраз у новорічну ніч. А збирати матеріали для музею група «Пошук» почала ще в 1977 році. Клара Поляк розуміла: час невблаганний. А тоді ветерани війни були молодшими, і спогади про пережите були яскравішими.
— Я відчуваю минуле кожним нервом і живу ніби у двох вимірах — сучасному і 41-го року, — зізналася якось Клара Рафаїлівна.
У травні їй виповниться 85 літ. А тоді, в сорок першому, юна житомирянка склала останній іспит за 9 клас. Понесла на поштамт листа братові, а з гучномовця почула голос диктора, який сповіщав про початок війни. В липні біля Скоморох (це поруч із Житомиром) на ешелон, в якому разом з родиною їхала в евакуацію, з німецьких літаків полетіли бомби. На все життя запам’ятала кукурудзяне поле, де намагалася тоді сховатися від смерті...
Евакуйованих завезли в Сталінградську область. Там дівчина працювала в колгоспі, освоїла професію тракториста, водночас із похвальною грамотою закінчила десятий клас.
Але до того, коли збулася мрія і вона стала студенткою історичного факультету Житомирського педінституту (закінчила його, до речі, з відзнакою), було ще кілька фронтових років. Довелося пережити ще одну евакуацію — до Уфи. Коли в друкарні набирала газету (звісно, вручну), довідалася про героїчну загибель Зої Космодем’янської. Вирішила, що її місце — на фронті. Закінчила курси зв’язківців. А восени 1942-го, коли їй було вісімнадцять, стала бійцем окремого лінійного батальйону зв’язку на Волховському фронті. Потім був Ленінградський, ІІ і ІІІ Прибалтійські фронти. Перша бойова нагорода — медаль «За оборону Ленінграда» (за участь у першому прориві блокади).
...Для юних історія стає зрозумілішою, якщо говорити не про цілі армії, а про долі конкретних людей. Почала Клара Рафаїлівна з виступу по радіо. Першим відгукнувся колишній сапер з Троянова під Житомиром Іван Стецюк. Він дав адресу колишнього артилериста, топографа й фотографа Миколи Поліщука, що жив на Хмельниччині. Той надіслав багато знімків. А тим часом ланцюжок дедалі довшав. Юні пошуківці зі своєю наставницею об’їздили бойовий шлях дивізії, позначений братськими могилами, зустрічалися з ветеранами. Встановили близько ста прізвищ загиблих воїнів. Експонатів ставало дедалі більше. 1996 року музей став народним.
Тут, крім музею бойового шляху 322-ї дивізії, є ще музеї «Краю мій, моє Полісся» та історії коледжу. Коли йдеться про краєзнавство, Клара Поляк здається невтомною, мов немає за плечима прожитих літ. Звання заслуженого працівника культури України їй присвоєно в 2006 році. Інколи здається, що вона й сьогодні зв’язкова — між роками війни і нашим часом.
Житомир.
Фото автора.
