І досі Адам Деревенко із села Висоцьк Дубровицького району пам’ятає, як уперше завжди суворий батько допустив його на теплохід, що ходив Горинню, дав потриматися за штурвал.
Після цієї першої подорожі річкою (а було це в далеких 60-х) у нього вже не було жодних сумнівів ані стосовно вибору майбутньої професії, ані свого покликання. Не залишилося їх і в батька Сергія Федоровича, котрий краєчком ока стежив за емоціями сина. Він зрозумів усе без слів, адже й сам, пропрацювавши тридцять п’ять років бакенщиком у Дубровицькому порту, був закоханий у широчінь водного простору.
Адам Деревенко після закінчення школи вступив до Київського річкового технікуму (тепер — Академія річкового флоту), здобув спеціальність капітана-механіка і — знову до норовливої Горині. Капітанський місток на вантажному теплоході «БК-181» став його робочим місцем аж на двадцять сім років.
— Навігація на наших поліських річках припинялася в листопаді, проте інколи морози вдаряли раніше. Такі примхи погоди чаїли в собі найбільшу небезпеку, — пригадує Адам Сергійович. — У моїй практиці було три випадки, коли теплохід замерзав у кризі — інколи й за місяцем не могли зрушити з місця. Добре ще, якщо це траплялося неподалік населеного пункту. Тоді могли піти на берег за продуктами, медичною допомогою. Але навіть і за цих умов така вимушена стоянка була для кожного члена екіпажу випробуванням, свого роду школою виживання, бо економили запаси їжі, вугілля, як, скажімо, біля Давид-Городка у Білорусі...
Чимало було випадків, що й людей команда теплохода рятувала. Особливо запам’яталося Адамові Деревенку, коли неподалік села Цепцевичі Рівненської області двоє дітей перекинулися посеред річки на човні. Напоїли хлопчиків чаєм, зігріли, а коли висушили одяг, доставили на берег...
— Навіть прізвищ та імен не запам’ятали. Це було в 1975 році. Вони вже дорослі, певно, вже й своїх дітей мають, — каже поліський капітан.
Окрім рідної Горині, ходив теплохід «БК-181» і річкою Стир та Прип’яттю. Кожен із маршрутів, зокрема «Пінськ—Зарічне» (а це 155 км), Адам Сергійович може описати до найдрібніших деталей: заплющить очі — і немов на світлині постає кожна річкова звивина, кожен пагорб на березі, ліс чи село. Так само знав і русло річок, їх «характер» та «фізіологію». Та й тепер, якщо треба, може бути хорошим провідником. Бідкається лишень, що русло Горині, відколи у 1996 році закрито порт у районі (спершу він був у Дубровиці, потім — у селі Кураш), стало занедбаним, а відтак вже не є придатним для судноплавства.
— Три роки тому мене взяли супроводжувати Горинню катер «Пінгвін» до Прип’яті. Русло змінилося відчутно. Ледве пройшли. Шкода, що так сталося, — каже. — Адже річковий транспорт був одним з найнадійніших. Фактично всі дороги у Дубровицькому та інших північних районах збудовано з каменю, що його наш «БК-181» привозив із Янової Долини на Костопільщині. Перевозили й інші вантажі. Переважно для будівництва. Коли я починав працювати, у Дубровицькому порту було 13 теплоходів, наприкінці — сім. Закрили колись потужне підприємство через банальну причину — здорожчання дизельного пального. Для руху теплоходів його потрібно чимало, тому перевезення стали невигідні.
Полишивши капітанський місток, Адам Деревенко влаштувався працювати у майстерню Висоцького лісгоспу, що в рідному селі. Єдина справа, яка його тепер поєднує з улюбленою професією, — ремонт мостів. Знається на цьому, як ніхто інший.
— Раніше я був капітаном поздовжнього плавання, тепер — поперечного, — жартує.
Троє синів, яких пан Адам виховав разом із дружиною Любою, батькову закоханість у річковий простір не перейняли. Навряд чи, каже капітан, й онуки (їх у нього четверо) оберуть цю професію. На жаль...
Рівненська область.
На знімках: мешканець села Висоцьк Дубровицького району Адам Деревенко й нині у спогадах про своє капітанство; поліський капітан зі своєю сім’єю на борту «БК-181».
Фото Світлани ТУБІНОЇ та з домашнього архіву Адама ДЕРЕВЕНКА.
