Спогади й роздуми депортованого українця

За словами дідуся, далекі наші предки жили до монгольської навали в Києві. Перед падінням міста наш предок відправив сім’ю на захід, а сам лишився захищати Київ і загинув. А сім’я дійшла на Люблінщину, де на кілька століть оселилися наші прадіди. Під час Першої світової війни російська армія відступала з Польщі й забирала з собою українське населення вглиб Росії. І мої діди опинились 1915 року в Сибіру.
1917 року в Росії почалася революція й голод. Дідусь написав з Омська до Петрограда до родича, який до війни був цивільним губернатором у Києві, з проханням посприяти виїзду на Україну. Той допоміг, але в Києві було неспокійно, і дідусь з сім’єю поїхали на Люблінщину до своїх осель. Вони вціліли, а майно за три роки розкрадене. Все треба заново наживати.
Під час Другої світової війни наша родина жила в Польщі під німецькою окупацією. В 1944 році мої батьки допомагали радянським партизанам. Якось взимку батько віз у підводі лісом два бідони молока для партизанів. Його перестріли польські патріоти, вилили молоко на сніг. Сказали: як ще зустрінуть — застрелять. Не раз до нас приходили політруки-партизани, розповідали, як гарно живеться в Україні, що вони самі обирають владу, всі рівні, чорнозем як масло, високі врожаї, а в колгоспах багато техніки, і життя заможне. За такі бесіди місцеві українці давали партизанам харчі й мріяли після війни поїхати в Україну.
Влітку 1944 року партизани стали зухвалі, з’явилися у нас серед білого дня на підводах — за продуктами. Батько виносив з комори борошно, мати готувала партизанам обід. Німці це бачили з сусіднього хутора і обстріляли наш двір. Партизани втекли в ліс. Снаряд упав у дворі й розірвав корову, яка пила воду з жолоба, а осколками поранило мене. Батько нас із сестричкою вивіз у ліс. Мені тоді було чотири роки.
Потім німці приїхали, шукали зброю. Нічого не знайшли, але батька таки забрали разом з односельцями в повітову комендатуру, де допитували. Підвішували «партизанських пособників» за руки-ноги і заливали в ніс денатурат. Потім розстріляли. За батька заступився солтис (сільський голова), сказав німцям, що батько мирний, у нього малі діти. Батька відпустили. Отак обійшовся нам той візит партизанів.
Ще не закінчилась війна, а на східних землях Польщі йшла підготовка до евакуації українців. Не всі хотіли їхати, часто переселяли примусово, в товарних вагонах разом з худобою. Так депортували понад 500 тисяч етнічних українців з Польщі на Україну. Ті люди втратили землю, все майно, яке неможливо перевезти через кордон, бо були обмеження.
Влітку 1946 року вночі в наш дім вломилися злодії-поляки, забрали золоті весільні обручки, сережки, хрестики, срібні ложки, виделки, чайний сервіз, новий одяг, побили батька. А наступного дня в двір заїхали польські солдати, батька штовхали прикладом, наказали негайно запрягати коней та їхати з сім’єю на залізничну станцію.
Коли батьки прощалися з новим будинком, покритим цинкованим залізом, збудованим за кошти старенької бабусі по батьковій лінії, новою коморою, яку спорудив батько, плакали гірко, залишаючи худобу, меблі, косарку, жниварку, колісні плуги, кінну молотарку з кіратом. Розуміли, що не повернуться.
У Влодаві ми сіли в товарні вагони і поїзд пішов в Україну.
Так вдруге наша сім’я (і не тільки наша) потрапила під насильницьку евакуацію з власних земель, втрачаючи домівки, храми, могили прадідів. Це на совісті комуністичного режиму СРСР, який не рахувався з долею людей. Комуністи хотіли поповнити винищених під час війни українців в Україні — депортованими українцями з Польщі, Чехословаччини.
Угода про евакуацію українців з Польщі, а поляків з України підписана у Любліні 9.09.1944. Передбачалось, що переселятимуть добровільно, а в Україні даватимуть землю — не менше, ніж мали до переселення, але не більш як 15 га на сім’ю. Обіцяли й позики по 5000 карбованців. Дозволяли вивозити не більше 2 тонн майна, за все, залишене в Польщі, обіцяли виплатити за страховою оцінкою згідно із законами УРСР.
Фактично ця угода — обман. Виселяли насильно, в Україні ні вибору місця поселення, ні житла, ні землі від радянської влади ніхто не одержав, бо тут створювались колгоспи.
Дідусь згадав про лист від петербурзького родича: той дозволив жити в його квартирі на Інститутській, або в квартирі його брата на Великій Житомирській. Дідусь віддав листа моєму батькові, щоб поїхав до Києва подивитись. Батько поїхав, а квартири зайняті. Батька забрали до НКВС, питали, звідки в нього лист від генерал-губернатора! Наказали повертатись на Волинь і тримати язик за зубами.
Батько тридцять літ не розповідав про те, що сталося з ним, боявся. Після цього нашу сім’ю завезли у глухе село за 60 км від Володимир-Волинська, де в старому будинку поселили батька, дідуся з бабусею і їх доньку, нашу тітку.
Закінчувалось літо, нас рятували від голоду взяті з Польщі кілька мішків з борошном і зерном, а за овочі довелось відробляти на полях корінних односельців. Восени сільрада виділила землю: 0,40 га батькові й 0,15 га дідусеві. Тоді ж виселили нас з наданого будинку, де розмістили бібліотеку і клуб. Нас підселили в комірчину на чотирьох. На виділеній ділянці батько за два роки збудував хату 3x4, де все заразом: кухня, спальня і впритул — хлівець. Про землю в тому розмірі, як було у нас в Польщі, не йшлося, як і про компенсацію за втрачені коні, вівці, свині й інвентар.
В 1948 році під дулом пістолета селян змусили писати заяви на вступ до колгоспу, забираючи більшу частину худоби, коней і знаряддя. Так батьки мимоволі стали колгоспниками і працювали там 40 з гаком років, майже до кінця своїх днів. Ту колгоспну землю, на якій вони працювали, розпаювали після їхньої смерті, тож вона ні їм, ні їхнім дітям у спадок не дісталась, як і та, що залишена в Польщі.
У незалежній Україні ні Міністерство закордонних справ, ні Кабмін, ні Верховна Рада, ні Президент на міжнародному рівні не спромоглись добитись компенсації за збитки насильно депортованих етнічних українців. Не змогли домовитися з Польщею, Чехією, Словаччиною про створення відповідних обопільних законів. Про відшкодування та використану протягом 60 років землю наших етнічних українців чеськими й польськими селянами, та пільги щодо перетину українсько-польського, чеського, словацького кордонів, та пересування по територіях цих держав депортованим українцям та їх дітям і онукам, щоб вони могли відвідати родичів, могили прадідів.
В 2006 році я побував у Польщі, в селі, де народився. Один добрий старенький поляк показав місце, де стояв наш дім, але там його вже не було, все розібране, лише сліди від будівель, залишки кущів троянд. У грудях защеміло відчуття незворотної втрати. Але земля батьків на місці, частина в стерні після скошеного жита, друга частина недавно зорана під нові посіви, поряд сосновий ліс. З родичів там живе моя троюрідна сестра, внуки двоюрідного діда, брата по бабиній лінії, який до війни одружився з полячкою і його не зачепила депортація. Після повернення з Польщі часто задумаюсь, як повернути втрачене майно і землю батьків.
Попередній уряд та Верховна Рада України підрахували, що краще надати нам статус учасника війни — це дешевше, ніж компенсувати збитки багатостраждальним етнічним українцям, насильно переселеним з Польщі в 1944—1951 роках.
З нашої родини, переселеної з Польщі в кількості 29 душ (Цукри, Собчуки, Пашки, Сидоруки, Гірси, Семаки), лишилось троє. Нам за сімдесят літ. Ще літ п’ятнадцять — і ніякі закони нам не потрібні, нас не буде на цьому грішному світі.
Необхідно колишнім депортованим етнічним українцям згуртуватись і вимагати від Міністерства юстиції України, Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, щоб у законі про права депортованих було враховано такі пропозиції:
— про надання етнічним українцям, насильно переселеним з Польщі в Україну, юридичного права отримати землю в тому розмірі, що вони користувались в Польщі до вигнання, а також на отримання будинків — не далі, ніж за 10—15 км від теперішнього місця офіційної реєстрації та проживання;
— про відшкодування та компенсацію за моральну та матеріальну шкоди, за примусово залишене на території Польщі майно, житло, рухомий і нерухомий реманент;
— про відшкодування за використані орні та неорні землі етнічних українців польськими селянами та вирощені врожаї за 60 з лишнім років — приблизно 1 136 000 грн. з гектара.
Якщо такий закон буде ухвалено, Верховна Рада на ділі доведе, що вона захищає права депортованих співвітчизників.

Євген ЦУКОР, ветеран праці, інвалід, учасник війни.

Київ.