Кримський письменник і видавець за двадцять літ роботи свого невеличкого приватного видавництва «Доля» випустив у світ майже півтори тисячі вартісних книжок різними мовами, зробив для гармонізації міжнаціональних стосунків на півострові не менше, ніж цілі інституції та владні структури.
Валерій Басиров (мати — українка, батько — кримський татарин) — народжений і хрещений у вигнанні на Уралі, засновник осередків Товариства української мови і Руху на Хмельниччині, головний редактор тамтешніх україномовних газет, лауреат престижних премій, російськомовний поет і україномовний прозаїк, перекладач, голова Кримської організації Національної спілки письменників України з Московським літінститутом за плечима, президент кримськотатарського письменницького ПЕН-клубу, перший у СРСР приватний видавець і першовидавець кримськотатарською мовою Корана, а багатьма мовами української й кримськотатарської класики, автор тридцяти книжок — такий це дивовижний чоловік!

— Щасливий, що повернувся до своїх українських і кримськотатарських родоводів, що був один у сім’ї й лишився живий, хоча й хворів у дитинстві на сухоти, пережив злі часи, а нині можу спокутувати провину за те, що довго був відірваний від свого коріння, — каже Валерій Магафурович.
— Коли виповнився лише рік — не стало батька, а мама, тяжко працюючи, перейшла зі мною Урал, Волго-Донський канал, і таки вирвалась на рідну Хмельниччину, до Славути, де я виріс, ходив до школи, став журналістом. Видав сам першу книжку — спробував довести собі й клеркам від видавничої справи, що випускати у світ книжки можуть не лише колективи в сотні душ.
Оскільки дозволу не давали, видав на свій ризик, щоб нікого не «підставляти», власну книжку віршів «Нечайна відлига» за дві доби. Це була «найшвидша» книжка в СРСР. Поспішав, бо знав: повідомлять в інстанції про «підпільне» видання й не дозволять! Так і сталося. Наказали: весь тираж — під ніж. Але запізнилися, встиг продати!
Так і почав займатися видавничою діяльністю.
Це було справжньою перемогою опального журналіста. Він єдиний тоді серед українських редакторів, попри суворі попередження, передрукував з «Літературної України» Програму Народного руху; а 2000 надпланових примірників роздали на майбутньому майдані Незалежності в Києві, після чого пильні функціонери за рік до «путчу» позбавили роботи.
Він (із семи кандидатів) виграв конкурс на посаду головного редактора міської газети в Хмельницькому, звідки вже 1992 року його звільнили міські начальники. Сказав їм: «Я високий чоловік, мені важко нагинатися». Більше на держслужбу не ходив і не залежав ні від чого, крім совісті.
...Бесідуємо біля каміна в його офісі, зведеному власноруч впритул до затишного будиночка на тихій сімферопольській вулиці Виноградній, куди надходять рукописи з усієї України.
— Якось кримські татари запросили мене допомогти налагодити видавничу справу. Не відмовив. У п’ятдесят почав з нуля. Коли приїхали з дружиною Вітою до Криму, були тільки борги, в кишені — останні сто гривень, і ні роботи, ні друзів. Жили на півхлібини на день, доки не закінчилися гроші.
Перше замовлення зробив за безцінь, щоб вижити. Оскільки в Криму українські та кримськотатарські видання були обділені увагою урядовців, налагодив випуск двомовних книжок. Декілька проектів підтримав фонд «Відродження». Вірними помічниками стали дружина-художник, майстер пензля Олександр Іваненко, технічний редактор Мемедула Усенінов, науковці й письменники Юнус Кандим і Олександр Губар, Шакір Селім і Данило Кононенко, Аблязіз Велієв і Світлана Кочерга...
— І тут я ні від кого не залежний. Тим, хто скаржиться, кажу: сутужно всім, але трудись — і будеш мати все. У мене принцип: мушу заробити лише 10 відсотків із книги, але постійно, і тоді вистачить на життя й творчість. Я довів: це можливо. Втіху маю від того, що книжки виходять одна краща за іншу, бо прагну кожну з них зробити як витвір мистецтва.
Коли в 2001 році видав п’ятисоту книжку (поема Шевченка «Кавказ» чотирма мовами — українською, кримськотатарською, російською і англійською), це помітила й місцева влада. «Доля» отримала премію Ради міністрів Криму. Кожне нове видання миттю зникає з полиць, доводиться шукати їх на власному сайті Басирова в Інтернеті.
На Міжнародних ярмарках книжки «Долі» цінують, відзначають дипломами за внесок у розвиток багатонаціональної культури Криму. Кожна третя книжка професійного письменника в «Долі» видається безкоштовно. Але якщо твір — художньо вартісний.
— Для мене видавництво — захоплення душі, а не заробіток. Тому не всі книжки беру до роботи. Якщо якась не відповідає моїм вподобанням чи поглядам, не буду видавати. Не працюю на вибори, не друкую політичних опусів, це мені не цікаво. Встигнути б видати духовні скарби, яких стільки біля нас. Ми нині можемо конкурувати з книжками росіян і кого завгодно. Всі кричали: душать українську книжку. Ніхто не душить. Видавайте. Зумійте видати!
Доводжу всім: коли твоя мета не заробляти гроші, а робити справу — і гроші прийдуть, і справа загараздиться. Колеги бідкаються: немає замовлень, фонду. Кажу, люди добрі, робіть гарні книжки і до вас прийдуть і люди, і держзамовлення. Виставляйте лише нормальну ціну і нікого не обманюйте. Випускаючи гарну книжку, можу не отримати прибутку. Це — мої проблеми. Але я дав слово і дотри-мав його. Навар мене не цікавить. Я ставлю себе в екстремальні умови. Бо коли заважають працювати — стаю сильніший.
Скільки книжок видав, а щоразу вчуся і не соромлюся помилок. Бо хочу, щоб було краще. Казали, в Криму кепська поліграфічна база. Погляньте на мої книжки: всі зроблено саме тут. А перші кримські примірники були такі гарні, що до мене приїхали німці й замовили дитячу книжку для «батьківщини книгодрукування». Потім прохали зробити книжки для Ізраїлю, Канади. Є ж чудова поліграфічна база в столиці, за кордоном, а їдуть до мене. Знають: зробити абияк не вмію.
Задумав серію «Скарбниця кримськотатарської духовності», моїх перекладів українською мовою творів репресованих кримськотатарських письменників. Скільки упосліджених і знищених мудреців і талантів! Відклав усе і сидів з ранку до ночі над перекладами, які мене полонили цілком.
А власні книжки? Приходить настрій, беру ручку й пишу, хоча мене оточують комп’ютери. Єдине, чого не знаю, — коли приходить поезія. Це як осяяння. Книжку, що вийшла дев’ятьма мовами, «Дихання ранкової роси» писав ночами в лікарні, коли декілька тижнів сидів біля хворої мами. Художник Раміз Нітовкін ілюстрував, і вона розлетілася миттю.
Створити книгу — це моє. Я зроблю її найсумлінніше, тож експлуатуйте мене так, щоб до денця вичерпати ці знання й уміння з мене, дайте мені це зробити і не заважайте. А тоді йдіть і дивіться, що вийшло.
Видавав і мікрокнижечки, й масивні фоліанти. П’ятитомник про долю татар у часи Другої світової війни — за два тижні! Просто хочу встигнути видати правду про долю українців і кримських татар. Втомився від брехні: мовляв, той був ворогом, а той — зрадником. Неправда все це. Пишаюся, що вдалося повернути чесне ім’я сотням імен, зокрема остарбайтерів, яких насильно вивезли до Німеччини. Документи підтверджують, що не був цей чи той чоловік зрадником. От і хочу, щоб нарешті до кожного народу ставилися по-людськи, як має бути. Годі пришпилювати людям і народам сталінські ярлики.
Кажу: я кримський татарин, але водночас й українець,  сприймають це чи ні. Якщо людина будь-якої національності буде підленька, я скажу їй це в очі.
Головне — справжність душі, переживань, дій, життя. Чистота помислів і талант. До цього тягнуся все життя. Це мої автори, таких навіть шукаю. А на зневіру не маю права. Якщо дав Бог талант видавати книжки, не маю права згаяти й хвилини, бо це мій хист і хрест, який дано мені нести. Постійно оголошую війну собі, щоб випробувати долю, інакше не буду собою, такий, як є. Зранку треба поглянути у дзеркало, собі в очі: якщо не відводиш — нормально, йди далі, якщо відведеш — усе, рятуй душу. Завжди маємо думати, що йдемо на фінішній прямій. І не треба набивати собі ціну, а просто працювати. Така моя доля.
...Він почав у Криму з нуля і швидко перегнав багатьох із тих, хто жив тут до нього, але так і не зміг піднятися над умовами й умовностями, розлучитися зі штампами ще радянської епохи. Нині на півострові він — особистість, здатна сприяти розв’язанню проблем, що виникають під час етнокультурних процесів відродження, передусім мовних.
Валерія Басирова як засновника й директора видавництва не можуть не тішити його здобутки. Але треба йти далі. Й уже не самому, а з допомогою держави. Бо саме через її неучасть ще багато цікавих проектів залишилися нереалізованими. А це великий прорахунок у державній інформаційно-культурній політиці. Адже на півострові нині міцнішає співдружність мов і національностей, проростає наше майбутнє.
Крим.