Ледве більше року тому всю Арбузинку вразила моторошна трагедія. В автокатастрофі загинула мати сімох дітей. Жінка з дочкою йшли по узбіччю зовсім не жвавої траси. Усе трапилося в мить: сліпуче світло фар, удар... і диво материнського інстинкту. В останньому сплеску свідомості мати різко відштовхнула дівчинку вбік. Вона не постраждала. Мати ж померла в лікарні.
Сім дочок, найменшій з яких не виповнилося ще й року, залишилися напівсиротами. — Цей випадок, — розповідає голова райдержадміністрації Алла Рєзниченко, — став шоком для всієї нашої громади. Загибель молодої жінки, матері, — страшне горе саме по собі. Але ще похмуріше здавалося майбутнє. У голові не вкладалося, як зможе батько впоратися з дітьми, та ще з дічатами. Самотужки! Виявилося, є такі чоловіки. Звичайно, замінити матір неможливо, але Дмитро Богданович Дідик — саме той чоловік, що здатен взяти на себе всю повноту батьківської відповідальності й нести свій нелегкий хрест гідно й не нарікаючи.

«Батько в нас — класний!»

Родина осиротіла, але всі разом вирішили не вимагати покарання для водія, винного в їхньому сирітстві. «Ми йому пробачили, — треба жити далі, ростити дітей у добрі й злагоді», — каже Дмитро Богданович. Йому — 44 роки, родом з Яремчі Івано-Франківської області, працював у Южноукраїнську, де й познайомився з майбутньою дружиною. Оселилися в Арбузинці.
— Я тільки тепер розумію, як важко жінці, — розповідає Дмитро. — І як важко без неї. З господарством, з будинком упоратися, хоч і складно, але можна. А щирість, тепло, турбота, любов — це жінка. Вертаєшся з роботи — й тебе зустрічає особливий світ, кохана дружина, любляча мати. Зараз усе інакше...
Дмитро Богданович розуміє, що дітям дуже не вистачає матері. «Хоч як би я до них ставився, як би не намагався щось зробити для них, — продовжує він, — маму не замінити. Я не зможу дати те, що могла дати їм вона. Так само, як і мати, не в змозі повноцінно виховувати дитину, якщо немає батька. Чоловік і жінка, мати й батько — це єдине ціле. А якщо немає когось одного, — немає повноти, немає досконалості. І діти це відчувають».
Коли сталося лихо, Дмитрові довелося освоїти суто жіночу домашню роботу. Навчився непогано готувати. Але встати раніше й приготувати сніданок для великої родини — півсправи. Треба простежити, щоб дівчатка були охайно й по сезону одягнені, щоб старші допомогли молодшим. Підтримувати порядок у будинку — теж справа нова. Раніше він робив це не так часто, як і всі чоловіки. «Пам’ятаю, — каже Дмитро, — прийдеш додому з роботи втомлений і думаєш: чим тут можна займатися цілий день? Нібито все просто — підмести, підлогу помити, меблі протерти. А тепер уже по-іншому дивлюся на домашні турботи. Виявилося, що чистота й затишок — теж праці чималої потребують».
Мабуть, найскладішною з «домашніх наук» для батька родини стало прання. З жахом він згадує перші спроби опанувати цю просту для жінок і таку складну, як з’ясувалося, для чоловіків справу. Каже, спочатку не знав, що робити з купою білизни й брудних речей. Став пригадувати, як це робила дружина, і поступово все-таки цю «науку» опанував.
На журналістське запитання «який у вас батько?» дівчатка ледь чи не хором відповідають: «Він у нас — дуже класний! Він — веселий і добрий. Іноді, щоправда, буває суворим. Але ми розуміємо, що це правильно. Без суворості не можна, щоб не були розбалувані». Сором’язливо діляться дівчатка й деякими проблемами. Не все вони можуть розповісти батькові, як мамі, не можуть звернутися до нього зі своїми дівчачими секретами. І хоч намагається Дмитро Богданович замінити маму, чогось не вистачає. «Маминої ласки й маминої поради», — каже Наталя.
— Я й сам знаю, — що не можу в деяких питаннях допомогти донькам, — каже батько. — Соромляться мене. Але вихід знаходимо. Я звертаюся до своєї сестри Валі, вона приїжджає й виручає нас.
А те, що родина дружна і весела, підтверджує Алла Рєзниченко: «Якось іду по вулиці, чую, хтось пісні гарні співає. Дивлюся — Дидики. Дівчатка гарні, банти в косах. Їдуть собі на велосипеді всі разом і співають. Ну чим не щаслива родина?».

Тим часом...

Утім, домашні турботи — лише «домашнє завдання» батька. Працює він на двох роботах. І руки в нього золоті, і кмітливості вистачає, щоб мати власну невелику справу. Заснував мале підприємство з пошиття й ремонту взуття «ЕСХОЛ», а ще працює слюсарем у центральній районній лікарні. Заробітки, за мірками районного центру й нашої держави, має непогані. Тому, за доходами на кожного, родина не належить до малозабезпечених і на додаткову допомогу від держави розраховувати не може. Втім, звичайно, без уваги держави не залишається.

«Коли нам Бог дасть другу маму?»

Знайомство з родиною Дидиків відбулося з приємного приводу. Дівчатка давно вже мріяли про телевізор. Районна адміністрація знайшла кошти на придбання новенького сучасного телевізора. Разом з головним подарунком голова райдержадміністрації Алла Рєзниченко вручила й солодкі гостинці.
— Дійсно, за законом, — пояснює Алла Михайлівна, — родина не є малозабезпеченою. Живеться їм нелегко, батько одержує лише соціальну допомогу на дітей, як удівець, та земельний пай здають в оренду. Але ми намагаємося допомагати. Наталка й Настя вчаться в музичній школі. Розпорядженням райдержадміністрації вони звільнені від плати за навчання. За молодших у навчально-виховному комплексі «Пролісок» поки що батько платить 50 відсотків вартості харчування. Думаю, зможемо надати їм цю послугу повністю безкоштовно. Саме таким родинам і варто допомагати. Хоча самі вони по кабінетах не ходять, соромляться щось просити для себе.
Родина Дідиків прийняла гостей радо. Дівчатка акуратно одягнені, зачіски в кожної на свій лад. По-хазяйськи знайомлять із будинком. Розповідають, що зараз у них ремонт. Поміняли вікна на металопластикові, поставили нові двері. А в кімнатах, у кухні — прибрано, чисто, охайно. Адже ж стільки господарок!
З батьком зараз залишилися п’ятеро дочок. Наталочці — 13 років, Насті — 11, Оксанці — 9, молодшим, Надійці й Ані, — три й два роки. Старша дочка Юлія в липні минулого року вийшла заміж, живуть окремо. До речі, батько розповідає, що ніхто не очікував такого яскравого весілля. Дівчатка постаралися, щоб сестричці свято запам’яталося надовго. Самі склали сценарій, та ще у віршах. Гостям дуже сподобалося. Ніякий тамада не потрібний.
Пишаються в родині успіхами другої дочки — Катерини. Дівчинка добре закінчила школу й вступила в Київський політехнічний інститут на «недівчачий» факультет, — «авіасистеми». Вчиться на бюджеті, першу сесію здала на «четвірки». На жаль, додому приїжджає нечасто. Дуже витратне й навчання, і проживання в дорогій столиці. Батько ж назбирав грошей і подарував студентці ноутбук. Те, що для інших необхідний атрибут, для Катюші з родини Дідиків — справжній дорогоцінний подарунок.
Веселі й привітні, дівчатка охоче розповідають і про себе, і про батька, і про життя-буття. Кажуть, у кожної є свої обов’язки — мити посуд, прибирати в кімнатах, стежити за порядком, допомагати меншим сестричкам. І індивідуальні. Наталя здійснює «загальне керівництво», у зоні Настіної відповідальності — дитячі горщики, Оксанка прибирає в кухні.
У кожної дівчинки — свій характер і свої смаки. Наталочку дуже хвалять викладачі музичної школи. Вона має неабиякі здібності, грає на фортепіано, добре співає. Хоче бути дизайнером, але найзаповітніша мрія — стати артисткою. Наталочка на правах старшої дає точні характеристики кожній сестричці: «У Насті складний характер, зовсім не такий, як у мене. Іноді доводиться з нею «воювати». Батько перебиває: «У нашої Насті — чуйне серце, вона вміє співчувати. Їй би медсестрою стати — кращої не знайти». «Про Оксану скажу, що вона молодець, — продовжує Наталя, — вона всіх нас у родині обігнала: кругла «відмінниця», добра душа, усім допомагає. І молодші дівчатка вже стають самостійними, слухняними, в усьому допомагають, виявляють повагу до нас, дорослих.
Запитую в Дмитра: «Чи не жаль, що немає в родині хлопчика? Був би помічник?»
— А в мене вже є один син, — відповідає він. — Старша дочка вийшла заміж, а мені зять став сином. Сім дочок, виходить, буде й сім синів, їхніх чоловіків.
Не можу не запитати й ще про одне, може, найважливіше для Дмитра: «А чи не примітили собі добру жінку, яка стала б і дружиною, й господаркою, і мамою для дівчаток?».
— Знаєте, — каже він, — старші доньки намагаються не запитувати про таке. А менші останнім часом всі частіше питають: «Коли нам Бог дасть другу маму?». Відповідаю їм, як і вам, — на все Божа воля.
Миколаївська область.

Фото автора.