У переддень свого дня народження заслужений працівник сільського господарства, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, генеральний директор сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу «Прометей» Микола Макодзеба відповів на декілька запитань «Голосу України». Звичайно, в першу чергу вони стосувалися сільського господарства. Хоч якщо бути повністю відвертим із читачами, відповідав на них один із провідних працівників агропромислового комплексу області, голова великої хліборобської династії з не дуже великим бажанням. Проте...
— Миколо Гавриловичу! Сподіватися в області на другий поспіль величезний врожай, мабуть, не варто...
— А чи треба? Адже минулорічний врожай багатшими хліборобів не зробив, хоч і був найрекордніший за тридцять чотири роки моєї роботи в сільському господарстві. Та хіба що — на проблеми. Виростили великий хліб, який потім не знали, куди подіти. Як виявилося, не потрібний він ні людям, ні державі. Але не зважайте. Це, швидше, від наболілого. Минулорічні досягнення допомогли побачити окремі проблеми і вкотре багато в чому переконатися. Найперше в тому, що в нас так і не з’явилася продумана виважена державна політика у сфері АПК. А якщо й з’явилася, то ми її не побачили. А загалом, якщо дотримуватися всіх агротехнічних вимог, можна отримати непоганий урожай, бо великий не надто зміцнює фінансовий стан господарства.
— Може, не всі, але окремі фермери спромоглися б узяти реальні кредити, прикупити добре насіння, техніку, але банки, кажуть, не дають...
— Навіть господарствам з чудовою кредитною історією доводиться покрутитися, щоб отримати кредити.
Українські банки або ті, що діють на території України, так і не пішли далі власних корпоративних інтересів. А тому розмови про те, що вони завжди хочуть і готові допомогти селу, — лише розмови. Або в них якісь свої, зовсім незрозумілі нам чи невідомі інтереси, або вони самі не розуміють, як і де заробляти гроші, одночасно допомагаючи і державі, в якій діють, і людям, на яких багатіють. Одне слово, до села банки ставляться боязко. Тож і кредитів, не те що обіцяних доступних, а й узагалі майже ніяких, ми отримати так і не можемо. Незважаючи на відмінну, як нині модно говорити, кредитну історію. Фінансування сільського господарства потребує докорінних змін. Державі треба зробити так, щоб банк думав про власні доходи через доходи села. Та чи буде це колись?!
Тож висновок один: селянинові, як завжди, сподіватися ні на кого, крім як на себе, не доводиться. Але не кожному окремо, а всім гуртом. І в цьому контексті сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи знову набувають визначального сенсу. Особливо, якщо вони багатопрофільні. Такі, що допомагають і фінансові проблеми розв’язувати, і виробничі. І посівматеріал якісний закупити, і добрива за доступною ціною, і потужну сучасну техніку в лізинг гуртом...
— Три господарства, які об’єднує одна ваша родина, чим не об’єкти для відпрацювання елементів співпраці в умовах роботи обслуговуючого кооперативу?
— Так воно і могло б бути. До того ж уже багато років...
— Разом із трьома синами ви із самого ранку — в полі, у тракторній бригаді чи в далеких відрядженнях. Щодень — при справі. Не набридаєте один одному? Конфліктів не виникає?
— Навпаки, дуже допомагає. По-перше, в кожного свої позитивні риси характеру, особливі бачення розв’язання однієї проблеми. Кожен має особливі здібності до вирішення якихось певних питань. Один твердіший у принципових питаннях, другий — комунікабельніший у спілкуванні, третій — скрупульозніший у дрібницях. А конфлікти... Під час роботи вони виникають у всіх. Але саме в таких випадках і відчувається перевага колективного розуму.
— Це коли «всі подумали і я вирішив»?
Не зовсім. І «подумали», і «вирішили». Але й багаторічний досвід роботи під час прийняття рішень відіграє не останню роль. А щодо того, чи не набридаємо? Так ніколи ж (сміється). З ранку до вечора — у справах. І в них на кожного із синів, Миколу, Романа чи Олега, можу покластися, як на самого себе. А вдома чекають ще троє... Тож чи встигне хтось комусь набриднути?
— Нещодавно представники Асоціації фермерів і приватних землевласників України разом із Союзом обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів організували під стінами Верховної Ради України акцію протесту. Одна з вимог — негайно розглянути законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів», де, зокрема, йдеться про необхідність удосконалення оподаткування в сільському господарстві...
— Законодавча база для існування кооперативів чудова. Тому ми його і створили. Та от високопродуктивно працювати, як кажуть, — та де там. Ринок постачальницько-збутових операцій, сервісне обслуговування, переробка — в руках, далеких від аграріїв. Тому й кооперативи сьогодні тільки на папері.
— Колись кіровоградський край славився розвиненим цукроварним виробництвом. Сьогодні господарства, якими керуєте ви і ваші сини — одні з небагатьох, де продовжують вирощувати цукрові буряки. Воно вам потрібно?
— А й справді. Їли б давно цукор із тростини і горя не знали б... А якщо серйозно, то де ж його ще вирощувати, як не на благодатних чорноземах Центральної України. Зважте, занапастили потужний комплекс виробництва цукру не сільські трударі. Ці, навпаки, до останнього воювали за кожний цукрозавод, коли його вирізали на металобрухт. А хто їм у цьому допоміг? І сьогодні ми вирощуємо цукрові буряки, хоч в умовах, що склалися, доходу це майже не дає. Але по-іншому не можна. Є така річ, як сівозміна, є придбана техніка, підготовлені досвідчені кадри, є, врешті, бачення перспективи галузі і надія на її відродження. Бо якщо сьогодні відмовимося від цукрових буряків, завтра — від тваринництва, післязавтра — від зернових... що залишиться? Ламати — не будувати! Шкода, що на державному рівні нас поки що так і не почули.
Поки любувалися чистими, рівними, як шовк, сходами озимих, Микола Гаврилович мимоволі прохопився: «Важко нині хліборобам. У мене ось сини — яка допомога! Міцно стоять на ногах. Один одному і батькові завжди плече підставлять. Три міцних господарства вкупі. І то не завжди можемо викрутитися. А що про інших казати?! А тішить те, що, можливо, вже троє меншеньких і покоління таких, як вони, житимуть за кращих часів... Адже для них стараємося, створюємо міцну базу. І в господарствах, і в агропромисловому комплексі, і в державі загалом...».
Якщо навіть до Миколи Макодзеби з’їдуться на гостини з нагоди його дня народження тільки найрідніші — троє старших синів і донька із сім’ями, дружина і троє молодших, то вже й тоді буде його домівка повна людей, як славнозвісний український овоч насінням. І для кожного Макодзеба-старший знайде добре, привітне слово, пораду і розраду. Тож нехай  йому щастить та здоровиться, бо на таких світ тримається!
Кіровоградська область.
На знімках: Микола Макодзеба зі старшими синами Романом, Миколою і Олегом вивчають стан цьогорічних озимих (визначають якість обробітку грунту і внесення мінеральних добрив); у сімейному колі з дружиною Вікторією і з меншими синами Ігорем, Іллею і Глібом.

Фото автора.