Сільському інваліду часто немає більше на що надіятись, окрім молитви

Коли сталася та жахлива аварія, вся родина Судуків, що з Макова Дунаєвецького району, думала лише про одне: нехай Таня виживе. Нехай буде хвора, покалічена, нехай втратить роботу, нехай доведеться забути про кар’єру юриста — все це такі дрібниці. Головне — нехай вона живе!

Лікарі намагалися не робити жодних прогнозів. Пізніше хтось із них скаже матері, що такі травми для людини середнього віку були б смертельні. На Таню могли працювати лише її молодість і бажання жити. А для лікарів пацієнт з такими важкими переламами і забоями, перебитим хребтом і складною політравмою голови був практично безнадійний. Операцій потрібно було зробити одразу декілька і швидко. Але загальний стан не давав змоги. Вибір потрібно було робити дуже швидко і професійно, і лікарі старалися. А Таня, одного разу опритомнівши, несподівано попросила маму: «Нехай Андрій молиться за мене».
Андрій, молодший брат, відчув це прохання без слів — серце підказало. Тільки-но дізнався про трагедію, зачинився у своїй кімнаті, став на коліна і почав молитися. Так він провів майже всю ніч.
Коли надія ставала дедалі менша, а дівчину почала зв’язувати з життям лише тонесенька, майже невидима ниточка, раптом уві сні до неї прийшов старець із довгою бородою. Він мовчки погладив її по голові і передав пляшку з чистою водою. На ранок сумнівів не було: це — світлий знак. Адже чиста джерельна вода у снах — це знак здоров’я, сили і життя.
І Таня вижила. Тільки життя і для неї, і для всієї родини почалося зовсім інше. Інколи воно перетворюється просто на пекельне. За ці два «нові» роки Судукам стало зрозуміло: інколи вижити буває простіше, ніж потім жити.

До і після

Таня не любить свій інвалідний візок. Коли вона разом із Альошею, своїм чоловіком, з’являється в ньому на вулиці, їм обом здається, що всі тільки й дивляться на них до нахабності відверто допитливим поглядом. Вони ж обоє не просто знають себе зовсім іншими, а й тепер почуваються в душі саме такими: молодими, дужими, гарними.
Тетянка завжди була гордістю сім’ї. Кмітлива, допитлива, дуже старанна, золота медалістка — вона завжди знала, до чого прагне у житті. Коли подала документи на юридичний факультет, щиро вірила, що в майбутньому стане справжнім борцем за закон і справедливість. Навіть коли не вдалося з першої спроби вступити на престижний факультет, не відступилася від своєї мети.
На другий рік вона таки стала студенткою. Потім — успішне навчання, щасливе одруження, диплом з відзнакою, хороший початок кар’єри...
Батьки не знали, як натішитись. Тато після важких закордонних заробітків нарешті зміг повернутися додому. Хоч і втратив здоров’я на чужих металургійних комбінатах, проте не шкодував: вони таки змогли заплатити за освіту донечки-розумниці. І шлях до роботи, самостійних заробітків уже відкрився для неї.
Пташка щойно злетіла з батьківського гнізда, щойно відчула силу своїх крил і готова була підніматись високо вгору, як раптом... усе обірвалось. Безглузда несподівана аварія перекреслила все. Один водій порушив правила, інший, рятуючись, збив Тетяну просто на тротуарі. Здоров’я, надія на власних дітей, робота, друзі, кар’єра, можливість ходити, спілкуватись — усе це залишилось у тому житті, що було до удару. Після нього — глуха невідомість.
Вона справді надто розумна і тверезомисляча, щоб не розуміти, що з нею сталося. Разом із чоловіком вони перелопатили безліч інформації про те, де і як лікуватися. Пробували різні методи. Вони вже декілька разів були в реабілітаційних центрах. Але тепер знають точно: методики лікування такого перелому хребта поки що немає. У місці ушкодження нервові сигнали не проходять, тому Таня не відчуває практично жодної клітинки свого тіла нижче пояса. Але ні вона, ні чоловік, ні родина не здаються.
Вони вичитали, що в світі є випадки, коли люди з такими травмами вчилися ходити на ногах, яких абсолютно не відчувають. Як це може бути, нормальна логіка пояснити не може. Але для Тані, її близьких уже не діють закони нормальної логіки. Всі вони опинились в екстремальних умовах.

Сила віри сильніша за біль

Молода сім’я змушена була залишити обласний центр і перебратися до Таніних батьків. Коли Олексій побачив, що без його чоловічих рук Тані не обійтися в буквальному розумінні слова, він залишив навчання і відмовився від роботи. Про те, що кохану дружину носять на руках, він знає не зі слів. Але ні для Олексія, ні для Тані в цьому немає й краплини романтики, лише гірка жорстокість життя.
Та найстрашніше не це. Найгірше, що вони не можуть поки що знайти своє місце в житті. А воно визначається зовсім крихітною Тетяниною пенсією. Ще менша допомога Олексія, котру він отримує з догляду за хворою дружиною. До цієї каси ще можна додати дуже скромну мамину зарплату сільської медсестри. Але ж водночас усе це потрібно поділити і на брата-студента, і на батька, котрий через втрачене здоров’я не може працювати. І на стареньку бабусю.
У часи гострої кризи бувало, що в день на ліки йшло більше, ніж вони отримують разом всією родиною. Кожен день лікування — не десятки, сотні гривень. Кожна доба в реабілітаційному центрі — це гроші. Елементарний памперс, засоби гігієни — це все гроші, гроші, гроші... Де ж їх брати?
Тільки-но з’являється вільна годинка, Людмила Володимирівна, Тетянина мама, відправляється в довгий і доволі принизливий похід по депутатах, різних владних кабінетах, спонсорах, щоб роздобути хоч якусь матеріальну допомогу. Але, проходячи по одному й тому само колу, вона дедалі частіше ловить себе на думці, що це і без того маленьке джерельце фінансування починає пересихати. А що вдієш, коли сторонні швидко звикають до чужої біди. До того ж по цьому само колу ходять сотні інших бідолах, у котрих свої проблеми. Тому навіть подумати, що буде далі, коли ця допомога закінчиться, Людмила Володимирівна боїться.

Чи може подарунок повернути життя?

Що найбільше вражає в цій історії, то це те, що найбільше оптимізму залишається в тих, хто найбільше страждає. Олексій мріє, що він обов’язково візьме молодіжний кредит і побудує для своєї розумниці і красуні дружини власний дім.
Молодість. Хіба відмовиш їй у таких мріях? Навіть тоді, коли твій місячний дохід менший за будь-які мінімальні.
А Таня мріє про... роботу. Вона ж так хотіла бути юристом!
Для сільського інваліда навіть такі думки — вже подвиг. Там сильні і здорові чоловіки роками без постійної роботи і заробітків. Там лише щоб сісти в рейсовий автобус, потрібно пішки здолати чотирикілометрову відстань до траси. А про мобільний телефон залишається тільки мріяти, бо за його майже тотальної доступності він надто дорогий для людини, котра змушена жити на жалюгідні пенсійні крихти. Там тільки для того, щоб витримати цікавість і плітки «доброзичливців», треба міцно стиснути зуби. Але ж...
Коли тобі ще тільки за двадцять, так хочеться жити і самому будувати своє життя. І вірити в те, що вихід обов’язково знайдеться. Ну не може, а чи й не хоче держава взяти на себе тягар турботи за таких людей. Ну не готове суспільство прийняти їх такими, які вони є. Але ж є люди, котрі і хочуть, і можуть допомогти. Невже на всю Україну не знайдеться нікого, хто подарував би Тетяні комп’ютер? Для когось — це справжня дрібниця. А для Тані — єдиний можливий зв’язок зі світом. Це шанс знайти роботу. Це шанс не просто вижити, а жити.
Адже не буває так, щоб поради кваліфікованого і здібного юриста не були нікому не потрібні. Вона готова їх надавати, тільки попросіть про це.
Уся родина переконана: тільки віра, молитва і вищі сили повернули Тетяну до життя. На тлі такого подарунка гроші, комп’ютер, замовлення — дрібниці. Але що вдієш, коли таке безцінне і коштовне життя складається з таких буденних речей. Немає їх — немає життя.
Хмельницький.