Дев’яності роки не так давно минулого ХХ століття стали переломними в історії не лише ряду новоутворених держав на території колишнього Радянського Союзу, але й для Автономної Республіки Крим, яка теж була не останньою в цьому державотворчому процесі і пережила цілу низку колізій. З колишньої області вона перейшла в статус територіальної автономії у складі України, посіла особливе і поважне місце в державі. І цей шлях був не лише не простим, а надто складним. І успішно завершився завдяки мудрості і розважливості низки політиків як українських, російських, так і місцевих кримських, які зуміли подолати політичне протистояння і повернути на шлях доброзичливого співробітництва різні політичні течії, еліти і владні структури в рамках єдиної Української держави. Велика, а може, й визначальна роль у цьому процесі належала тодішньому народному депутату України, члену тимчасової комісії Верховної Ради України з вивчення соціально-економічної і політичної ситуації в АР Крим, а пізніше і постійному представнику президента України в АР Крим Дмитру Степанюку, якого сьогодні представляємо на наших шпальтах.
— Дмитре Петровичу, ваша нетривала діяльність у Криму протягом 1996-1997 років на посаді постійного представника президента України в автономії залишила помітний слід, отримала у переважної більшості політиків та істориків схвальну оцінку як така, що позитивно вплинула на стабілізацію політичної обстановки, на визначення місця і ролі Криму в межах Української держави.
— Історія ця розпочалася ще в 1994 році, і вона невіддільна від загальної політичної ситуації, що склалася в Україні, Росії і світі. В Україні проводилися вибори президента і парламенту, а в Криму була введена Конституція, перша стаття якої заявляла, що Крим будує свої відносини з Україною на договірній основі. Це було принципове політичне рішення місцевих політиків, на ньому ґрунтувалися вибори президента Ю. Мєшкова, позиції російських громад та місцевих радикальних партій. Програв президентські вибори в Криму Багров, під якого готувалась ця посада. Ситуація — непроста, вимагала урегулювання в масштабах держави. Водночас діючий президент України Кравчук і майбутній Кучма, звичайно ж, також переймалися Кримом, але вимушені були, як учасники виборчих перегонів, багато часу віддавати роботі з виборцями, чим успішно зловживала у своїх цілях влада, що перемогла на півострові.
І тоді український парламент взяв на себе відповідальність виправити ситуацію, постаратися зробити це безконфліктно, мирно. У травні була сформована група депутатів, яка виїхала в Крим і розпочала діалог з місцевим парламентом. Протистояння було велике. У перші дні просто не чули одне одного. Проте у результаті толерантної роботи почали слухати українську сторону навіть проросійські політики, а їх почали чути і в Києві. Розпочався діалог. З-поміж депутатів було утворено тимчасову комісію з вивчення політико-правової ситуації в АР Крим і внесення відповідних політико-правових рішень. Працював у ній і очолював її талановитий юрист, фахівець у галузі права, народний депутат України Юрій Кармазін. І багато інших депутатів діяли в комісії плідно.
Головним завданням український парламент і члени комісії ставили тоді — переконати Верховну Раду Криму прийняти Конституцію, яка б відповідала Конституції України. Якраз переконати, а не нав’язувати зверху якісь радикальні зміни. Це було важко зробити, тому що більшість членів місцевого парламенту не підтримувала таку позицію. Як зробити, щоб вони, в тому числі і представники Чорноморського флоту (яких в парламенті Криму було багато від Севастополя), пройнялися переконанням, що Крим має бути складовою частиною України?
Для того, щоб стабілізувати ситуацію, ми напрацювали низку пропозицій для українського законодавства. І нам вдалося добитися, що той само склад парламенту, який у 1994 році голосував за відторження Криму до складу Росії, в 1995 році проголосував першу статтю своєї Конституції, яка стверджує, що Крим є автономною складовою частиною України. Це була велика перемога української парламентської дипломатії.
А щоб надалі не повторювалися сепаратистські настрої, ми продумали низку заходів з боку українського законодавства, які передбачають гнучку координацію дій обох парламентів. Враховуючи, що кримська Конституція розробляється і приймається кримським парламентом, була введена норма про затвердження її парламентом України, ми визначилися, як процедурно це робити. Для цього, вирішили, потрібна пряма більшість голосів — 226. Була пропозиція, що треба дві третини голосів. Велася також дискусія, постатейно чи загалом затверджувати Конституцію. А якщо якісь статті не підходять, не відповідають чинному законодавству, то тоді як? Зупиняти процес затвердження? Так можна приймати й до безкінечності. Тому були знайдені механізми, згідно з якими ми затверджували Конституцію навіть без статей, які не відповідали чинному законодавству. Ми їх виключали. Потім вони доопрацьовувалися і затверджувалися.
Парламентська республіка має свої недоліки. Як тільки обирають уряд, через кілька днів починають відпрацьовуватися механізми, як цей уряд скинути. У Криму ми це бачили. Як тільки обрали голову Ради Міністрів, через кілька днів до уряду починають ходити депутати з якимись питаннями соціального характеру, вимагати грошей. А їх не вистачає. Немає можливості усіх відразу задовольнити. І в парламенті з’являються проекти — висловити недовіру, зняти і т. д. Тому ми шукали шлях, як стабілізувати ситуацію. Треба було звертатися до президентської гілки влади по підтримку. Ми вирішили, що голову Ради Міністрів призначає парламент за погодженням з президентом і звільняє його також за погодженням. Ця схема успішно працює й зараз. Думаю, що українським політикам треба це враховувати при побудові сучасної моделі влади в Україні.
Вирішили й низку інших питань, виходячи з того, що парламент Криму має діяти на основі закону про Верховну Раду Криму, її повноважень. І тут не мало бути невизначеностей. Бо можливі колізії. Наприклад, здається, не дуже важливо, кому приймати офіційних осіб, інших високих гостей. Але простежується, хто першим високому гостю потисне руку — голова Верховної Ради чи голова Ради Міністрів. Здається, дрібниця, та розвивається конфлікт, який трясе увесь Крим і Україну. Тому ми заклали такий механізм, що старшим на території Криму, вищою посадовою особою є голова Верховної Ради Криму. І все стало на свої місця. Сьогодні це питання гостро не стоїть.
Вирішили питання принципових конституційних узгоджень. Адже, як я зазначив вище, ще за часів президентства Юрія Мєшкова впроваджувалася Конституція, яка, ми вважали, є сепаратистською. В ній закладалося багато суверенітету, що не узгоджувалося із автономним статусом території. Передбачалося своє міністерство закордонних справ, ледь не свої збройні сили та гроші. З Москви були запрошені керівниками уряду Криму сумнівні особи без громадянства України, які почали розгортати роботу з прихватизації власності українського народу. Армійські генерали призначались міністрами силових відомств, які виводили їх із підпорядкування Україні. Тому ми вибудували узгоджену із законодавством України вертикаль управління. Такі рішення диктували обставини.
Ми розуміли, що президентство в Криму було дестабілізуючим інститутом влади, і його треба було скасовувати. Не всі в Києві з цим погоджувалися. Побоювалися, що після цього прокотиться хвиля і на скасування інституту президентства в Україні. Це з одного боку. А з другого — треба було зрозуміти й позицію Росії. Певний час ми вивчали внутрішню ситуацію нашого сусіда, не поспішали. А потім вчинили рішуче й оперативно, коли побачили, що військові Росії почали бомбардувати власну територію в Чечні. Ми змушені були вживати дії для стабілізації ситуації в державі, щоб не допустити ескалації «чеченських» процесів у власній країні. Як писала російська преса, Україна питання щодо Криму вирішила без будь-яких сутичок і стрілянини, про які багато кричалося. Ми через МЗС через декілька годин після скасування президентства в Криму сповістили про події усіх послів за кордоном для роз’яснення наших внутрішніх проблем керівникам іноземних держав. Світ сприйняв наші стабілізаційні дії з розумінням. Цьому передувала виважена робота українських парламентарів з комісарами ОБСЄ.
Ми передбачали, що закон про президентство в Криму, про його Верховну Раду та її повноваження, який був проголосований, сприйматиметься неоднозначно. Антиукраїнськи налаштовані політики спробують використати його для дестабілізації обстановки за час, який традиційно проходить від ухвалення документа Верховною Радою до підписання президентом. Очікувалося, що цей проміжок, до набрання чинності закону, триватиме 10 днів. Але закон був підписаний в день його ухвалення. І вранці наступного дня, коли сепаратисти прибули в Сімферополь, газета «Голос України» з опублікованим законом вже лежала в кіосках, що свідчило: закон набрав чинності. Організував цю роботу Кармазін.
Стосовно Мєшкова ми не застосовували радикальних дій, хоч він і вів деструктивну роботу, й була порушена кримінальна справа. Також він, згідно з українським законодавством, зайнявся ліквідацією свого апарату (там працювало приблизно 70 чоловік), ми допомагали їх працевлаштувати. Потім він поїхав у Москву, і питання президентства в Криму було закрито.
Я, як народний депутат, а потім одночасно і постійний представник президента в Криму, головним своїм завданням ставив, щоб місцевий парламент самостійно прийняв першу статтю Конституції, в якій зазначається, що Крим є складовою частиною України. Це було принципово. Інші статті можна удосконалювати, змінювати, бо вони стосуються соціально-економічного життя. Це творчий процес, і кримський парламент цим займається і сьогодні. Але перша стаття — основа Конституції.
Тоді, як мені здається, кримське керівництво зрозуміло, що чим більше буде допускатися різної політичної демагогії, тим менше прав у нього залишатиметься, а республіка може перетворитися в область. Парламент і влада України не будуть пасивно спостерігати сепаратистські рухи. Всі знають, що раніше Київ кримської Конституції не затверджував. Після відомих дій почав затверджувати. У складі Криму був Севастополь. І у Верховній Раді Криму, як я зазначав, були депутати — офіцери Чорноморського флоту. Це — люди освічені, підготовлені, ті, хто тісно пов’язаний з розвідувальними центрами Російської Федерації, а деякі вели певну роботу з підтримки політиків-«яструбів». Але, я вам скажу, що й вони проголосували за першу статтю. Це була перемога і моя, і Кармазіна, і всіх депутатів. Повинен відзначити історичну роль парламенту Криму 1994—1998 років і його депутатів в розбудові української державності та автономного статусу республіки. Від ворожого ставлення до України на початку повноважень переконлива більшість із них під кінець перейшли в конструктивне русло, піднялись над своїми амбіціями. Їх об’єднала з Україною неосяжна любов до Криму і велика відповідальність перед виборцями. Вони в гострих дискусіях виходили на загальний правовий вектор і могли бути взірцем для багатьох амбітних сучасних депутатів українського парламенту. Їхнє самостійне голосування, в якому взяли участь українці і росіяни, вірмени, кримські татари, караїми, болгари, греки, німці, євреї разом з офіцерами Чорноморського флоту, роззброювало багатьох російських радикалів ідеологічно як в Криму, так і в Росії, які хотіли пограти з вогнем напруги і протистояння. Напруженою була криміногенна ситуація, яку нав’язували і політики, і бандити. Це — розстріли державних діячів, керівників органів місцевої влади і самоврядування, господарських керівників та підприємців з метою залякування суспільства і досягнення кримінальної мети. Віддаю належну шану професійним та мужнім діям працівників правоохоронних органів того періоду з нейтралізації криміногенного середовища в Криму. Віддаю належне толерантним та виваженим діям російських правоохоронних органів та спецслужб для стримування екстремізму та спільного придушення бандитизму на півострові, який не щадив нікого, в тому числі і росіян.
— Як досягли цього?
— Виключно переговорами. Жодних силових дій з мого боку, ніяких органів внутрішніх справ, тільки політичний діалог. Ми в Конституції України передбачили також, що Севастополь більше не делегуватиме депутатів у кримський парламент. Він обирає свою міську раду і не торкається Сімферополя. Так вирішили питання політично. І не одне. Взяти, наприклад, засоби масової інформації в Криму. Вони тоді були налаштовані щодо Києва дуже агресивно. Наприклад, «Крымская правда». Ми багато до цієї газети прислухалися. Але як зло, недоброзичливо вона писала. Однак ми не пішли проти неї та й інших, хоч на це були вагомі причини. Працювали з журналістами, з керівництвом, зокрема з М. Бахарєвим, який нині — заступник голови Верховної Ради Криму. Працювали і знаходили розуміння. Тому що переважала думка: життя в Криму має бути якісним і поліпшуватися. Це об’єднувало, превалювало над агресивними лозунгами.
Все краще досягалося діалогом, тонкою професійною роботою. Візьмімо мовну проблему. Частина радикально налаштованих політиків у Києві вимагала негайного, ледь не насильного запровадження в Криму української мови. Щось у цьому було й раціонального, але треба було враховувати, що українська мова там поширена мало. Ми ж пропонували обійтися без радикалізму. Діяти повільніше, толерантніше, але надійно і переконливо. Я, зокрема, вважав, що питання про мову повинні вирішувати батьки молодих кримчан. Так було надійніше. Справа в тому, що багато мешканців Криму і Севастополя відправляють своїх дітей навчатися до Росії. Але ж самі залишаються жити тут. І службовці Чорноморського флоту живуть сім’ями. І діти, відучившись в Росії, повертаються в Крим. У Росії не завжди вдається влаштуватися. А незнання української мови в Україні призводить до значних обмежень. Воно заважає влаштуватися на роботу в органи держвлади, людина не може, наприклад, працювати суддею. Тобто звужуються можливості самореалізуватися в державі. Тоді батьки почали домагатися організації в школах українських класів, взагалі відкриття українських шкіл.
І цей процес триває. Самі батьки тиснуть на владу. Мова утверджується. Погляньте, якою неприкаяною газетою була кілька років тому «Кримська світлиця». А зараз вона розвивається, все більше кримчан відчувають потребу читати своє українське видання.
— Дмитре Петровичу, ви добре розкрили роль місцевих політиків, українського парламенту у стабілізації кримської політичної ситуації. Але ми мало почули про вашу особисту у цьому роль.
— Чи був мій особистий успіх у цій справі? Я вважаю, що так. І, мабуть, не випадковий. Бо і Голова Верховної Ради України О. Мороз, і Президент Л. Кучма, довіряючи мені цю тонку справу, враховували ряд обставин. Насамперед те, що у мене був досвід роботи і у районній ланці, і господарського керівника, і заступника голови облради, голови комісії з вивчення впливу дій ГКЧП, в Дніпропетровській області. По-друге, до того я ніяк не був пов’язаний з Кримом, з жодними — ні там, ні в Україні партіями, не мав справ з місцевою елітою, що дозволяло бути нейтральним, а значить, і об’єктивним. По-третє, я сам — виходець із Волині, а працював на Дніпропетровщині, що влаштовувало впливових представників різних політичних орієнтацій, від радикальних патріотів до проросійськи орієнтованих. Це враховував і Кармазін, коли пропонував мою кандидатуру і підтримував її у голови Верховної Ради і президента. Я не був заангажованим жодною політичною ідеєю, окрім ідеї утверджувати незалежність України і діяти в межах Конституції та законів. Це дозволило мені будувати свою діяльність помірковано і доброзичливо. Хоч, зізнаюся, це не зовсім було просто. Відразу ж, як прибув, я не був сприйнятий по-доброму, особливо проросійською громадськістю як представник президента і парламенту. Був кинутий заклик: «Степанюк, геть із Криму!». Це тому, що моя поява посилювала тут позиції України, органів центральної влади. Йшла невидима боротьба. Насторожилися різні сили, і не тільки в Україні. Як вестиме себе Степанюк? Де і як його скомпрометувати.
Київ.
(Передрук із скороченнями із газети «Кримська світлиця» №14 за 03.04.2009 р.).
