У попередній публікації ми спробували показати, скільки брехні було створено довкола «касетного скандалу». Звернули увагу на пастки, в які потрапляли ті — не виключено, навіть слідчі, — хто пробував знайти відповідь на запитання, який зв’язок між прослуховуванням кабінету Президента і зникненням Георгія Гонгадзе. І мало не втрапили у пастку самі.
Багато галасу довкола одного запису
Проблема в тому, що уважний читач міг поставити автору декілька запитань. Зокрема, я висловив упевненість у тому, що головний кабінет країни прослуховувався. З другого боку, назвав цифру — 700 годин, якою вимірюється звукозбірня Миколи Мельниченка. Принаймні та, що дісталася опальному російському олігарху Борису Березовському. Водночас показав, що фактично не можна визначити, чи піддавався монтажу фрагмент запису, який стосується зникнення Георгія Гонгадзе, оприлюднений Олександром Морозом. А тому перше запитання: «Чи можна визначити, чи піддавалися монтажу всі 700 годин запису?». Відповідь, беззаперечно, буде негативна. Напевно, можна. Тоді виникають наступні запитання: «Чому я впевнений, що монтувався той фрагмент, який і став початком «Кучмагейту»?», «Чи міг помилитися Брюс Кеніг або, скажімо, голландські фахівці, або представники Віденського інституту преси?».
На місці читачів, якби не досліджував усе, що відбувалося і довкола «касетного скандалу», і довкола зникнення Георгія Гонгадзе, я також поставив би схожі запитання. Не здивуюся, що вони заганяли у глухий кут і слідчих Генеральної прокуратури. Десь з півроку я ставив собі різні запитання, як з приводу зникнення Георгія, так і з приводу оприлюдненого запису. Але відповіді на них не було. Однак у такий само травневий день сім років тому після чергового з’їзду Народного руху своїми сумнівами я поділився з колегою Олексієм Степурою. У відповідь почув інформацію, яка, звичайно, шокувала.
Аудіозапис, оприлюднений Олександром Морозом, був розміщений в Інтернеті. Олексій вивчав його доволі довго, доки не звернув увагу на дату. Файл був створений 18 вересня 2000 року, тобто у понеділок, через два дні після зникнення Георгія Гонгадзе. Ох уже ця журналістська звичка: шукати деталі, зачіпку, кінець ниточки, яка допоможе розплутати весь клубок! Вона змусила замислитися над цим дивним збігом. І ми спробували відповісти, було це зроблено у поспіху чи свідомо? І на це запитання у нас тоді відповіді не було. Ми схилялися до версії про поспіх тих, хто монтував запис.
І, швидше за все, так і було. Бо через цю дату і не спрацьовує пастка, яку вони поставили і в яку ледь не втрапив автор цих рядків. Без дати на аудіофайлі не можна було б поставити під сумнів твердження Брюса Кеніга про те, що запис не монтувався. Тим паче автори і сценаристи найгучнішого скандалу за часи незалежності України приготували 700 годин автентичних записів. До того ж ті, хто бував у кабінеті глави держави, легко розпізнавали свої голоси і навіть згадували зміст своїх розмов з Леонідом Кучмою. Про що, до речі, свідчить і звіт тимчасової слідчої комісії, яку очолював Григорій Омельченко. «Нами було допитано цілий ряд людей, у тому числі і депутати Верховної Ради (так у тексті звіту. — Авт.) — Іван Драч, Борис Олійник, Олександр Турчинов, які, прослухавши аудіозаписи Миколи Мельниченка своїх розмов у стінах АП, однозначно підтвердили і сказали, що це їхні голоси, їхні розмови і ті обставини, про які вони розповідають у розмові».
Окрім того, звукозбірня дає змогу маніпулювати нинішніми політиками і керівниками держави, звинувачувати їх у змові з попередниками. Наприклад, Микола Мельниченко в інтерв’ю «Радіо Свобода», яке ми цитували в попередній публікації, сказав: «Я свого часу закликав Президента Ющенка, щоб він сам добровільно прийшов до прокуратури і дав покази, тому що на одному із записів від 10 травня 2000 року є місце, де вони говорять про Гонгадзе, і також є розмова Кучми з Ющенком...
...Я вважаю, що якщо Ющенко заявляє про те, що це справа його честі, то він зобов’язаний, як громадянин України, прийти, показати приклад і дати свідчення».
Це яскравий приклад маніпуляції фактами, приклад, як слідство спрямовується на хибний шлях. Цікаво, що на цей гачок потрапляють навіть вельми мудрі, зрілі люди. Колишній секретар РНБО Володимир Горбулін нещодавно дав інтерв’ю новому виданню «Левый берег». У ньому він дуже точно сказав, що диктофона під диваном не було. (За моїми даними, якими поділився знайомий, що доволі часто бував на Банковій, «закладки» були в пультах дистанційного управління телевізором і кондиціонером.)
Водночас Володимир Горбулін подивувався, чому не оприлюднять його розмов, адже у Президента він бував мало не щодня? Володимир Павлович забув, що наприкінці 1999 року він поступився своїм місцем секретаря Ради національної безпеки і оборони й на вироблення політики в країні не впливав. Як не впливає і сьогодні. А тому не було й немає інтересу до його тодішніх розмов з Леонідом Кучмою. Хоча, ймовірно, після сьогоднішньої публікації можуть з’явитися розшифровки розмов Володимира Павловича і Леоніда Даниловича.
Як білка в колесі
І так триватиме доти, доки не буде оприлюдено всі записи з фонотеки Миколи Мельниченка, окрім тих, в яких міститься державна таємниця. Вище ми цитували його інтерв’ю, в якому він посилається на запис від 10 травня 2000 року.
У попередній публікації автор згадував газету «Сегодня» від 1 квітня 2005 року, яка присвятила цілу шпальту записам Мельниченка, що транзитом через Фонд громадянських свобод Бориса Березовського потрапили до вітчизняної Генеральної прокуратури. Серед 700 годин звукозапису «справі Георгія Гонгадзе» присвячено, пишуть журналісти, 16 епізодів: 14 із них розшифрованими потрапили до редакції газети. Журналісти також вважали, що два нерозшифровані епізоди стосуються 19 і 20 вересня того само року. Тобто про нашого колегу могли розмовляти вже після його зникнення.
Окрім того, епізоди, в яких згадувалося ім’я Гонгадзе з’являлися дозовано, через певний проміжок часу і, на мою думку, не в повному обсязі. Не виключено, що монтовані. Відтак і журналісти, і, можливо, слідчі, бігали по слідах, які залишали організатори прослуховування Президента і зникнення журналіста, як білка у колесі. А точніше, не бігали — тупцювали, знищуючи сліди злочину і маскуючи тих, хто його скоїв.
Найперша з розмов, в якій згадується Георгій, відбулася 28 березня 2000 року. Процитую за газетою «Сегодня»: «Обсуждаются вопросы о «пиаре» президента Кучмы. Имя Гонгадзе упоминается голосом, похожим на Пиховшека, как пример журналиста, который критикует президента».
Велика гра
Перша публікація в «Українській правді» з’явилася (увага!) 1 квітня 2000 року. А за два місяці було оприлюднено лише (!) 8 матеріалів. Щоправда, ще один було знято. До того ж жодного тексту, написаного Георгієм, не було. Тому дивно читати розшифровки розмов Президента того періоду, в яких ідеться про «Українську правду».
Водночас, як з’ясували колеги з Петербурзького агентства журналістських розслідувань, у травні після передруку з газети «Грані» статті Тетяни Коробової в Георгія почалися проблеми. (До речі, саме її і зняли з сайту.) Через цю публікацію спонсор забрав апаратуру і перестав фінансувати видання. Відтак тривалий час новини тут з’являлися доволі рідко. Петербурзькі колеги в публікації «Ідеальна жертва» також стверджували, що (зверніть увагу на дату) «28 березня стався ще один, не дуже помітний, але вельми характерний епізод. Георгій з декількома соратниками навідався до інтернет-кафе і створив у мережі анонімний сайт, на якому розмістив матеріали про закордонні рахунки Леоніда Кучми і причетність віце-спікера парламенту Медведчука до торгівлі дітьми. Можливо, ця акція була однією з умов «спонсорського пакета»?». Однак ці дані були опубліковані лише в липні 2001 року. Водночас дивно, що про цей епізод нічого немає в записах, оприлюднених Миколою Мельниченком. Хоча саме він мав би стати причиною пильної уваги до нашого колеги.
А влітку довкола Георгія Гонгадзе чомусь розпочалася велика гра. За ним раптом стали стежити міліцейські автомобілі. Про нього розпитували друзів і близьких людей. Мовляв, в Одесі в одному з барів була перестрілка, в якій загинули декілька людей. А перед цим там була людина, яка представилася журналістом Георгієм Гонгадзе і навіть показала редакційне посвідчення радіостанції «Континент».
Георгій написав у Генеральну прокуратуру заяву про стеження за ним. Однак, як стало відомо згодом, ця заява була направлена для перевірки у Львів. Мовляв, за адресою реєстрації скаржника.
Проте, з’ясовується: за ним стежили не лише міліціонери. Як заявив на прес-конференції весною 2005 року тодішній глава Служби безпеки Олександр Турчинов, за Гонгадзе спостерігали і працівники СБУ. Щоправда, він не уточнив, чому велося стеження і хто віддав про це розпорядження. Не вельми зацікавилися цим фактом і колеги. Можливо, тому, що саме в той час з’явилася інформація про затримання міліціонерів, причетних до вбивства Гонгадзе. Була ще одна обставина у сказаному Турчиновим, яка змусила насторожитися. Стеження за Георгієм чомусь припинилося 15 (!) вересня. Тобто за день до зникнення нашого колеги. Однак тодішній глава СБУ не пояснив, що спонукало службу це зробити. Чому?
Власне, навіть сьогодні хотілося б довідатися, чим зацікавив СБУ наш колега? Хто віддав наказ стежити за ним? Чи був хтось покараний за незаконне стеження за журналістом?
З другого боку, виникає низка інших запитань. Якщо працівники СБУ стежили за журналістом, то чи бачили вони своїх колег з міліції? Якщо бачили, то чи цікавилися причинами такої уваги з боку МВС? А якщо не бачили колег з конкуруючого табору, про що я писав у попередній публікації, то яка ж тоді кваліфікація у наших доблесних захисників державної безпеки? Хотілося б довідатися і про те, чи ставили такі запитання міліціонерам, яких засудили за співучасть у вбивстві Георгія? Хоча б у судовому засіданні. Адже щоб встановити замовників, треба з’ясувати всі без винятку обставини довкола «справи Гонгадзе».
Більшість цих запитань автор ставив у своїх публікаціях «Справа Гонгадзе: жертви і виконавці». Однак відповіді на них не дочекався. Ні від Служби безпеки України, ні від Генеральної прокуратури. А без відповіді на них залишаються сумніви у тому, що «справа Георгія Гонгадзе» буде колись розкрита. І постійно виникатиме відчуття, що «велика гра» триває. А бастіони брехні залишаються незруйновані. І завжди «справу Гонгадзе» витягуватимуть на світ Божий, як картяр-шулер витягує джокер із рукава. Проте хочу сподіватися, що після цієї публікації на запитання, поставлені вище, отримаємо відповіді. І від нинішнього керівництва СБУ, і від Генеральної прокуратури.
