Чому щогодини йдуть з життя 86 українців, а народжується лише 52? Чому в Україні на одного стаціонарного хворого на добу виділяється всього вісім гривень і як годувати пацієнта за дві гривні в день? Чому часто медики не в змозі дотримуватися клятви Гіппократа? Чому в людей у білих халатах, які рятують нам життя, зарплата менша, ніж у двірників та вантажників? Ці та інші проблеми обговорюватимуть під час проведення акції «Три дні медицини в Києві» (триватиме з 18 по 20 травня ц. р.), яку організував Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я. А 20 травня у парламенті відбудуться слухання «Шляхи реформування охорони здоров’я та медичне страхування в Україні». Детальніше про заходи розповіла в інтерв’ю «Голосу України» голова Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я, заслужений лікар України Тетяна БахтеЄва (фракція Партії регіонів).
— Так сталося, що медичні працівники незалежної України мимоволі стали заручниками між державними структурами і мільйонами хворих — своїх пацієнтів. Звичайно, таке становище не властиве для демократичного суспільства. Мають рацію і медики, і їхні пацієнти. Останні справедливо вимагають поліпшення кваліфікованої фахової допомоги. А можливості людей в білих халатах часто вкрай обмежені через бюджетне недофінансування галузі охорони здоров’я, відсутність сучасної медичної апаратури та ліків. Ось вам і відповідь на питання, чому часто медики не в змозі дотримуватися клятви Гіппократа.
Медики України хочуть, щоб їх почули не тільки пацієнти, а й вище керівництво держави, всі, хто причетний до формування національної політики в галузі охорони здоров’я. Тому наша акція спрямована на початок рішучих кроків у напрямі реформування галузі та на привернення уваги політиків, урядовців та громадськості до проблем медицини.
У її рамках пройде всеукраїнська конференція на тему  «Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування в Україні». Наступного дня учасники конференції ознайомляться з досвідом добровільного страхування, співпраці медичних закладів зі страховими компаніями в столиці. І, нарешті, головна подія ініційованих заходів — парламентські слухання, які розпочнуться 20 травня.
Члени нашого комітету, представники всіх п’ятьох парламентських фракцій мають надію, що після завершення цих заходів ми зможемо, нарешті, розглянути численні законопроекти на цю тему й вийти на консолідоване, виважене рішення. Адже реформ у медицині чекають, без перебільшення, всі, проте далі розмов справа поки що не йде.
Переконана, що навколо ідеї реформування медицини зможуть об’єднатися всі парламентські фракції та всі гілки влади. Обов’язок держави — забезпечити населення якісною та доступною медичною допомогою, а саму галузь — належним фінансуванням.
— Тетяно Дмитрівно, що таке для вітчизняної охорони здоров’я «належне фінансування»?
— «Належне фінансування» для охорони здоров’я — це, за рекомендаціями ВООЗ, мінімум п’ять відсотків від ВВП. А в нас, в Україні, це 3,3% в 2008 році і 2,9% на 2009 рік. А якщо врахувати інфляцію, зростання цін на медикаменти, нестабільність курсу гривні, то можна сміливо стверджувати, що ці кошти забезпечать лише 20—30% від потреби галузі. Це, на жаль, означає тільки одне — хворіти й вмирати буде ще більше мешканців України.
За підсумками 2008 року, недофінансування затверджених програм МОЗ становило 183 млн. грн. Із 25 централізованих заходів торік на необхідному рівні було профінансовано тільки сім. Я вже не раз наголошувала: можна недофінансувати будівництво доріг чи пам’ятників, закупівлю дорогих авто для чиновників і таке інше, але економити на здоров’ї — великий гріх, що межує зі злочином.
Про яку якість лікування в країні можна казати, якщо на одного стаціонарного хворого на добу виділяється всього вісім гривень! Як можна нормально годувати пацієнта за дві-п’ять гривень на добу (саме така сума закладена в бюджеті)?!
Загальновідомо, що майже 80% медичного обладнання в Україні морально й фізично застаріло. А Кабмін в бюджеті на 2009 рік на закупівлю цього обладнання не заклав жодної копійки.
Галузь відчуває кадровий голод. Без лікарів нині лишились на селі чимало дільничних лікарень, понад 300 сільських амбулаторій, 450 ФАПів не мають молодших медпрацівників.
Важко змиритися з фактом, але це так: за останні сім років в українських селах стало менше на 320 закладів охорони здоров’я, а з мапи України зникло за останні 10 років 300 сіл.
Невчасне, запізніле фінансування галузі призводило до того, що багато медпрепаратів як в 2008 році, так і в нинішньому, надходили в медзаклади з великим запізненням. Це негативно позначається на якості лікування хворих, викликає невдоволення людей. Скажіть, будь ласка, як в такій ситуації працювати медикам?
— Ви маєте на увазі їхню заробітну плату?
— Взяти хоча б й це. Не відбулося обіцяне нинішнім Кабміном підвищення зарплати працівникам галузі. Скажіть, в якій ще країні, крім України, медичний працівник отримує за свою працю менше, ніж двірник чи вантажник? Та й ту зарплату ще віддають невчасно й частинами.
Середня зарплата медиків в 2009 році є найменшою серед працівників інших галузей економіки і становить 1145 гривень. Оце і є показник ставлення влади до медицини.
І основна проблема, на мій погляд, не тільки в зарплатах. Скрізь у світі лікарі — еліта держави, для них створені всі умови для життя й роботи, їх поважають і цінують, бо довіряють найдорожче — життя й здоров’я.
— На які програми державі треба звернути особливу увагу?
— Мене, як лікаря й політика, дуже турбує той факт, що в Україні відсутні державні програми з імунопрофілактики, онкології, санаторно-курортної галузі та інші.
Прикро, але факт: другий рік поспіль вчасно не налагоджено постачання лікарських засобів, вакцин, медичного обладнання в регіони. Та й звідки воно там візьметься, якщо, приміром, із запланованих на 2009 рік 1 млрд. 248 млн. грн. на охорону здоров’я на кінець березня поточного року було профінансовано та використано близько 2 млн. гривень.
— Однак нині вся країна переживає важкі часи.
— Так. Але медицина — не та галузь, котра може зачекати до «кращих часів» чи за рахунок якої влада може економити. На жаль, цього не розуміють на владному олімпі. Без реформ криза в галузі поглиблюється.
Подивіться лише на два інтегральних показники функціонування галузі охорони здоров’я: середня очікувана тривалість життя та динаміка чисельності населення. За останні 15 років населення України скоротилося більш як на 5 млн. Щогодини гине 86 чоловік, а народжується лише 52. Українці в середньому живуть на 14—15 років менше, ніж мешканці європейських країн. І якщо в Європі цей показник з кожним роком стає все вищим, то в Україні — навпаки: починаючи з 1970 року середня тривалість життя знизилась майже на п’ять років.
Я переконана: реформи мають проводити професіонали, люди без політичних амбіцій, які мають значний досвід, знають ситуацію в медицині зсередини та можуть діяти незалежно від політичних вподобань. А що в нас насправді відбувається? За роки незалежності змінилося 13 міністрів, а отже і 13 бачень реформ. Звичайно, були й такі міністри, які працювали... 48 днів.
— За роки незалежності було підготовлено чимало законопроектів з фінансування охорони здоров’я та медичного страхування, але жоден з них не був проголосований у парламенті, в тому числі й той, автором якого були ви. Чому?
— За весь цей час усі переконалися у тому, що держава не здатна утримувати галузь. Чому, наприклад, в Німеччині краще лікують і утримують хворих, ніж в Україні, а медичні працівники отримують за свою працю в 50—70 разів більше за українських? Бо там вже 120 років діє страхова медицина.
В Україні єдиним джерелом коштів для медицини є державний і місцеві бюджети. Всі ми свідомі того, що в такій ситуації коштів ніколи не буде достатньо. Тому запровадження бюджетно-страхової медицини в Україні — це перше і головне завдання для влади.
Кілька років тому однією з ключових ініціатив нашого комітету став законопроект про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування під номером 2192. Разом з колегами ми підрахували: із введенням його в дію як закону ми знайдемо ще 12 млрд. гривень для галузі.
— Багато це чи мало?
— Порахуйте самі: до 2008 року держбюджет дозволяв виділяти близько 1 млрд. грн. на централізовані закупівлі — вакцини для всієї країни, медикаментів для державних програм з лікування онкології, туберкульозу, ВІЛ/СНІДу.
Звичайно, прийняття й введення закону відкрило б  широкі можливості зміцнити вітчизняні лікарні, навести лад в галузі, закупивши необхідне обладнання, провівши капітальний ремонт. Я вже не кажу про соціальну підтримку медиків. Вона давно назріла.
Що стало на перешкоді прийняттю закону, а отже, й початку широкомасштабних реформ галузі? Зіграв свою роль фактор часу. Його якраз і не вистачило реформаторам. Очевидно, що й широка громадськість не була всебічно ознайомлена свого часу з багатьма законопроектами.
Але, на мою думку, вирішальну роль тут мала наша, українська, особливість. Згадаймо, чим переймалися наші політики у Раді кількох останніх скликань? Весь час ділили портфелі: організовували вибори парламенту і президентів, блокували трибуну, ділили ще не поділену держвласність. Отже, про медицину згадували лише ті, хто занедужав...
Підготовлений у 2006 році законопроект під номером 2192 не був ухвалений, бо Верховна Рада V скликання наприкінці так і не запрацювала повноцінно.
— Які перспективи нинішніх законопроектів?
— Про це, думаю, краще говорити після проведення заходів. Народні депутати, урядовці, вчені, широка громадськість, медики-практики і їхні пацієнти після конференції і парламентських слухань мають пересвідчитись у тому (і про це говорить світовий досвід), що в нинішній соціально-економічній ситуації система Семашка в Україні не здатна задовольнити потреби населення в медичній допомозі, отже, на часі — побудова якісно нової моделі бюджетно-страхової медицини.
Можливо, зробити рішучий крок до реформ нам допоможе... криза. Адже нам відступати нікуди. Врешті, здається, є розуміння, що безплатної медицини не існує.