14 травня в Санкт-Петербурзі відбулося спільне засідання Постійної комісії Міжпарламентської асамблеї СНД з політичних питань і міжнародного співробітництва, Постійної комісії МПА СНД з питань оборони та безпеки, Політичного комітету ЄврАзЕс і підкомітету з зовнішніх зв’язків Комітету ПАРЄ з політичних питань. Пропонуємо вашій увазі виступ першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки та оборони, народного депутата України від Блоку Литвина Сергія ГРИНЕВЕЦЬКОГО.
На жаль, саме в питанні про нову архітектуру безпеки ми найчастіше зіштовхуємося з практикою подвійних стандартів. З одного боку, ми постійно чуємо про те, що потенціал нинішньої моделі міжнародної і, зокрема, європейської безпеки, себе вичерпав. З другого боку, тільки-но заходить мова про справжній перегляд цієї моделі, як відразу в лексиконі політиків з’являються терміни часів холодної війни.
Світові лідери з підозрою ставляться до подібних ініціатив, котрі йдуть від іншої сторони, вбачаючи в них зазіхання на свої зони впливу. Як приклад можна навести російську ініціативу про створення нової архітектури безпеки, яку ледь не з самого початку піддали критиці країни-лідери НАТО.
Складається враження, що створення нової архітектури безпеки розглядається як черговий розподіл сфер впливу між провідними військово-політичними блоками і політико-економічними союзами. Такий підхід відкидає нас у минуле, а то й позаминуле століття, коли мир досягався шляхом укладення договорів між кількома могутніми державами, причому досить часто — за рахунок слабших в економічному і військовому відношенні держав.
Безумовно, нова архітектура безпеки повинна стати і стане результатом компромісу. Але виникає питання: яка буде його ціна? Компроміси є або наслідком рівноваги сил, тобто у певному розумінні вимушеними угодами, або наслідком свідомого вибору, і в цьому розумінні добровільними. Більш того, він може бути використаний як на благо, так і на зло. Історія знає як приклад Мюнхенської угоди, так і приклад створення Організації Об’єднаних Націй.
Тому при розгляді питання про формування нової архітектури європейської безпеки, на мій погляд, необхідно переглянути ряд усталених поглядів на проблему безпеки.
По-перше, слід переглянути традиційний погляд на саме поняття «безпека». Він розглядає систему безпеки насамперед як систему попередження збройних конфліктів, мирного врегулювання міждержавних суперечок на основі норм міжнародного права і поваги державного суверенітету. Безумовно, даний аспект украй важливий. У цьому нас переконують війна на Балканах, збройні конфлікти на території нових незалежних держав у 90-і роки минулого століття, а також останні події на Кавказі.
Разом з тим, дедалі більшого значення набувають загрози невоєнного характеру. Стихійні лиха, техногенні катастрофи, зростання транснаціональної організованої злочинності найчастіше загрожують не тільки окремим державам, а й цілим регіонам і здатні завдати шкоди, зіставної з воєнною. Отже, поняття безпеки має містити в собі не тільки військово-політичний аспект. Ми повинні говорити про систему і гарантії фінансової, енергетичної, екологічної, епідемічної і, насамперед, продовольчої безпеки.
По-друге, поряд з розвитком інтеграційних процесів ми спостерігаємо паралельний процес регіоналізації, вичленовування окремих географічних регіонів зі своєю специфікою. Прикладом може служити Чорноморський регіон, держави якого належать до різних міжнародних організацій — Європейського Союзу, Співдружності незалежних держав, ГУАМ, а також різних військово-політичних блоків — НАТО та Організації договору про колективну безпеку. Кожна з цих організацій має свій інтерес у регіоні. Однак це не означає, що вони не можуть співробітничати між собою у вирішенні спільних проблем. Відповідно, поряд з формуванням єдиної системи європейської безпеки варто говорити і про створення регіональних підсистем.
По-третє, створення нової архітектури безпеки потребує якщо не відмови, то, принаймні, пом’якшення блокового підходу до вирішення завдань, які стоять перед світовим і європейським співтовариством. Це означає, що вона не тільки повинна передбачати існування в її рамках нейтральних держав, а й визначити їхню роль і місце. Сьогодні в Європі вже існує сім нейтральних держав, статус деяких з них нараховує десятиліття. І не виключено, що їхні лави можуть поповнитися найближчим часом за рахунок нових європейських держав.
На жаль, сьогодні превалює дещо зневажливе ставлення до нейтрального статусу держав, хоча, як відомо, нейтралітет є одним з найстаріших інститутів міжнародного права. Чомусь вважається, що декларування нейтральності — це відсутність у держави визначеної позиції в зовнішньополітичних питаннях. Тим часом ніхто не ставить під сумнів важливу роль у європейській політиці, приміром, Австрії чи Швеції.
Проголошення нейтралітету — це і є готовність до активного позиціонування. Це не бездіяльність, а дія, не роль пасивного спостерігача, а роль активного учасника.
Україна, безумовно, могла б стати однією з опор нової системи безпеки в Чорноморському регіоні і важливим елементом європейської системи безпеки в цілому. Цьому поки що перешкоджає узятий керівництвом країни курс на вступ до НАТО. Однак, на моє глибоке переконання, таке активне педалювання євроатлантичної інтеграції було б неможливе, якби в цьому процесі не були зацікавлені зовнішні сили.
Уже конфлікт на Кавказі став першим сигналом про те, що плани перетворення Чорноморського регіону на південний фланг євроатлантичного співтовариства зазнають краху. Значить, потрібен новий підхід до формування регіональної системи безпеки, в основі якої має бути повага до інтересів усіх без винятку держав, а ключовим принципом — вирішення конфліктних інтересів виключно дипломатичним шляхом.
Нейтралітет України як однієї з чорноморських держав і, водночас, держави європейської — це не забаганка групи політиків, котрі не бажають розколу країни і загострення відносин з Росією. Це шанс для всього європейського співтовариства перейти на якісно новий рівень міждержавних відносин, у якому домінуючим фактором буде не приналежність до того чи іншого військово-політичного блоку, а спільність інтересів у справі забезпечення безпеки в розширеному розумінні цього терміна.
Очевидне також і те, що створення нової архітектури безпеки потребуватиме перегляду існуючої договірної бази, зокрема Договору про звичайні збройні сили в Європі, виконання якого, як відомо, стало каменем спотикання у відносинах між Росією та країнами НАТО.
Що стосується України, то одним з першочергових кроків, які підтверджують готовність країн почати формування нової архітектури безпеки, могло б стати підвищення статусу Будапештського меморандуму, підписаного в 1994 р. керівниками України, Росії, США і Великобританії (згодом Франції та Китаю). Цим документом, як відомо, ядерні держави гарантували Україні військову та економічну безпеку в обмін на її ядерне роззброєння, а також зобов’язались утримуватися від будь-яких форм тиску на нашу країну. Виконання Будапештського меморандуму, на наш погляд, могло б стати першим кроком на шляху до здобуття Україною міжнародно визнаного нейтрального статусу.