Людина, яка присвятила найкращі роки життя військовій справі, має право розраховувати на адекватне до неї ставлення з боку держави. Тим більше, коли перша особа країни підписується під забезпеченням українським військовикам гідних соціальних гарантій. Але, на жаль, проголошене нинішньою владою реформування Збройних Сил України нагадує скоріше не турботу про армію, а її масштабне знищення.
Обороноздатність України зруйновано дощенту. Ми не здатні вести воєнні дії адекватно сучасним воєнним загрозам. За 17 років, стверджують експерти, наша держава так і не побудувала ефективних і боєздатних Збройних Сил.

Учорашні військовики шукають роботу...

Офіцери, змушені відстоювати законні права свої і своїх родин на гідне життя, зустрічають запеклий опір з боку вищих військових чинів. Насамперед витруюється (інакше не назвеш) кадровий потенціал українського війська, кількісно скороченого на період 2007 року з 360 тисяч до 170 тисяч чоловік. Руйнівний процес триває. Десятки тисяч учорашніх військовиків безуспішно шукають роботу за спеціальністю. Не дивно, що це призводить до психологічних травм і розпаду сімей. Коли нам на допомогу прийшла ОБСЄ, в рамках проекту соціальної адаптації навчивши три тисячі колишніх українських військових іншим професіям, подумалося: невже такі гарантії обіцяв Президент країни? Чи ж такого дострокового закінчення військової кар’єри чекали ці «щасливчики»? При тому, що незабаром нікому буде готувати молодих воїнів, зовсім безвідповідально сподіватися, що стан справ урятують «контрактники».
Хіба вони зміцнять оборонну міць країни, впроваджуючи «під копірку» військові моделі країн-членів НАТО, коли льотні заняття сьогодні проводяться виключно на землі, а на військових стрільбах не використовуються бойові патрони? З бойових чергувань знімаються цілі військові частини. Такий стан справ не те що міжнародних вимог — елементарних внутрішніх завдань бойових обслуг не дає змоги виконувати.
Сьогодні «лінія фронту» у вигляді маніпуляції соціальними гарантіями простягнулась усередині країни. Військовослужбовцям, що звільняються в запас чи йдуть у відставку, Міноборони не поспішає виплачувати пенсії. Страхування військових, запроваджене в 2007 році, фактично перетворилось на викачування грошей із солдатських бюджетів за абсолютно непрозорою схемою їх накопичення і перерозподілу.

...і житло

Що стосується хронічного незабезпечення цих людей і їхніх родин житлом, то ця проблема національного масштабу останнім часом набула політичного забарвлення. Протягом 17 років кількість військових черговиків, які не мають даху над головою для постійного проживання, переступила за 77 тисяч.
Разом з тими, з кого складаються подібні черги в місцевих адміністраціях, чисельність безквартирних військовослужбовців та їхніх родин, котрим закон дає право на одержання житла, досягає більш як 90 тисяч чоловік. Навіть якщо суд приймає рішення на їхню користь, у вищому військовому відомстві не поспішають реагувати. Там із приреченістю в голосі пояснюють, що нема резерву навіть на необхідне службове житло. Що ще обурливо — в жодному державному законодавчому акті, в жодній постанові виконавчої влади не передбачено механізм забезпечення соціальної гарантії військовослужбовцям і ветеранам армії на одержання житла в умовах обмеженого фінансування держбюджету.
Хто може сказати, до якого соціального прошарку малозабезпечених громадян належать безквартирні військовослужбовці, котрі не мають ні коштів, ні здоров’я для будівництва власного житла? При тому достатку схем реалізації армійської нерухомості, цілих комплексів в обхід вимог Кабміну та українського законодавства. Не випадково Віктор Пинзеник назвав цей процес «державним дерибаном».
При існуючому стані справ цілком законний вигляд має боротьба цих людей за права на землю та житло через передачу площ цільового призначення (наприклад, військових містечок), що вивільняються в ході реформування Збройних Сил та інших силових структур, органам місцевого самоврядування і в комунальне міське володіння. Відповідно до частини 3 статті 118 Земельного кодексу України, таким правом володіє кожен військовослужбовець і звільнений у запас. Зрозуміло, що через брак грошей здійснити це право нереально. Але коли з’являються інвестиційні кошти, ресурси громадських організацій, готових будувати житло на цих ділянках з подальшою передачею їх власникам законних квартир, потрібно цю можливість відстоювати й підтримувати переговорний процес з керівниками місцевих адміністрацій і рад, що йдуть на співробітництво.
Інакше невдоволених ставатиме більше. Збільшуватимуться вимоги до вищого військового відомства про докладні перевірки фінансово-господарської діяльності, як це озвучили 26 березня в УНІАНі на прес-конференції «Міністерство оборони України залишає людей без житла?» члени Комітету боротьби з соціальними зловживаннями стосовно ДП МОУ «Укрвійськбуд», що веде будівництво житлового будинку в Броварах.

Флот — металобрухт для іноземців?

Актуальним сьогодні є питання скорочення управлінських армійських структур. Однак задекларовані принципи добору для кадрового призначення: «патріотизм, порядність, професіоналізм», — привели до штучних адміністративних заходів, унаслідок чого сотням офіцерів і генералів довелося пережити сито судових розглядів, відстоюючи свої права. Після відновлення справедливості перед ними ніхто так і не вибачився за моральне приниження. Але ж дива після цих чисток не сталося. Тіньові схеми реалізації надлишкового військового майна діють і нині, і неможливо встановити факти прояву корумпованих схем «патріотів і професіоналів».
Публічно фінансуються наукові проекти, зовсім не спрямовані на створення нових зразків зброї, яка могла б лягти в основу бойової могутності сучасних Збройних Сил України. Авіація перебуває на рівні минулого сторіччя, протиповітряна оборона гатить по своїх, військовий флот відпрацьовує ресурс. Намагаючись його оживити, військове відомство оголосило в березні про намір повернути в бойові порядки єдиний підводний човен «Запоріжжя», який дістався Києву в 1997 році після поділу Чорноморського флоту. Але щоб закінчити ремонт човна, треба десь узяти як мінімум два з половиною мільйони доларів. А у військових зараз не вистачає грошей навіть на харчування солдатів. У військовому містечку, де нині проживає екіпаж субмарини, періодично відключають світло за несплату. Прикро, звичайно, читати у ЗМІ про те, що «коли вдасться реалізувати ідею з відновленням субмарини, в українських моряків може з’явитися впевненість у тому, що держава використовує флот не тільки як постачальника дешевого металобрухту для іноземних покупців...» Сумно, але факт.
Ще нереальніше виглядають прожекти нинішнього міністра оборони про будівництво кораблів класу «корвет» і намір одержати від США фрегати класу «Олівер Перрі», конструкції яких самі американці визнали як не дуже вдалі.
Чи не через такий занепад і безгосподарність ні сьогоднішні, ні попередні командири не можуть визначитися з пріоритетами створення оборонного потенціалу країни, посилюючи напругу довкола цього питання ще й постійними розбірками між собою? Хіба при цьому до реального встановлення фактів марнотратства й нецільового використання коштів? Вважаю, що причини цього явища криються як у незацікавленості, так і у відсутності власне професіоналізму, котрий, на жаль, не виникає на порожньому місці з призначенням на посаду. Хоч би які популістські гасла про кодекс честі держслужбовця при цьому звучали.
Адже далеко не секрет, як в Україні присвоюються військові звання і як приходять на посади оперативно-стратегічного рівня люди, що не мають відповідного досвіду й освіти. Вищу військову в Україні можна одержати за рік! От і зникає громадська повага до людей у погонах, знецінюється звання офіцера.

Армію врятують патріоти

Але є небайдужі. Це вони дедалі голосніше закликають до радикальних змін в армії та інших силових структурах. І насамперед ці зусилля слід спрямувати на усунення носіїв небезпеки, ліквідацію умов можливого виникнення катаклізмів з непередбачуваними витратами військового бюджету. Принциповий сенс здійснення таких застережень полягає в кадровому перегляді колективних силових інститутів. Головну ж роль у виконанні цього завдання має зіграти громадська думка. Йдеться ж бо про безпеку народу! Вирішувати ці питання слід холоднокровно й виважено, щоб не допустити соціального вибуху й некерованості країною.
Тоді давайте реально говорити про збереження сімейних цінностей, забезпечення прав дітей і поваги до батьків. Сьогодні ж усі ці високі матерії перекреслюються елементарною зрадою тих ідеалів, про які люблять говорити моралізатори вищої ланки влади. Зрадою біблійних постулатів. «Не вкрадь...» Коли говорити предметніше, хіба не зрадою є майже безоплатна передача військових санаторіїв і будинків відпочинку, дитячих оздоровчих центрів у володіння інших структур? Громадськості невідомо, куди поділися ці ласі шматочки на чорноморському узбережжі. Чому тільки обрані користуються такими оздоровчими установами? Знову хтось виявляється спритнішим, вибиваючи собі права та пільги. А закон, а совість? Виявляється, мовчать вустами тих, хто оголошує себе вершителями доль і гарантами соціальних благ.
Не менш проблематичною є сьогодні підготовка військових кадрів. З 12-місячної строкової військової служби половина часу йде на підготовку в навчальних центрах. Прибувши за призначенням у частину, солдат, у кращому разі через місяць, одержавши практичні навички, приступає до виконання безпосередніх службових обов’язків. Підготовка сержантського складу займає ще більше часу. Скільки ж його залишається для власне служби? Вдумайтеся, кого ми обманюємо заради популістських ігор. Себе, свій народ. Таке нехтування повноцінною підготовкою професіональних військових, солдатів, сержантів, нерозуміння важливості їхньої морально-вольової підготовки, у свою чергу, негативно впливають на підвищення боєздатності армії, престижність професії військового.
Масові виступи проти проектів державних бюджетів останніх років, де прямо сказано про розвал Збройних Сил України, як лакмусовий папірець, відображають сьогоднішнє відкрите протистояння влади і народу. І одним з найгостріших моментів цього протистояння є обмеження прав військовослужбовців, представників інших силових структур і членів їхніх родин. А це напряму несе в собі небезпеку втрати державного суверенітету, оскільки питання стосується безпосереднього ставлення громадян до захисту Вітчизни на професіональній основі.
Зрозуміло, що і нам, і нашим сусідам на Заході та Сході слід зробити ще чимало кроків назустріч одне одному для підвищення довіри і взаємної поваги. І однією з головних складових цього процесу має стати усвідомлення своєї країни як демократичної, де закони, що приймаються, повинні виконуватися і бути обов’язковими для всіх не на словах, а на ділі. Контролювати ж цей процес має як держава, так і все громадянське суспільство. Тоді ми знайдемо себе.

Валерій КОНОВАЛЮК, народний депутат.