Дивний, м’яко кажучи, запит надійшов від начальника Головного управління освіти і науки Київської міськдержадміністрації. Лілія Гриневич просить редакцію «надати інформацію стосовно фактів, викладених у статті Г. Євдокименко «Сірі ненавидять особистості»... для здійснення перевірки та вжиття відповідних заходів».
Які заходи і до кого має намір вживати головний педагог столиці? До автора критичної статті чи до директорів шкіл, про які газета розповіла? Яка інформація «стосовно фактів» цікавить чиновника? Нам що, коментувати ті самі факти, повторивши розповідь про непривабливі дії керівників ЗОШ? Матеріал оприлюднено під рубрикою «Хто ображає педагога?» і, зрозуміло, йшлося в ньому про знущання над колегами, приниження їхньої честі й достоїнства. Школи не називалися (так побажав автор, який не без підстав передбачав розправу над собою та колегами).
Редакція наприкінці згаданої статті звернулась до міністерства й столичного главку: якщо зацікавитеся, мовляв, дванадцятирічками, де «прижилася влада царьків», «Голос України» надасть інформацію для вжиття заходів. Але опубліковано матеріал, даруйте, Ліліє Гриневич, ще 14 листопада 2008 року. Ні МОНУ, ні ви не зверталися досі з відповідним запитом. Був, щоправда, телефонний дзвінок мені: жінка, яка представилася працівником міськуправління, просила надати дані про автора, школи тощо. Чи треба пояснювати, що такі відомості по телефону не дають? Але ніхто, як журналіст пропонував, не виявив бажання поспілкуватися безпосередньо в редакції, а потім з виїздом до шкіл підтвердити або спростувати інформацію, що не прикрашає керівників.
Чому ж такий інтерес до неї з’явився через майже півроку? Редакція хотіла б узяти участь у процесі «перевірки та вжиття відповідних заходів». Щоб на місці вивчити ситуацію в школах, поспілкуватися з їхніми колективами на відкритих педагогічних зборах.
«Сірі ненавидять особистості» — не єдина стаття в «Голосі України» про столичну освіту. Протягом двох останніх років у газеті з’явилося, якщо не помиляюся, півтора десятка критичних і не тільки публікацій. Ось лише кілька заголовків, які свідчать про суть порушених проблем: «Благодійні побори», «Нова мітла вимела... музей», «Бійтеся надмірно запопадливих», «Двірникам заздрять не тільки лікарі», «Чому не доплачують завідувачам музеїв?», «На здоров’я начхати. Угадайте — кому?»...
Мабуть, Лілія Гриневич не читає парламентську газету. Вона свого часу відреагувала відпискою тільки на одну публікацію. І то «за дорученням Міністерства освіти і науки».
Її звернення до редакції я попросив прокоментувати відомого філолога, автора книжок з юридичного документознавства професора Ольгу Олійник.
— Листа складено неграмотно, — констатує Ольга Борисівна. — Він не відповідає елементарним вимогам Держстандарту України, а тому не має юридичної сили.
Отже, на нього можна було не реагувати? Зневажаючи формалізм, редакція відреагувала. Чого чекає й від чиновників від освіти міністерства і столиці.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
