Стаття Юрія Терещенка «Педагогічні знання потрібні не тільки освітянам» («Голос України» за 6 лютого 2009 р.) наштовхує на роздуми про долю науки, виховання, стимулює пошуки шляхів розв’язання багатьох освітніх проблем. А їх накопичилося справді багато.
Сьогодні теорія педагогіки втратила свою прогностичну функцію, їй бракує обґрунтованої стратегії розвитку. Педагогічна наука відстала від потреб і викликів нашого часу.
Аналіз її сучасного стану переконує: чимало суспільно важливих проблем або зовсім не досліджуються, або досліджуються поверхово і побіжно, з мінімальними результатами.
Про такий сумний стан справ свідчить і видана Академією педнаук (АПН) «Енциклопедія освіти». Це видання не завжди розкриває вищі здобутки вітчизняної та зарубіжної педагогічної науки, не охоплює кола фундаментальних проблем.
Сучасна освіта мінімально враховує культурно-історичні, національно-психологічні духовні особливості українських дітей і дітей національних меншин.
Відомо, що знання про рідний народ, Батьківщину мають найбільший виховний потенціал. Ще К. Ушинський писав, що в розвинених країнах вітчизнознавство в сімейному і громадському вихованні стало «педагогічною аксіомою». У нас же і понині українознавство, за пріоритетність якого в змісті освіти боролися К. Ушинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко, І. Франко, Г. Ващенко, С. Русова та інші, не вивчається на високому рівні як цілісна система доленосних ідейно-моральних, духовних цінностей.
А чи подбали МОН і АПН про те, щоб широкий загал учителів, керівників шкіл, педагогів-науковців ознайомилися з вищими досягненнями вітчизняної науки з проблем національного виховання? Адже саме воно найповніше і найглибше враховує природні сили і можливості особистості. Національне виховання, з опорою на загальнолюдські цінності, водночас володіє найпотужнішими механізмами, засобами впливу на серце, розум, поведінку дітей, і на високому рівні реалізує цілі і завдання морального виховання. Заповідь визначних філософів, психологів, освітніх діячів включати «ідеал людини — представника рідного народу» (К. Ушинський) в мету виховання здебільшого замовчується.
У нас досі не перевидані праці українських психологів Кульчицького, Мірчука, Сікорського, Онацького, Цимбалістого, Янова, Яреми.
Нині діти в дошкіллі і в початковій школі, як правило, вивчають три мови, а діти національних меншин — аж чотири (рідну, українську державну, російську та іноземну). Звичайно, чим більше мов знає людина, тим краще. Проте всі видатні педагоги обґрунтували недоцільність у масовому масштабі вивчення кількох мов у вказані вікові періоди. Однак МОН і АПН роблять вигляд, що суперечності тут немає. Положення класиків ігноруються, а стихійна, науково невмотивована практика вивчення іноземних мов у ранньому дитинстві поширюється...
У нас не досліджуються умови, які забезпечують творче застосування кращих ідей та досвіду зарубіжної педагогіки...
Тому підтримую ініціативу Юрія Терещенка про невідкладне проведення всеукраїнського з’їзду працівників освіти. Слід глибоко і всебічно, за участю громадськості проаналізувати, що з рішень попереднього форуму виконано, а що ні й чому.
Треба обов’язково обговорити в процесі підготовки і на самому з’їзді результати роботи підрозділів, відділень МОН і АПН з тим, щоб прийняти виважені рішення, виконання яких активізують реформування освіти, сприятимуть поступу педагогічної науки.

Юрій РУДЕНКО, професор Національного педуніверситету  імені М. П. Драгоманова.

Київ.