Працюючи шкільним практичним психологом, наприкінці кожного навчального року я зверталася до учнів із запитанням: «Що ви побажали б мені — вчителю — вдосконалити чи змінити?». І одержала такі відповіді:
— Не заходьте до кабінету, коли ми вже там. Ви зустрічайте нас і відгадуйте, кому сьогодні кепсько.
— Порадьте нашим батькам, щоб, крім лайливих слів, вони вживали і лагідні, ніжні.
— Було б добре, якби вчителі не порівнювали нас, поганих і хороших. Ми потім ненавидимо одне одного. Нехай хвалять чи лають наодинці.
— Провокуйте частіше дискусію «вчитель — учні».
— Не з’являйтесь в поганому настрої. Він передається й нам.
— Батьки і вчителі, щоб з’ясувати стосунки, нерідко беруть у свідки кращих друзів або однокласників. Усе, як на суді. Жити не хочеться після цього.
— Порадьте батькам, щоб вони не соромилися любити своїх дітей.
Спасибі вам, мої юні помічники, порадники.
З чого я почну найближчі батьківські збори? Роздам дорослим папір і запропоную записати зо два десятки лагідних слів, якими віднині вони звертатимуться до дітей. А ще ж когось треба погладити по голівці, пригорнути, комусь руку покласти на плече. Одне слово, не соромитися любити.