«У воєнний час істина настільки цінна, що довкола неї треба створювати бастіони брехні». Ця цитата, вичитана, здається, у Віктора Суворова, впала в очі, коли розбирав архіви, пов’язані зі «справою Георгія Гонгадзе». І подумалося: а хіба тільки у воєнний час? Особливо, коли у скоєному простежується слід спецслужб. Ця думка й спонукала ще раз спробувати проаналізувати ситуацію, пов’язану і з щезненням Георгія, і з «касетним скандалом».
Ювілей, який ніхто не святкуватиме
А детонатором моїх роздумів стало інтерв’ю «Комсомольской правде» заступника Генерального прокурора Рената Кузьміна під заголовком «Декому хотілося, щоб саме Кучма сів на нари». Оскільки цю вирізку і хотів долучити до свого архіву щодо «справи Георгія Гонгадзе».
Читати старі публікації і порівнювати з нинішніми роздумами високопосадовця, який мав би бути, як казав Галушка, «у курсі дєла», бо свого часу курирував розслідування, — захоплююча справа. Але про це і його розуміння права дещо пізніше.
Десять років тому в Україні відбулися треті президентські вибори, на яких удруге переміг Леонід Кучма. Водночас цього року буде ще один десятирічний «ювілей», який, щоправда, невідомо хто відзначатиме.
У публікації «Справа Георгія Гонгадзе: жертви та виконавці» («Голос України», 14 жовтня 2005) автор цих рядків зробив висновок, що прослуховувати головний кабінет країни розпочали у 1999 році. І вважав, що зробив відкриття. Однак, як з’ясував пізніше, помилявся. Виявляється, ще у липні 2005 року народний депутат другого і третього скликань Олександр Жир сказав про це в інтерв’ю тижневику «Столичные новости»:
«...Я не згоден з вами в тому, що немає предмета для розслідування. Розмови у кабінеті Президента — факт визнаний. У тому числі й самим Кучмою. Справді, немає (принаймні, я не чув) записів, де Кучма віддає прямий наказ убити.
— А як же тоді загальновідоме інтерв’ю Мельниченка, в якому він стверджував, що «почав документувати Президента після того, як почув «злочинний наказ», і після того, як почув рапорт про його виконання»?
— Я думаю, що він говорив у той час не про Гонгадзе, а про Вітренко...»
Цікаво, що це інтерв’ю вийшло під заголовком «Убити хотіли не Гонгадзе, а Вітренко». Відтак інтерв’ю набуває іншого значення і відіграє роль одного з бастіонів брехні. Адже у такий спосіб відволікається увага від головного: Олександр Жир фактично стверджує, що записи у кабінеті Леоніда Кучми розпочалися... у вересні(!) 1999 року.
З чого можна зробити такий висновок? Вище я недаремно згадав про тодішні президентські вибори. Саме у вересні 1999 року і стався той сумний інцидент, на який натякає в інтерв’ю Олександр Жир. У Кривому Розі під час зустрічі кандидата у Президенти Наталії Вітренко з виборцями відбувся теракт. У юрбу кинули вибуховий пристрій. Слава Богу, ніхто не загинув. Але вибух покалічив жінку. Дісталося і самій Наталії Вітренко. (Зауважу: один з виконавців теракту виявився братом Сергія Іванченка, довіреної особи іншого кандидата в Президенти Олександра Мороза. Як з’ясувалося у ході слідства, брат довіреної особи був наркоманом. Тобто його міг використати будь-хто. Але засудили і Сергія Іванченка, як замовника акції. Щоправда, пізніше його визнали непричетним до цього злочину.)
Вимушений авторський відступ
Щоб читач міг зрозуміти логіку подій, змушений його зробити, аби, як у тому старому вірменському анекдоті, «поєднати непоєднуване». Раніше я вже писав: «справу Георгія Гонгадзе» не можна розкрити, якщо її не співставити з тим, що відбувалося під час президентської кампанії 1999 року.
Наприклад: труп, який вважають тілом Георгія, знайшли в лісі неподалік Таращі, на батьківщині лідера соціалістів Олександра Мороза. Першим озвучив «плівки Мельниченка» саме Олександр Мороз. А тому і постає запитання: чи немає зв’язку між вибухом у Кривому Розі, щезненням наступного року Георгія Гонгадзе і місцезнаходженням перезахороненого трупа? А якщо є, то хто стоїть за цим ланцюжком трагічних подій?
Є ще кілька деталей, які так чи інакше виникнуть у ході роздумів і які, на мою думку, ігнорувати не можна.
Саме у 1999 році відбулася заміна керівництва Служби безпеки.
Саме у 1999 році Служба безпеки закупила новітню апаратуру прослуховування. Про що, до речі, з трибуни Верховної Ради першим сказав Олександр Мороз. Звідки він отримав інформацію, мені невідомо. (Водночас можна поставити запитання: чи не ця апаратура використовувалася для прослуховування кабінету Президента? А те, що головний кабінет країни прослуховувався, сумніву не маю.)
Саме у 1999 році розпочалося протистояння між СБУ і Міністерством внутрішніх справ.
Саме у вересні 1999 року група ростовських політтехнологів в одному із передвиборчих штабів Леоніда Кучми була замінена, як сказав мені у ті дні знайомий політтехнолог, на групу в кількості 30 осіб із Москви, «фахівців зі створення кризових ситуацій».
Ці «фахівці» залишалися в Україні й після президентських виборів. Під час зустрічі у прес-клубі об’єднання «Єдина родина» у травні 2000 року цю інформацію підтвердив нам, журналістам, прес-секретар глави держави Олександр Мартиненко. (Як тоді стверджували добре поінформовані джерела, їхнє перше завдання після президентських перегонів було зробити з лідера об’єднаних соціал-демократів «Павла Лазаренка №2». Так це чи ні — невідомо, але у певних колах про це говорилося. І не один раз. Наразі автор не має інформації і про те, чи мали вони інші завдання. Але не можна, зважаючи на спеціалізацію, виключати їхньої причетності як до операції прослуховування кабінету Леоніда Кучми, так і до операції із щезненням Георгія Гонгадзе.)
Що аналізують європейські експерти?
Кілька тижнів тому з’явилася інформація про те, що Кабінет Міністрів виділив кошти для завершення експертизи «плівок Мельниченка».
Нагадаю: майор Микола Мельниченко був делегований зі Служби безпеки (свою кар’єру розпочинав ще в період існування КДБ — Комітету державної безпеки УРСР) в Управління державної охорони. Його обов’язки — убезпечення глави держави від прослуховування.
Як стверджує Микола Мельниченко, у грудні минулого року «експертам з Німеччини і ще однієї країни» він передав «оригінали записів і записуючих пристроїв для того, щоб ці міжнародні експерти провели експертизу записів». Передача відбулася у Вашингтоні в присутності української делегації, яку очолював заступник Генерального прокурора Микола Голомша.
Не знаю, що скажуть експерти, тим більше іноземні, але в мене великі сумніви щодо «оригінальності» записів і пристроїв. Так, Олександр Жир в уже згадуваному інтерв’ю стверджує: «На яку апаратуру писали Кучму, я впевнений, сьогодні вам не скаже ніхто».
А тепер ще кілька штрихів.
Володимир Цвіль, який вивіз Миколу Мельниченка у Чехію, у співавторстві з журналістом Олексієм Степурою видав книгу «У центрі касетного скандалу». Зокрема, він писав, що майор перевіз через кордон комп’ютер і компактні диски із записами, які розшифровував у його знайомого Володимира Болданюка. Після того, як Мельниченко перебрався до США, плівки залишалися у сейфі підданого Чехії, а згодом були передані працівникам СБУ. І сталося це задовго до «помаранчевої революції».
1 квітня 2005 року газета «Сегодня» присвятила цілу полосу стосункам Миколи Мельниченка і російського вигнанця, колишнього олігарха Бориса Березовського. З’ясувалося, що звукозбірню розміром у 700 годин придбав фонд лондонського вигнанця і весною 2005 року передав Генеральній прокуратурі України.
Ще один архів правоохоронці відібрали у Миколи Рудьковського 2001 року.
Отож можна зробити два висновки. Перше. Оригіналів апаратури, яку начебто Мельниченко передав у Вашингтоні, в експертів немає, про що сказав Олександр Жир ще у 2005 році. Друге. Екземпляр записів, з якими сьогодні працюють експерти, — четвертий. Постає запитання: який з них оригінальний? Той, що вручив Мельниченко у грудні минулого року експертам Ради Європи? Сумніваюся.
Власне, тому й виніс у підзаголовок запитання.
А ось точка зору заступника Генерального прокурора Рената Кузьміна із уже згадуваного вище інтерв’ю: «Плівки Мельниченка відносяться до справи Гонгадзе...» І знову запитання: плівки, диски, чіпи до комп’ютера? І чому вони безапеляційно вважаються такими, що належать Мельниченку? Це доведено у суді? Напевне, такому високопосадовцю, тим більше правоохоронцю, варто було б ретельніше обирати слова і визначення.
Що хотіли перетворити на подвиг
Микола Мельниченко не приховує задоволення. В інтерв’ю «Радіо Свобода» наприкінці січня цього року він каже: «Якщо проти Мельниченка були порушені кримінальні справи у 2001 році, то потім вони в 2005 році всі скасовані. Значить, була підстава скасувати. Значить, я діяв виключно в рамках закону. Якщо проти мене скасовані всі кримінальні справи, тоді вибачайте, тоді проти інших людей повинні бути порушені кримінальні справи. Не може бути такого — і нашим, і вашим».
Оце, шановний читачу, ще один бастіон брехні. Пастка, в яку потрапила правоохоронна система країни. Чому? Прослуховування кабінету Президента країни — карається законом. Прослуховування, навіть у випадку «злочинного наказу», без постанови суду — карається законом. Пан Мельниченко стверджує: він «документував злочини Кучми». Однак оприлюднює записи після того, як знаходять тіло, яке нібито належить Георгію Гонгадзе. Але не сам, а через лідера соціалістів Олександра Мороза. Приховування злочину — карається законом.
Задумаймося: Георгій Гонгадзе щез у ніч з 16 на 17 вересня. Його колеги наступного дня б’ють на сполох, проводять акцію «Знайдіть Гонгадзе!», а Мельниченко мовчить, ніби в рот води набрав. Мовчить не день, не два, а майже два з половиною місяці. Постає елементарне запитання: чому? Пояснення, на мою думку, просте: ті, хто задумував дану спецоперацію, розписали чіткий план, хто й коли мав з’являтися на арені, щоб нагнітати атмосферу. Ті, хто записував розмови Президента, ті, хто почав монтувати 18 вересня запис, оприлюднений Олександром Морозом наприкінці листопада (але про це пізніше).
Микола Мельниченко не боявся кримінальних справ. Якби справи дійшли до суду, вони розлетілися б ущент. Він спростував би інформацію про те, що вів записи розмов глави держави. Він довів би, що записувати розмови Леоніда Кучма диктофоном під диваном неможливо. Він сказав би, що його друзі дістали записи, а оприлюднювати боялися. Він їм допоміг передати записи Олександру Морозу, а про що ці записи, він не знає. Він міг сказати, що взагалі не знає, чиї записи, і який у них зміст, також не знає. Просто захотілося погратися в героя. Довести протилежне представники звинувачення не змогли б. А будь-який сумнів тлумачиться на користь підозрюваного.
Звідси висновок: Миколу Мельниченка, скоріше за все, використовували наосліп ті, хто записував Леоніда Кучму, ті, хто організував щезнення Георгія Гонгадзе. Думаю, Микола Мельниченко не знає прізвищ головних організаторів «Кучмагейту». Отож знову запитання: що хотіли перетворити на подвиг? Злочин? Чий?
Закон і дишло
Ворогам — закон, друзям — усе. За таким принципом живе чимало українських політиків і високопосадовців. А ще за принципом: закон, як дишло, куди повернеш, туди і вийшло, бо «піпл усе схаває». Це — про експертизу «плівок Мельниченка». Адже нинішня — уже п’ята(!) за ліком.
У тому ж таки інтерв’ю колишній майор СБУ каже: «Експертиза також була проведена. Експертиза одна-єдина. Це фірма «Бек Тек» у США тих записів, які я надавав (зверніть увагу на це твердження. — Авт.).
І знову бастіон брехні. Адже запис, який озвучив Олександр Мороз у парламенті наприкінці листопада 2000 року, передав лідеру соціалістів саме Микола Мельниченко. Про це говорилося неодноразово і Олександром Морозом, і самим відставним майором. Але, якщо вдуматися у сказане Мельниченком в інтерв’ю «Свободі», то виходить, що він Морозу записів не передавав.
Бо звернімо увагу на таке. Незадовго до початку «касетного скандалу» голландська журналістка Корін де Вріс спробувала провести експертизу запису у своїй країні. Згодом вона зізналася: «Спеціалісти, котрі досліджували запис, заявили, що встановити, кому належать голоси, неможливо, бо якість запису погана». Цей же запис після його оприлюднення на прохання організації «Репортери без кордонів» аналізував Віденський інститут преси. І його висновок подібний: встановити, чи запис піддавався монтажу, чи ні — неможливо.
А тепер про експертизу запису фірмою «Бек Тек». Знову інтерв’ю Олександра Жира тижневику «Столичные новости».
«— Як так сталося, що з легкої руки Мельниченка в американської експертизи виявилися зовсім не оригінали?
— Наскільки мені відомо, Мельниченко мав у розпорядженні записи, які зберігалися чи то на компакт-дисках, чи то у вигляді комп’ютерних файлів. Їх обсяг, як я сьогодні переконаний, повністю відповідав тому, що йому передали організатори прослуховування в кабінеті президента. Але, коли виникло питання передачі їх на експертизу, він записав дещо на чіп цифрового диктофону. А чіпи, наскільки мені відомо, були на його прохання закуплені кимось в Україні... Але на тому етапі для мене було важливим, що Брюс Кеніг (який не знає, до речі, української мови) засвідчив, що монтажу не було».
Отже, фірма «Бек Тек» аналізувала не оригінали записів і не оригінали записуючого пристрою. Але що йому до того. Він тепер посилається на звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради щодо розслідування вбивства Георгія Гонгадзе. Цитую з інтерв’ю «Радіо Свобода»: «... прокуратура України має досить фактів для того, щоб притягнути до карної відповідальності замовників і підбурювачів, так як визначила комісія, у тому числі Юрій Луценко»... Нагадаємо: звіт відбувся 20 вересня 2005 року. Парадокс у тому, що звіт базується в основному на свідченнях Миколи Мельниченка, а також на експертизах «у США та інших країнах, які однозначно підтвердили, що аудіозаписи, зроблені Миколою Мельниченком, у фрагментах, що стосуються Гонгадзе, не змонтовані, тобто автентичні».
Вище ми вже писали про всі експертизи записів, які були проведені за кордоном. Дві однозначні: встановити автентичність неможливо. Але й третя — американська — викликає багато сумнівів. Особливо після того, як Олександр Жир розповів, як вона проводилася.
Схоже, розуміли це і члени комісії Верховної Ради. І для більшої переконливості зіслалися на висновки Служби безпеки, яка, мовляв, за дорученням Генеральної прокуратури провела експертизу розмов про Георгія Гонгадзе. Оскільки про це 15 вересня 2005 року заявив колишній голова СБУ Олександр Турчинов.
Проте через три тижні його наступник Ігор Дріжчаний в інтерв’ю тижневику «Дзеркало тижня» на запитання «Тоді так: чи передані в прокуратуру висновки експертизи?» — відповів: «Поки що ні, бо робота іще не закінчена».
Як бачимо, є багато запитань, а відповідей немає. Натомість є категоричні висновки дійових осіб щодо злочину, скоєного проти Георгія Гонгадзе, і щодо конкретних осіб, яких звинувачують у його скоєнні. Тодішній голова Комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Володимир Стретович у газеті «День» (№127, 19 липня 2005 року) розповів: «Я зустрічався з майором у лютому 2004 року, і саме тоді він звернувся до мене: якщо ви хочете використати плівки у передвиборній кампанії, то, будь ласка, пришліть до мене людей, допоможіть розшифрувати... На що я відповів: не варто боротися таким способом, оскільки як юрист я розумів, що незаконно використовувати записи, які велися без дозволу суду...»
Що тут можна додати? Нічого. Кожен може зробити висновок про закон і дишло. Особливо у політичній боротьбі.
Проте запитання залишаються. Сподіваюся, і в Генеральної прокуратури, яка очікує висновків п’ятої експертизи.
