«Як умру — я вам дулю покажу...»

На світ Петро Гулак-Артемовський з’явився 27 січня 1790 року сьомою дитиною в сім’ї священика церкви Покрови Пресвятої Богородиці містечка Городище Петра Патрикійовича Артемовського. Вчився в бурсі Києво-Могилянської академії. Про цей період сам згадував: на базарі їв недоїдки, латки на одязі пришпиляв сосновими шпильками, на канікули додому приходив пішки або припливав на плотах по Дніпру. Справді, він змалку дуже бідував, бо рано, ще 12-літнім, став круглим сиротою.

Петро начебто залишив навчання через нещасливе кохання: батьки багатої дівчини не дозволили їй виходити заміж за бідного парубка. Вона зажурилася й померла. А він пішов світ за очі. Про дівчину — все правда. Неправда — що недовчився. Бо є документ від 1814-го про «звільнення з Київської академії студента, який закінчив курс богословського навчання, Петра Артемовського, від духовного звання в світське, щоб він міг вибрати рід занять».

Він їде на Волинь і там чотири роки вчить дітей польських поміщиків. У 1817-му Петро приїздить до Харкова і вступає вільним слухачем на історико-філологічний факультет університету. А за кілька місяців уже викладає в університеті польську мову, а в інституті шляхетних дівчат ще й французьку. Тричі Петра Петровича вибирали деканом факультету, а протягом 1841—1849 рр. він був ректором Харківського університету.

Найраніший його вірш українською мовою датований 17 вересня 1817 р. А головним своїм заняттям Петро Петрович вбачав науку. Проте скоро зрозумів, що досягнути «ступенів високих» швидше можна іншими шляхами. Тому кар’єру цінував більше, ніж учені пошуки. Його радувало, що він вийшов у люди, що до нього виявляють увагу цар і цариця. Даровані царем діамантові персні, золоті табакерки тішили самолюбство Гулака-Артемовського. Він дослужився до дійсного статського радника (прирівнюється до звання генерал-майора), був нагороджений орденами Російської імперії. Усе це давало Петру Петровичу з нащадками привілеї потомственного дворянина. А для нас таки головне — його творча спадщина. Як поет він став широковідомим у 1818 році, коли в журналі «Украинский вестник» була опублікована його байка-казка «Пан та собака». Її й досі залюбки цитують:

 

Нещасливе кохання залишило глибокий слід у поетовому серці на все життя. «Живу плачучи, а плачу сміючись», — писав він. Недарма його творчу спадщину називають «веселим смутком мудреця». Одружувався двічі. Спершу була француженка Луїза, з якою він побрався у другій половині 1820-х років і яка невдовзі померла, залишивши двох синів — Клеоника (у майбутньому — талановитий скрипаль-віртуоз, прокурор у Кишиневі) та Йосипа, котрий був агрономом. Вдруге поет одружився з бідною дівчиною Єлизаветою. У них було одинадцятеро дітей. Жили на околиці Харкова у власному дерев’яному будинку. Петро Петрович у Харківському університеті пропрацював понад сорок літ. Після виходу на пенсію відчував депресію, яку проганяв гумором:

 

 

Синові Клеонику якось подарував портфеля із запискою:

 

 

Поета дуже дратували ті, хто спекулював на українському слові: «...У нас теї погані, віршомазів, скільки наплодилося, як у доброго попа дітей».

Тарас Шевченко, засуджував П. Гулака-Артемовського за те, що той «у пани постригся», але його переспів оди Горація назвав «геніальною пародією».

До смерті Петро Петрович ставився по-філософськи:

 

 

І додавав: Як умру — я вам дулю покажу.

Помер він 13 жовтня 1865 року під час богослужіння у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, свято якої особливо любив. Похований у Харкові.

Городище Черкаської області.