Проблеми корупції, партійного структурування суспільства, необхідності референдумів і реалізації їхніх результатів, можливості вдосконалення виборчого законодавства стали темою розмови з Першим заступником Голови Верховної Ради України Олександром Лавриновичем.
Ред.: В Україні і навколо країни останнім часом дедалі частіше лунає тема боротьби з корупцією. І тільки лінивий не говорить на цю тему — і політичні партії, і політики. Вона значно активізувалася в коментарях представників усіх без винятку владних структур. Чим це викликано — чи кризою, чи тим, що владні структури не спроможні подолати це явище?
Лавринович: Владні структури ніколи не будуть спроможні подолати це явище в принципі. Але мінімізувати — як у багатьох інших країнах —можливо. Однак поки в Україні буде така структура управління і така якість управлінських кадрів, які є, то ми можемо хіба що мріяти про уповільнення темпів зростання корупційних явищ в Україні. Тому що ми маємо постійне зростання в усіх одиницях виміру подібного негативу по країні, в усіх сферах. І якщо раніше ми побоювалися, що це явище притаманне окремим структурам, то сьогодні можна говорити, що воно вразило всі без винятку сфери, з якими стикаються громадяни або юридичні особи.
Ред.: Ви маєте на увазі і Верховну Раду?
Лавринович: І парламент в тому числі. В Українській державі немає жодного винятку.
Ред.: Нещодавно Україну відвідали представники спеціального органу Ради Європи — Групи країн проти корупції Ради Європи (GREKO) — до якої входить Україна, щоб вивчити і проаналізувати реальну ситуацію в нашій країні стосовно боротьби з економічними правопорушеннями. Україна має представити незабаром звіт про діяльність у цьому напрямку. Хто і за якою процедурою має доповідати впливовій європейській інституції про стан справ у країні?
Лавринович: Раніше це було компетенцією Міністерства юстиції. Недавно я ознайомився з рішенням Кабінету Міністрів про створення окремої спеціальної посади уповноваженого Кабінету Міністрів України у справах боротьби з корупцією. Це справа уряду, хто представлятиме цю доповідь. Під час мого останнього візиту до штаб-квартири цієї поважної організації в Страcбурзі ми як раз спілкувалися на предмет побажання GREKO мати окремий орган, який займатиметься боротьбою з корупцією в Україні. Я заперечував проти цього. У мене таке враження, що немає адекватного сприйняття проблеми, яка у нас є дещо відмінною від інших країн, котрі заснували цю організацію. Адже кількістю створених органів, які займатимуться боротьбою з корупцією, не поліпшити стан справ. На моє суб’єктивне переконання, навпаки, можна погіршити. І не тільки через конкуренцію управлінських рішень. У нас було багато таких органів під різними назвами, вони змінювалися і при Верховній Раді, і при Кабінеті Міністрів, і при Президенті України. Чим більше таких органів створювали, тим більше було корупції. Але це моя суб’єктивна точка зору. Ми можемо оцінювати вплив кількості утворених органів, кількості прийнятих нормативних актів чи законів, чи постанов уряду, чи указів Президента на зростання корупції. Ми побачимо, що кількість не впливає на стан справ у цій царині. Абсолютно ні. Це ціла система, яка потребує вдумливого ставлення, починаючи з першого —невідворотності покарання у будь-якій формі. Не обов’язково кримінальній — це, звичайно, крайня стадія. Друге, це створення нормативних умов, коли не потрібно нікого стимулювати для ухвалення рішення чи отримання дозволу. До цього нам ще дуже далеко. Можна відкрити систему «Рада», прочитати проекти законів і визначити, яка кількість пропозицій для створення додаткових регулятивних можливостей, тобто для заохочення чергової корупції. Не кажучи вже про інші акти, яких також безліч. І коли це поєднується з невисоким професійним рівнем управління, тоді ми маємо те, що отримали в Україні протягом останніх чотирьох років, коли корупційні явища в країні поширилися з несамовитою швидкістю. І рівень їх виріс на порядок порівняно з попередніми роками.
Ред.: Є кілька законопроектів, які заторкують проблему створення додаткового механізму запобігання корупції. Які причини, що вони не були прийняті у другому читанні?
Лавринович: Якщо відкрити базу чинних антикорупційних законів, то їхня кількість, можливо, більша, ніж в інших країнах. Ви, напевне, згадуєте три закони, які вніс депутат із фракції Партії регіонів Микола Васильович Джига і які дуже сподобалися Президенту України. Там написані дуже правильні речі. Головні нововведення у цих проектах такі.
Перше: ввести кримінальну відповідальність юридичних осіб.
Друге: ввести відповідальність за корупційні діяння юридичних осіб — суб’єктів приватного права.
Третє: ввести відповідальність за корупційні діяння юридичних осіб — суб’єктів публічного права та їх керівників.
Те, що в Україні поки що відсутнє. Уявіть, це буде плюс чи мінус, якщо завтра ця норма запрацює? Якщо за корупційні діяння можна буде приватне підприємство, яке працює, притягувати до відповідальності, при цьому накладається арешт на майно цього підприємства. Можливо, я помиляюся, але якщо у нас така норма буде чинною, буде багато аплодисментів від тих, хто у нас займається специфічним родом діяльності: зміною структури власників багатьох підприємств. Тобто, у нас це заохочуватиме рейдерство.
Ред.: І корупцію в тому числі.
Лавринович: Це той варіант, який інші країни пройшли сто чи вісімдесят років тому. Взяти відповідальність суб’єктів публічного права. Уявіть собі, що політична партія отримає якусь спеціальну повістку. Отут, скажуть, була якась змова чи корупційне діяння. І притягається до відповідальності політична партія. Який це матиме вигляд в сучасних українських умовах? З одного боку, я не заперечую, що це теоретично правильно і потрібно. Але якщо сьогодні це покласти на український грунт, наскільки це буде позитивним? Ми обговорювали це питання на парламентській погоджувальній раді після того, як ми прийняли в першому читанні ці три проекти. Всі п’ять фракцій запропонували трохи зачекати з остаточним рішенням, і консенсусом всіх п’яти фракцій це було відстрочено. Не через те, що створюються якісь преференції чи переваги для тієї чи іншої політичної сили. Всі зрозуміли, що в сучасних умовах, особливо такої безвідповідальності управлінських структур і безкарності за протиправні дії, такі закони можуть дати зворотний від бажаного ефект.
А що стосується законів — то можна хоч зараз зробити добірку і показати, скільки їх у нас є. І, до речі, міжнародні організації, коли вивчають наше законодавство, дивляться на цю кількість чинних законів, структур, програм — і всі задоволені. У нас все йде добре. Велика кількість грантів використовується під цю тему. Це поживна тема. На боротьбі з корупцією непогано заробляють.
Ред.: На сьогоднішній день в Україні зареєстровано вже 168 політичні партій. Майже у всіх програмних документах в Україні присутня тема боротьби з корупцією як одна з ключових. Відтак партії, кожна у свій спосіб, несуть відповідальність перед виборцями за протидію корупції. Якщо об’єднати ці зусилля заради розвитку країни, — з чого треба почати? Яка роль опозиційних сил у цьому?
Лавринович: Реальних відмінностей у програмах може бути не так уже й багато. Все решта — це переписування одна одної. А роль опозиції — це серйозна річ. У кожній країні політична опозиція виступає своєрідним контролером для того, щоб зменшувати і зупиняти ті дії, які мають ознаки корупції. В кожній країні це працює. В Україні мало хто з тих, хто нині ухвалює державні рішення, відчуває неминучість політичної відповідальності за їх прийняття. У мене взагалі таке враження, ніби робота йде в передчутті того, що є трохи часу і ним треба скористатися, щоб максимально вирішити корпоративні чи особисті справи. Досить невеликий рівень реагування як на політичну опозицію, так і на вільну незаангажовану пресу. Що є ознакою справді демократичного суспільства, де цінуються права людини, де люди впливають на формування і на роботу органів управління чи то на рівні самоврядування, чи то на рівні держави. Там засоби масової інформації є інструментом стримування корупційних діянь. В Україні поки що це працює набагато меншою мірою.
Ред.: Партії виникають, перероджуються, йдуть з політичного олімпу, знову з’являються, але вже з іншою назвою. Що треба зробити, щоб у нас з’явилися дієві сильні партії, які працювали б на далеку перспективу?
Лавринович: З моєї точки зору, щоб тут зрушення відбулися, треба йти еволюційним шляхом. Потрібні будуть роки, щоб і надалі йшов процес удосконалення. Все залежить від наявності попиту на політичні партії. Попиту в сенсі потреби суспільства, яке хоче формувати державу, державні інститути в такий спосіб, який дозволяє визначати симпатії — кому делегувати свої права як єдиного джерела влади. А також мати інструмент неминучої відповідальності за кожну свою дію через визначений період часу, коли кожен громадянин даватиме оцінку на наступних виборах, загальнонаціональних чи місцевих. Ті, хто працював добре, отримують можливість продовжувати працювати.
Я з захопленням дивлюся на інші держави, де керівник міста тридцять років незмінно обирається громадою. Це свідчить про довіру і високу оцінку роботи людини.
Так само члени парламенту тривалий час від своїх виборців через відповідний проміжок часу отримують регулярну підтримку. Це стосується і політичних сил. Вони, звісно, змінюються частіше — що є достатньо природним. У нас в Україні цей процес іде, він багато в чому залежить від способу формування органів влади, тобто від виборчих систем. У перші роки після здобуття незалежності ми мали мажоритарну систему абсолютної більшості. За цієї системи і реальної відсутності загальнонаціональних політичних партій добре сформувався інститут персональної відповідальності депутата перед виборцями. Натомість прогресувала колективна невизначеність і безвідповідальність колегіального органу, яким є парламент. Водночас жодним чином не заохочувалось зростання загальнонаціональних політичних партій.
Свого часу в нашому парламенті була велика кількість груп, яка мінялася, перетасовувалася багато-багато разів. Було зрозуміло: без заохочення розвитку партій політичні сили не розвиватимуться. А якщо врахувати, що перші роки незалежності слово «партія» взагалі було лайливим і позапартійність вважалася великою чеснотою, то в цих умовах було не зовсім легко перейти на побудову багатопартійного плюралістичного суспільства. Запровадження — спочатку змішаної, а потім пропорційної виборчої системи — почало вирішувати цю проблему.
Сьогодні політичні партії є не тільки основним, а й єдиним інструментом формування представницьких органів влади, а ті, в свою чергу, формують систему виконавчих управлінських структур. Зрозуміло, що загальний підхід зроблено, але всередині виникла проблема, яка стосується вже відповідальності не тільки партій, а й персоніфікованої відповідальності її членів. Раніше персоніфікована відповідальність була, її забрали. Не було дуже важливої, дуже потрібної відповідальності колегіальної — політичних партій. Завдання в тому, щоб це було поєднано — перше і друге. Тоді ефективно розвиватимуться політичні партії, і не має значення, скільки їх буде: чи 158, чи 458, чи 8. Головне, щоб була не одна, а більше. І щоб було стільки, скільки є побажань у людей, які хочуть політизувати свою діяльність. Є Партія любителів пива, Партія захисників Вітчизни. Тобто будь-яка діяльність може бути політизована, і якщо люди цього хочуть — будь ласка. Тому я спокійно дивлюся на цифри, які є.
Ред.: Довіра до політичних сил залежить і від їхньої відповідальності, здатності виконувати обіцянки. А хто контролюватиме й гарантуватиме, скажімо, виконання вкрай важливих соціальних програм?
Лавринович: Для реалізації соціальних програм потрібні владні повноваження. Мова може йти про конкуренцію пропозицій, як політичні сили пропонують вирішувати ту чи іншу проблему. Скажімо, як вирішувати проблему зі стрімким погіршенням стану медицини в Україні. Є пропозиції, яким чином розвивати страхову медицину чи збільшити кількість платних послуг в державній медицині. Яким чином розвивати приватну медицину, яким чином вирішувати освітні проблеми? Роль опозиції має і певний позитив, і негатив. Позитив у тому, що опозиція — сьогоднішня чи вчорашня — уважно дивилася й дивиться за тим, щоб ніде не було погіршення соціальних стандартів. Чи це стосується погіршення реальної заробітної плати, чи це стосується визначень в інших законах нормативних показників для громадян. Це завжди стає публічним і впливає за будь-яких умов на ухвалення остаточного рішення. Скажімо, нинішньому урядові потрібен кредит і відповідно є побажання збільшити пенсійний вік. І незважаючи на дуже наполегливі рекомендації тих, хто дає кредит, ні ті, хто бере кредит, ні ті, хто веде переговори, не наважилися навіть ставити питання пенсійного віку. Ось опозиція порушила це питання і сказала, якою ціною може бути отримана фінансова допомога.
А з другого боку — можливо, це результат невеликого часу функціонування політичних інститутів, таких, як правляче об’єднання і опозиція, коли вноситься багато проектів рішень у парламент, які спрямовані на покращення всіх соціальних показників. Часом вони ідеалістичні. Особливо пригадую той період, коли працював в уряді. Опозиція пропонувала такі гарні проекти, що на них не вистачило б і десять державних бюджетів. Треба знаходити певний баланс, щоб не ухвалити ті рішення, які не даватимуть позитив, а лише ускладнюватимуть забезпечення тих стандартів, що існують на поточний момент.
Ред.: Інакше кажучи, опозиція повинна теж сповідувати загальнодержавні інтереси.
Лавринович: Це поза всяким сумнівом.
Ред.: Ви згадали про блоки. Нині їх в парламенті три. Наскільки на нинішньому етапі є потреба в об’єднанні партій? Наскільки дієвим є їх об’єднання?
Лавринович: Це об’єднання є виключно інструментом для потрапляння в парламент. Ніде в світі блоки не дають позитивного результату. Знаходяться опоненти, які доводять, що міжнародний досвід свідчить про інше, що існують такі блоки. Такі твердження, очевидно, від неуважного читання або поганого перекладу відповідних матеріалів. Італія, кажуть, має блоки, які йдуть на вибори і перемагають. Я в таких випадках раджу почитати, якщо не першоджерело, то хоча б переклад мовою країни Ради Європи, щоб зрозуміти: блоків там не існує. Там є така практика: коаліція створюється до виборів. І кожна партія самостійно отримує свій результат на виборах. Отримання місць в парламенті вже регулюється: партія йшла самостійно чи у складі об’єднання, виставляються різні відсоткові вимоги. І після підбиття підсумків змінюється склад коаліції. Ті, хто не подолав бар’єр, відпадають. А в тій коаліції залишаються партії, що пройшли. Виборці голосують за окремі політичні партії, які задекларували своє прагнення в разі потрапляння до парламенту працювати спільно з раніш визначеними іншими партіями, а не за блоки, які після виборів шукатимуть один з одним спільну мову. Реально в нашому парламенті є один блок, і у нього доля така, як і всіх блоків, які були перед тим. Цей блок тримався тільки на одному прізвищі. Коли стало зрозумілим, що ця поважна людина допрацьовує свій термін і навряд чи надалі буде перспектива залишитися керманичем держави, блоку де-факто не стало. Два інші блоки можна називати блоками достатньо умовно. Де-факто — це структуровані політичні організації, і наявність всередині них інших партій достатньо умовна. До парламенту обирається певна кількість представників, які отримують від людей право ухвалювати рішення від їх імені. А по суті йде обрання одного лідера, за технологією президентської виборчої кампанії.
Ред.: Можливо, є сенс на законодавчому рівні врегулювати ці проблеми?
Лавринович: З 1990 року я докладав зусиль, щоб з’явилися політичні партії. І лише в 1997 році вдалося ухвалити закон, який запроваджував змішану виборчу систему, де з’являлися суб’єкти — політичні партії. Сім років.
Про шкідливість блоків для українського суспільства я намагаюся говорити трошки більше часу. Я певен, що настане момент, коли всі це зрозуміють: це шкодить розвитку політичної системи і політичним партіям.
Тобто є необхідність усвідомлення структурування. Ця пропозиція вносилася і далі пропонуватиметься. Сподіваюся, що невдовзі ми дочекаємося точної ідентифікації політичних сил, які підуть на вибори. Щоб вони і потім відповідали за свої дії.
Я допускаю, що в якійсь конфігурації збережуться певні суб’єкти політичного життя. Але за змістом, не лише кількістю, а й якісно, це вже буде зовсім інша політична сила. Що ж це за політика? Це проблема рукотворна, вона була створена, тому що потрібно було шукати можливості максимального результату. У нас чимало було випадків, коли популярність одного політика перевищувала популярність очолюваної ним партії. Тоді приймалося рішення і створювався блок.
Ред.: За Конституцією народ є джерелом влади. Які питання, на вашу думку, потрібно виносити на референдум? Чи, можливо, в демократичному суспільстві всі доленосні рішення має приймати суспільство, що з цього приводу говорить європейський досвід?
Лавринович: Європейський досвід свідчить, що на місцевому рівні ефективним інструментом виступають референдуми. Коли громадяни вправі приймати рішення, які впливають на їхнє життя, стосується це соціальної сфери, довкілля чи інфраструктури, вони точно знають, усвідомлюють, що робитиметься. В різних країнах це різною мірою використовується. Практика загальнонаціональних референдумів достатньо різна, але велика кількість країн мають сумний досвід таких референдумів. Всі диктатури якраз утверджувалися на референдумах. Це Іспанія, Німеччина. Франко і Адольф Гітлер проводили референдуми, щоб встановити авторитарне правління. Цей інструмент дуже важливий, але ним користуватися потрібно лише в тих випадках, коли немає підсвідомого формулювання відповіді на запитання. Скажімо, те, що намагалися зробити у березні 1991 року в Радянському Союзі, виносячи на референдум запитання: чи хочете ви жити в оновленому Радянському Союзі, в якому будуть забезпечені й захищені всі права громадян? Який нормальний громадянин не захоче жити нормально, щоб було все захищено? Перша частина запитання вже знята з уваги, тому що мало цікавить, як він називатиметься: оновлений, новітній. Якщо такі референдуми, то вони небезпечні. Наслідки такого референдуму могли бути достатньо тяжкими. Був серпень і ГКЧП, і був інший референдум. У межах України одні й ті самі люди через 8,5 місяця проголосували за діаметрально протилежне. Ось приклад, що таке референдум. Хоча в другому випадку голосування відбувалося без спеціального підґрунтя. Це був чесний референдум. Там стояло запитання: ви за залежну Україну, чи підтвердите Акт про незалежність України? Такі референдуми проводилися й мають проводитися, коли доленосні рішення ухвалюються безпосередньо народом. Інші питання потребують, щоб переважна більшість громадян, які братимуть участь у референдумі, абсолютно точно знала суть питання, суть проблем, які будуть розв’язані у той чи інший спосіб, і наслідки цього розв’язання. Якщо це стосується державного управління, як у 2000 році виносили запитання: скільки палат потрібно українському парламенту, я й зараз кажу: краще винести запитання, яким інструментом треба проводити операцію на серці, а яким оперувати апендицит. Там, де потрібні спеціальні знання, потрібен рівень кваліфікації, такі референдуми є знущанням. Яка різниця пересічному громадянину, буде дві палати чи три, чи максимально, як було в історії людства, сім палат... Головне, щоб ефективно працював законодавчий орган, щоб з мене стягували менше податків, щоб було більше можливостей розвитку моєї ініціативи і щоб я був захищений у фізичному, інформаційному та інших планах. Тому референдум — це дуже важливий інструмент. І дуже небезпечний для суспільства, якщо йтиметься про загальнонаціональний референдум.
Ред.: Якщо розумні люди складають запитання на референдум...
Лавринович: Звичайно, що розумні. Складаючи запитання, вони заздалегідь планують отримати відповідь, щоб потім нею скористатися і реалізувати свою власну волю всупереч волі тих, хто голосував.
Ред.: Це зрозуміло. Але якщо все-таки відповідальні люди формуватимуть запитання, в такому разі чи потрібен референдум по Основному Закону, парламенту, Президенту. Які механізми реалізації народного волевиявлення?
Лавринович: Відповідно до Конституції є обов’язковість референдумів з окремих питань. Нині є обов’язкова вимога: якщо змінюєш три розділи Конституції, спосіб її зміни, спосіб народного волевиявлення, гарантування участі в виборах і референдумі та змінюєш перший розділ, який встановлює основні принципи існування держави, де визначається державна мова, символи, народ — джерело влади і т. д. — якщо це міняти, то лише на референдумі. Це засадничі речі, які важко тлумачити подвійно. Тому що якщо хтось хоче змінити столицю України Київ на Харків чи Львів — це зрозуміло, не має подвійного тлумачення. Якщо хочеш, щоб Україна була не республікою, а монархією, тут не потрібно великих пояснень. Те саме стосується і самоврядування — буде воно чи ні. Якщо й міняти ці розділи, то тільки на референдумі. Але що стосується того, яким чином питання потрапляє на референдум, це також дуже важливо, то сьогодні передбачено, що це має бути ініціатива Президента або 300 депутатів. Потім двічі ці 300 депутатів мають проголосувати у парламенті, а потім Президент своїм указом має призначити референдум. Тобто два суб’єкти, коли йдеться про парламент, то це зріз суспільства, і окрема воля глави держави — і тоді, будь ласка, визначайтеся. Після цього визначається народ: так чи ні. Я за такий референдум.
Я проти того, щоб ми ухвалювали в країні нові Конституції. Ми маємо Основний Закон країни, ми повинні його вдосконалювати відповідно до вимог часу і особливо нині, коли у нас створено додаткову проблему після 2004 року. Тому ми маємо вже не просто так поліпшити чи ні, а в нас є необхідність привести її до нормального вигляду, щоб не було джерела додаткових проблем в Україні, які, на превеликий жаль, сьогодні є через конфліктність окремих норм Основного Закону. Тому, якщо хтось з волі однієї людини хоче проводити референдум по новій Конституції, я просив би їх протверезитися трошки і зрозуміти, що в державі є багато людей, які захищатимуть свою країну і її конституційний лад.
Ред.: Восени перше читання пройшов законопроект про референдум, автором якого були ви. Яка в ньому ключова позиція? Чому виникла необхідність такого законопроекту?
Лавринович: Необхідність написання виникла давно. Я виходив з цим законопроектом 4-5 разів. Двічі проходив парламентський шлях повністю. Потім зупинявся на вето Президента і вето не долалося. Тому ми маємо сьогодні чинну редакцію закону про Всеукраїнський і місцеві референдуми, ухвалену на початку 1991 року в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, і провести сьогодні в Україні референдум за цим законом неможливо. Звісно, якщо проводити його законно і отримати реальні результати. Я не згадуватиму 2000 рік. Тому що тоді результат можна було написати за кілька місяців до підбиття підсумків. Є інституції, які мають забезпечити проведення референдуму, але які давно не існують в природі. Крім того, там є норми, які суперечать Конституції. Це основна причина моєї чергової спроби. Цього разу, крім цих основних речей, був ще один мотив, коли я почув з уст чинного Президента — бажання того, що країні потрібна нова Конституція, яку буде прийнято на референдумі. Нині мій законопроект готується до другого читання. Сподіваюся, з’явиться політична воля того, щоб такий закон у країні з’явився.
Ред.: Які варіанти вдосконалення виборчого законодавства, і зокрема, що стосується дострокових виборів, щоб не з’являлася низка указів про призначення дострокових виборів, і нарешті, щоб не трусило регулярно Конституційний та Верховний суди?
Лавринович: Ми ідентифікуємося в світі як країна, яка не досягла рівня розвитку як держава, яка давно має інструменти народовладдя, і люди відповідально ставляться до своїх повноважень. В Україні є така проблема. Навіть на рівні Основного Закону для того, щоб виконувалося його положення, потрібно писати інструктивні норми. І це біда. Сьогодні у нас є право глави держави на внесення кандидатури Прем’єр-міністра в парламенті. Але цю норму починають трактувати по-різному. В нас працює така система, що після виборів формується коаліція. В Конституції записано, що ця коаліція пропонує кандидатуру Прем’єр-міністра. В інших країнах Президент чи монарх виконує покладені функції: лише вносить запропоновану кандидатуру. Те, що пропонує коаліція, яка перемогла. І нікому з монархів чи президентів навіть на думку не спадало, що те, що запропонувала коаліція, яка представляє політичні сили, які мають більшість у парламенті, може бути відхилене.
Ми ідентифікуємося в світі як країна, яка не досягла рівня розвитку як держава, яка давно має інструменти народовладдя, і люди відповідально ставляться до своїх повноважень.
Ред.: Ми протягом цих п’яти років перебуваємо в якомусь нестабільному стані. Постійно присутня загроза чи дострокових, чи чергових дострокових парламентських виборів. Як можна заспокоїти суспільство?
Лавринович: Не треба заспокоювати суспільство, потрібно заспокоїти кількох людей, які отримали державні повноваження і подумали, що вони посланники Бога на землі. Те, що Президент України і очільник уряду демонструють протягом п’яти років зневагу до права, в тому є їхня спорідненість і головна причина того, що ми маємо в країні. Якщо одна особа раптом змагається за те, щоб бути в державі і Президентом, і Прем’єр-міністром, друга особа вважає, що наявність інституту Президента є помилковою або зайвою, то маємо той результат, який є. Якщо вищі очільники країни абсолютно спокійно можуть нехтувати всіма законами, то чому це від пересічних громадян мають вимагати, щоб вони були законослухняними і все виконували. Сьогодні Україна — це держава безвідповідальності і безкарності.
Ред.: Є такий досвід, здається в США, коли обирається не весь парламент, а третина кожні два роки за певними регіонами. Тобто парламент безперервно працює. Законопроекти не змінюються з новим складом парламенту, вони продовжують готуватися в комітетах. У такий спосіб виникає певна стабільність. Чи можливий такий варіант у нас?
Лавринович: Взагалі така практика є унікальною, вона не є типовою. На європейському континенті її немає взагалі. Ця практика працює в Сполучених Штатах Америки: вона не є характерною. Не думаю, що цей американський досвід може бути корисний для України. Так ми можемо отримати ситуацію, яку мали з 90-го по 98-й рік. Не думаю, що це питання є актуальним, щоб брати його навіть для осмислення і проектування на українську дійсність. Запровадження цього може дати більше негативу, ніж позитиву. Ніякої стабільності не буде, буде зворотний ефект.
Ред.: Для однієї третини вибори будуть, але раз на шість років. Решта 2/3 — працюють.
Лавринович: Це можливо в стабільній політичній системі, коли є не просто фаворит, а практично визначені дві політичні сили, які формують владу. Тому у разі зміни у такий спосіб склад парламенту не міняється по суті. І, крім того, парламент не причетний практично до формування виконавчої влади. Виконавча влада формується главою держави. Я сказав би, що ця система є корисною для інших колегіальних органів. Скажімо, перша редакція закону про Центральну виборчу комісію передбачала, що ЦВК, власне, формується у такий спосіб. Тому там було передбачено каденцію у шість років, а почергово частина мала змінюватися через два роки. ЦВК має бути абсолютно аполітичним органом, без партійної заангажованості, має виконувати державні функції. Закінчилося все тим, що нова редакція 2004 року перекреслила все, що було в попередньому варіанті закону про ЦВК.
Ред.: Олександре Володимировичу, до вас звертаються громадяни, надсилають листи. Що турбує людей найбільше? Як захищені нині ветерани і учасники бойових дій? Які законопроекти потребують удосконалення? Оскільки газета виходить напередодні дня Великої Перемоги, що б ви хотіли побажати нашим героям?
Лавринович: Які питання хвилюють найбільше, напевно, не можна сказати одним реченням. Звернення надходять у всіх напрямках. Наприклад, один з останніх листів стосувався того, що після одруження органи внутрішніх справ відмовляються зареєструвати дружину в помешканні чоловіка. У зверненні так і написано: звертаюся до народного депутата, автора закону про свободу пересування і вибору місця проживання в Україні. Це такий болісний удар — наскільки в країні поважаються закони. Ким? Тими, хто називається правоохоронними органами. Ми після прийняття Конституції реалізували на законодавчому рівні право людини самій визначати, де їй жити. Обов’язок громадянина — поінформувати органи держави, де він житиме. Але виконавці своїми підзаконними актами, по суті, зберегли систему прописки. Загалом, звернення найрізноманітніші і віддзеркалюють реальний стан справ — це комунальні платежі, рівень і своєчасність всіх обов’язкових виплат, заробітних плат, пенсій, пільгових виплат.
Сьогодні вже 2009 рік. На жаль, залишилося дуже мало людей, які із зброєю в руках захищали свою Батьківщину і врятували весь світ від великої трагедії, яка поширювалась по світу. Не тільки в Європі, а й Азії, Африці. І продовження могло бути трагічним за своїми масштабами. Люди, які врятували світ, заслуговують особливого, поважного ставлення, і тут держава не має права бути скупою і обмежувати можливості для забезпечення достойного рівня життя тих, хто ще залишився в країні, хто брав участь у цій війні.
Ті, хто ухвалює рішення, мають усвідомлювати власну відповідальність перед цими людьми, і щоб вони створили такі умови, які дозволять нам якомога довше мати можливість безпосередньо зустрічатись і спілкуватися з тими, хто врятував світ від фашизму.
Від усього серця бажаю нашим визволителям, переможцям здоров’я, благополуччя, довгих, щасливих років.
Вітаю всіх із святом Великої Перемоги!
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.
