...Старе пожовтіле фото: Олександр Сегаль — тоді соліст фронтового ансамблю — у завмерлому танцювальному русі на тлі Бранденбурзьких воріт. Дата — 3 травня 1945 року...
Ця унікальна людина, пройшовши всю війну, і нині ставить хореографічні номери для оперет і концертів...
З Олександром Наумовичем Сегалем, ветераном війни, народним артистом України, головним балетмейстером Київського театру оперети, розмовляємо про війну, про танець, про мрії. У нього подвійне свято: День Перемоги і день народження — 90 років!
— Ось історія того знімка. 3 травня біля Бранденбурзьких воріт ще бої тривали. Ми давали концерт. Я танцював партію грузина; крім нього, були ще українець, росіянин, білорус — танок інтернаціональний. І я співав: «Слово честного грузина, я на площади Берлина, я, пехоту веселя, протанцую Шамиля!».
Фотографія облетіла багато газет — наших, французьких, американських. Це фото для мене дуже дороге...
— В якому ансамблі ви виступали?
— То був Фронтовий ансамбль пісні і танцю. Об’їздили всі фронти, від Києва до Сталінграда, звідти — до Берліна. Наш ансамбль провів велику роботу. Ми отримували нагороди — в мене є медаль «За оборону Києва», «За Варшаву», «За Сталінград», «За Берлін», орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. Це були справжні нагороди...
Наш колектив добре знали. Ми часто зустрічалися і з воїнами, і з воєначальниками — з Жуковим, з Рокоссовським; Хрущов часто бував у нас на концертах як член військової ради. Наш ансамбль давав концерт у Потсдамі, під Берліном, коли там підписували пакт про завершення війни.
Ми були при арміях, часто виступали перед солдатами напередодні бою, на передових позиціях. До речі, Тарапунька і Штепсель (Юрій Тимошенко і Юхим Березін) теж виступали в нашому ансамблі всю війну. Керували ансамблем хормейстер Євген Шенін і балетмейстер Павло Вірський. Потім я там працював балетмейстером з Вірським. А коли його перевели в Червонопрапорний ансамбль до Александрова в Москву, я став керувати балетним колективом при нашому ансамблі. Потім демобілізували і направили туди, де працював до війни, — в Театр опери та балету в Києві, де я був солістом балету. Там працював до 1960 року; затим — знову до Вірського, він керував ансамблем танцю України. А в 1980 році направили вже в Театр оперети, де досі працюю.
— Чим вас привабила оперета?
— Я завжди любив її. Оперета — дуже важкий жанр. Тут артисти повинні все вміти: співати добре, мати хороший вигляд, танцювати, рухатися — в опереті це дуже важливо.
Я поставив близько 50 вистав тільки в цьому театрі. І балет театру оперети завжди мав хороші відгуки. Це мене радувало. Нині здійснюю нову постановку — «Сорочинський ярмарок». Ставимо її з Богданом Дмитровичем Струтинським. Думаю, спектакль вийде. Прем’єра повинна бути влітку.
— Ви бачили не одне покоління артистів. Вони змінилися?
— Особливих змін немає. Найголовніше у нас — трудитися. Артисти повинні бути фанатами своєї справи. Наша спеціальність важка, тренаж щодня. Наш балетний колектив переважно молодий. Є дуже талановиті люди. Усе залежить від працьовитості. Танець — це велика праця. Недарма сценічний вік танцюриста короткий. Але той, хто працює в опереті, повинен знати і розуміти, що він артист прекрасного театру.
— Кого ви вважаєте своїм учителем?
— Павла Павловича Вірського. Я з ним починав, багато чого у нього навчився. Він був талановитою людиною, організатором, чудовим балетмейстером, що мав свій почерк у хореографії, свою методику. Усі наші гастролі за кордоном мали колосальний успіх. В Америці побували двічі, у Парижі... Ансамбль прославив Україну в інших країнах радісним і життєстверджуючим танцем.
Ансамбль дотепер існує — Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського — і продовжує традиції, які заклав Павло Павлович.
— У вас є улюблена оперета?
— Вони улюблені всі по-своєму — одна більше, інша менше, але всі. Остання наша прем’єра «Фіалка Монмартра» пройшла з великим успіхом. Для цього спектаклю я теж ставив танці.
Танцем займаюся все життя, з 1937 року дотепер. Сам танцював, був солістом оперного театру, тоді ж став балетмейстером. І сьогодні йдуть ті спектаклі, для яких я ставив танці: «Запорожець за Дунаєм» (ставили разом з Павлом Павловичем Вірським), «Наталка Полтавка»; ставили танцювальні номери для «Мазепи», «Демона» і багатьох інших спектаклів. Тобто моя діяльність продовжує жити, я повний сил, працюю і сподіваюся, що дещо можу зробити. Люблю артистів, які працюють зі мною.
— Чи є у вас мрія?
— Є! Щоб театр процвітав! І ми намагаємося втілити цю мрію! Мрію діяти, думати, переживати за недоліки, радіти успіхам. До речі, останнім часом у нас більше успіхів — зал повний майже щовечора.
Театр думає, мріє і трудиться — а коли це відбувається, він тримається на хорошому артистичному рівні. Гадаю, так буде і надалі. Живемо, мріємо і здійснюємо задумане!
 

Фото з архіву театру оперети.