Для подружжя мешканців Рівного Дарії Сергіївни і Михайла Трохимовича Єпіків нинішній травень особливий. І не тільки тим, що обоє, попри недуги, які з літами дедалі більше даються взнаки, дочекалися завжди трепетного і радісного свята — Дня Перемоги, а ще й тому, що 26 травня Михайлу Трохимовичу виповниться дев’яносто.
Щоправда, перенесені недавно інсульти позначилися на ході Михайла Трохимовича — ноги не завжди слухаються, тож на урочистості цього разу Дарія Сергіївна піде сама. Адже у переддень свята заплановано ряд виступів хору ветеранів, у якому вона із задоволенням співає.
А загалом подружжя Єпіків про війну знає не з фільмів і книжок. Обоє були на фронті, на передовій і мають статус учасників бойових дій. Але війна позначилась і на їхній спільній долі, поєднала їх на довгі і щасливі роки.
— Фактично весілля у нас і не було, — згадує Дарія Сергіївна. — 2 лютого 1947-го пішли в загс, розписалися, а потім святкували з Михайловою родиною пісним борщем... Тоді, після війни та страшної посухи у східних областях, було голодно. Добре, що Михайло пайок отримував.
Взагалі-то історія кохання цієї пари гідна роману.
— Ми з Михайлом мешкали у селі Шелудівка на Харківщині. Жили по сусідству, гралися. Бувало, що й сварилися, — усміхається дитячим спогадам Дарія Сергіївна. — Я прозивалася на Мишка, а він ловив мене і, як старший на два роки, давав шльопанців. Тоді у конфлікт втручалася моя мама, соромлячи Мишка: «А, може, ще зятем будеш?» На це він невдоволено чмихав...
Та невдовзі Даша залишилась круглою сиротою, і її відправили до дитячого будинку. Так розійшлися шляхи друзів дитинства. Коли Даша закінчила школу, причому на «відмінно», почалась війна. Дівчина ще у школі пройшла курси санінструкторів, а тому потрапила до військового пересувного госпіталю. Якось до них привезли партію поранених під час форсування Дніпра.
— Ох і роботи ж було тоді у хірургів! — згадує Дарія Сергіївна. — А на одного пораненого уже й махнули рукою: мовляв, стільки крові втратив, і на ноги не зведеш. Та й справді, здавалося, життя ось-ось покине чоловіка, ще й рани загноїлися. Мені стало шкода пораненого, я обробила рани, запропонувала пряме переливання крові, оскільки у нас була однакова група.
Ви, певне, здогадались, що це був не хто інший, як Михайло. А Даша тоді його не впізнала — стільки років минуло. Після переливання крові до руки пораненого прив’язали бірочку, в якій вказувалось прізвище та інші анкетні дані донора. Михайло одужував. Якось прочитав ім’я тієї, кому був зобов`язаний життям. І попросив санітарку покликати Дашу. Та прийшла провідати хворого. Розговорилися. Обоє були приємно здивовані й розчулені, впізнавши одне одного. Михайло подякував дівчині і пообіцяв: «Якщо буду живий, обов`язково поберемося».
Відтоді Даша дуже чекала листів з фронту від Михайла. Адже на той час їй ніхто більше не міг написати —дівчина не мала рідних. Михайло, який відважно воював на фронті (за його плечима — Сталінградська, Курська, Прохорівська битви, форсування Дніпра тощо), свого слова дотримав. Приїхав до Даші вже майором, з орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, двома медалями «За відвагу»! Як і обіцяв, одружився зі своєю рятівницею.
— Як було відмовити такому кавалеру? — жартує Дарія Сергіївна.
Подружжя Єпіків ось уже шістдесят два роки ділить навпіл радощі й печалі... І в мирні дні обоє працювали добре. Михайло Трохимович багато років очолював Рівненську обласну організацію Товариства Червоного Хреста, у 1980 році йому було присвоєно почесне звання заслуженого працівника охорони здоров`я. Дарія Сергіївна працювала у торгівлі. Нині обоє на заслуженому відпочинку.
Хоча й чимало літ разом, кажуть, що не надокучили одне одному. Сумують, коли хтось із них у лікарні. Воно й не дивно: їх поєднали війна і кохання.
Рівне.
На знімку: подружжя Єпіків.
Фото автора.
