За традицією ветеран 5-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, полковник у відставці Леонід Васильович Мазур День Перемоги святкуватиме в рідній дивізії, точніше — в 169-му гвардійському Звенигородському орденів Червоного Прапора та Суворова ІІ ступеня навчальному центрі «Десна», створеному на базі дивізії. Незважаючи на вмовляння дружини й доньки, він все-таки наважився на поїздку в Чернігівську область. Зустрілися ми з ним у перерві між процедурами в лікарні, куди ветеран ліг, щоб «підремонтуватися» перед неблизькою для нього дорогою. Каже, з’їжджається колишніх дивізійників з кожним роком дедалі менше. Торік аж незручно почувалися: на столичному вокзалі зустрічав фронтовиків оркестр із тридцяти музикантів, а їх усього восьмеро.
Підлітки були переконані: війну без них не виграти
Леонідові Мазуру минав тринадцятий, коли він з друзями рвонув з Башкирії на фронт. Підлітки були переконані: війну без них не виграти. Хлопці були на два роки старші, й він видав себе за п’ятнадцятирічного. Зростом вдався нівроку, розмір взуття — сорок третій. На станції Ільїно пристали до військової частини. Сказали, що круглі сироти, інакше — хто б їх узяв? І він згрішив. Уже потім матері написав, щоби не переживала, а вона до Калініна дійшла, лиш би повернути сина. На той час Льоня вже зустрівся з батьком, і далі вони воювали разом. Від багатьох доводилося чути: на війні траплялися найнесподіваніші зустрічі. Так, під Кременчуком перед форсуванням Дніпра танкова частина, де служив хлопець, влилася у дивізію, заступником командира якої був його батько Василь Олександрович Мазур. І треба такому статися: саме в сина, який сидів на танку, батько розпитував, як знайти командира.
Відтоді вони вже не розлучалися: з боями пройшли Україну, Румунію, Угорщину, Австрію. За місяць до Перемоги батька не стало. Він загинув на очах у сина у Відні. Синові передали його передсмертний лист.

Заповіт батька —
«Люби свою Батьківщину, свій народ. Як буде можливість, похорони на рідній землі» — Леонід виконав. У листопаді 1945-го хлопчина добився на прийом до маршала Конєва, котрий тоді командував Центральною групою військ в Австрії, і він допоміг перевезти останки батька. Похований Василь Мазур у рідному селі Копайгороді на Вінниччині.
Там же — могила його матері, яку до смерті забили окупанти. Румунський офіцер у супроводі поліцая прийшов за контингентом. А що даси, коли вже все, що могли, вигребли? Та що окупантам до того? Давай — і все. Жінка не втрималася та й плюнула спересердя у бік офіцера. На сільському майдані дали їй п’ятдесят шомполів, після чого вона померла.
Леонід Васильович згадує свою пригоду на одному з хуторів в Австрії. Доручили йому відвезти пакет. Він трохи збився з дороги. Квітень, на мотоциклі холодно, здається, промерз до кісток. На одному з хуторів побачив укриту очеретом хатину. Зайшов, сподіваючися трішки погрітися. Дивиться, всі стіни завішані фотознімками в траурних рамках. На них — молоді хлопці в німецьких мундирах. Мабуть, сини жінки, котра вийшла назустріч. Попросив води, а вона подає молоко. Пити боязко: наших інколи отруювали. Вона, мабуть, зрозуміла, заплакала і надпила сама. Напоїла молоком, ще й на дорогу харчів дала.
А цей епізод трапився з його другом Миколкою Біденком, до речі, молодшим від Леоніда на рік. На привалі хлопчина задрімав. Прокинувся — нікого немає. Взяв автомат і пішов через ліс в тому напрямку, де, на його думку, мали бути свої. На галявині готувалися перекусити семеро німців. Підлітка побачили, але він не розгубився, почав командувати уявними солдатами: «Заходіть зліва! Заходіть справа!» Німці розгубилися. Він наказав скинути зброю на купу, обвішався нею і погнав полонених лісом. Кілометрів через п’ять наздогнав своїх і заплакав: руки оніміли від напруги, з якою стискав автомат. Його запитали: «Чому ж ти не розстріляв ворогів на місці?» «Та то ж люди», — відповів. Минулого року Колі Біденка не стало.
Невідомий козак — другий батько
Своїм другим батьком Леонід Мазур вважає невідомого донського козака. Було це поблизу угорського міста Секешфехервара. Наші бійці жартували, що його легше взяти, ніж вимовити назву. Насправді бої тут були дуже жорстокі. «Якщо наша дивізія мала 5,5 тисячі особового складу, — згадує Леонід Васильович, а через три доби залишилось 1,8 тисячі, то можете уявити, що там творилося. Німці зазнали ще більших втрат». Під цим містом Леонід був легко поранений. Разом із другом Сашком вони заскочили до медсанбату, а там саме готували до евакуації дві машини поранених. Водії стояли неподалік, коли в них влучила сліпа куля. Обидва загинули на місці. Хлопцям наказали сісти за кермо.
Від’їхали кілька кілометрів, коли дорогу перетнув глибокий рів. Містки розібрані. В цей час підійшла група на чолі з капітаном. Він дав команду перенести поранених на руках, а їм прикрити їхній відхід. Хлопці залягли біля кулеметів. Вони там і загинули б, під цим містом з важкою для слов’янської вимови назвою, якби не якийсь козак у кубанці й з лампасами. Потім Леонід дізнався, що неподалік у корпусі генерала Селіванова воювали донські козаки. «Їхнього» козака тяжко поранило, і хлопець кинувся його перев’язувати. Сашко тим часом відстрілювався. Чоловік наказав хлопцям залишити кулемет йому, а самим відповзати з поля бою, він їх прикриє. Пробували сперечатися, та де там. Вони ще довго чули, як козак відстрілювався. Ціною власного життя він зберіг підлітків.
За три карбованці купив найдорожчу для себе фотографію
Жорстокості було багато, та в пам’яті закарбувалися два моменти. В Угорщині під одним з містечок на Балатоні німці здійснили прорив і витіснили радянські війська із зайнятих позицій. Більшість поранених встигли евакуювати з госпіталю, а частина залишилася разом із медперсоналом. Їх есесівці викидали з      4—5-х поверхів, а над медсестричками і докторками по-звірячому знущалися. Через кілька днів, коли наші відбили цей населений пункт, то застали жахливу картину. Описати неможливо, здригається і сьогодні фронтовик. Як і жахи концентраційних таборів в Австрії. «Одразу після визволення ми за розпорядженням командування доставляли туди продовольство, — згадує Леонід Васильович. — Ніби сьогодні бачу перед собою величезну купу людського волосся. Харчі возили кілька разів, а потім прийшли війська МВД, і армійців туди більше не пускали».
Рядок із біографії
Коли закінчилася війна, Льоні Мазуру йшов п’ятнадцятий. Хлопець був нагороджений медалями «За відвагу», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», іншими відзнаками.
Він хотів залишитися в армії. Учився на офіцерських курсах, трохи служив, але захворів на туберкульоз, і його комісували. Повернувся до матері, котра на той час була на Тернопільщині суддею. Працював в кооперації, де пам’ятали його батька, обкомі комсомолу, товаристві «Знання»... І щороку з нетерпінням чекав зустрічі зі своїми дивізійниками. Йому було приємно, що тут тепло згадують його батька. Василя Мазура називали дідом, бо носив густу бороду, а було тому «дідові», коли загинув, лише 39. Коли їх ще запрошували на святкування Дня Перемоги до Москви, він якось вийшов з готелю і побачив розкладені на парапеті фотографії. І не повірив своїм очам: на одній з них був він з батьком! На жаль, продавець нічого не знав про походження того знімка. Леонід Васильович заплатив три карбованці й купив одну з найдорожчих для себе фотографій.
Момент істини
Йому болить, що нині до історії і воєнної, зокрема, доволі безцеремонне ставлення. З есесівців роблять героїв, а тих, хто справді воював з фашистами, намагаються упослідити. Хіба міг він тоді подумати, коли дитиною втікав на фронт, що на рідній українській землі його можуть назвати окупантом? Можливо, тому так рветься ветеран до «Десни», де з такими, як він, може бути сам собою, де пам’ятають, як все було насправді, де немає двох правд, а є жорстока правда війни. Бодай нікому її не пізнати.

Тернопільська область.
 

Фото автора.