«Тепер ти, як Рокоссовський», — сказав командир полку, вручаючи Івану Сиворакші (на знімку) четверту медаль. — У нього чотири ордени Червоного Прапора, а в тебе чотири медалі «За відвагу». Відтоді розвідника часто називали, як уславленого полководця.
На фронт, у діючу армію, Іван потрапив у сорок третьому. Йому виповнилося сімнадцять, і щойно визволили його рідний Новомосковськ. А вже за кілька днів, 25 вересня, у боях за сусіднє Підгородне він був уперше поранений: снаряд розірвався під ногами і три осколки вгризлися в спину. Один і досі сидить під лопаткою біля серця. До кінця року Іван дістане ще два поранення. Загалом за війну — п’ять поранень і три тяжкі контузії.
Спочатку воював піхотинцем у складі 20-ї гвардійської стрілецької дивізії, і свою першу медаль отримав за форсування Дніпра, а робити йому це довелося тричі — у Дніпропетровську, в районі Старого мосту, у Дніпродзержинську і на Аульському плацдармі, де зараз про ті події нагадує меморіальний комплекс. Після боїв за визволення Кривого Рогу, Миколаєва, Одеси його воєнний шлях проліг через Румунію та Угорщину на Берлін, а потім повернув до Праги, де війна затримала Івана Сиворакшу ще на десять днів уже після Перемоги.
Той льодок і досі виходить
Багато що забулось, але ті моменти, коли він був на межі життя і смерті, і досі пам’ятаються до найменших дрібниць. Як, наприклад, у Тисі просидів 14 годин, затиснувши корінець в зубах, щоб не знесло швидкою течією і щоб зуби не клацали. Над ним, на крутому березі, — фашисти, у засідку до яких потрапили розвідники (з вісьмох лише він один врятувався), на другому березі — свої, від яких теж можна кулю отримати: це вважалося краще, ніж полон. Власне, наказ такий уже й був, тільки товариші відмовилися стріляти: «Там же Іван, Рокоссовський»... Коли він дістався свого берега і приповз до штабу полку, йому налили півсклянки спирту... Це останнє, що він пам’ятав, прокинувся вже в госпіталі.
А як забути Балатон, на льоду якого він пролежав три доби? «Той льодок і досі з рук і ніг виходить», — зітхає ветеран. А було це так. Кілька днів вони вистежували головного німецького коригувальника, як потім з’ясувалося, генерала.
— Взяли його, як розвідники часто брали «язика»: генерал пішов «до вітру», а коли підтягував штани, ми його й підхопили під білі руки, — згадує Іван Іванович. — Загорнули у плащ-палатку і потягли через озеро, а я лишився прикривати хлопців. Уже на нейтральній смузі, на Балатоні, мене дістало важким снарядом, кинуло об кригу, облило водою. Дві доби пролежав без пам’яті, аж на третій день почав стогнати. На нашому боці почули і, як стемніло, командир послав бійців на виручку. Вони буквально вирубали мене з криги, до якої примерзли руки й ноги. Думаю, врятував мене автомат: його диск виявився під спиною, а голова лежала на прикладі.
Та на цьому історія не скінчилась. У госпіталі я тиждень лежав із зав’язаними очима, щось у них постійно капали, на прогулянки в коридор мене водив земляк — Микола Гуртовий із Павлограда. І ось гуляємо ми з ним, — пам’ятаю, була неділя, аж раптом зовсім близько почувся якийсь гуркіт. Микола підвів мене до вікна, я зірвав з очей пов’язку — метрів за п’ятдесят колона «тигрів», а по боках — мотоциклісти з кулеметами. Ми кинулися у протилежний бік коридору і вистрибнули з другого поверху у вікно. В білизні й лікарняних халатах, черевики залишилися десь у кущах, на які ми приземлялися, блукали лісом цілу ніч, а вранці нас підібрали свої і відвезли до іншого госпіталя. За добу з-під Москви у цей район перекинули протитанковий полк, який знищив тих «тигрів». Але госпіталь не врятували: фашисти забили вікна й двері, облили бензином, і дві з половиною тисячі поранених та медперсонал згоріли заживо...
Йому до ніг кидали фашистські штандарти
Після госпіталю із розвідки Івана списали: «Та який з мене був розвідник, коли я і бачив погано, і недочував». Він повернувся у свій полк і «перекваліфікувався» на артилериста...
Командиром 76-міліметрової гармати Іван увійшов у Берлін, щоправда, без самої гармати, яку на підступах до міста розбили. Здолавши за добу 90 кілометрів і вистрілявши з автоматів все до останнього патрона, вони попадали на лавки берлінського вокзалу і поснули. А за дві години уже знову шикувалися: їм було наказано поповнити боєприпаси, вантажитися на танки армії Рибалка, що тримали курс на Прагу...
Він думав, що 19 травня війна для нього вже точно скінчилась. Того дня вони від’їжджали з Чехословаччини додому. Поїзд прибув до Москви 24 червня о шостій ранку. З вокзалу всі рушили на Красну площу, де того дня мав відбутися парад Перемоги. Іван стояв біля мавзолею, а йому до ніг кидали фашистські штандарти. Чи не вперше він відчув тоді себе переможцем і ще раз подякував Всевишньому за те, що, здавалося, у безвихідних ситуаціях рятував йому життя.
Назустріч ще одній війні
...На станції Зима вони пересіли в інший ешелон, який повіз їх на Далекий Схід назустріч іще одній війні, з якої теж він чудом вернувся живий.
— У Порт-Артурі я супроводжував майора-парламентаря, який мав запропонувати японській стороні капітуляцію, — розповідає Іван Іванович. — Але щойно ми ступили на японський крейсер, майора розстріляли в упор, другим упав мій напарник. Ми йшли без зброї, але я прихопив про всяк випадок три «лимонки». Це мене й врятувало...
Невдовзі американці скинули атомні бомби на Хіросіму й Нагасакі, і японці капітулювали. Війна нарешті скінчилася. У 19 років Іван Сиворакша мав уже дванадцять урядових нагород, у тому числі ордени Слави, Червоної Зірки та Вітчизняної війни (потім до них додався орден Богдана Хмельницького).
У грудні 1950-го сержант Іван Сиворакша демобілізувався (це він потім, уже «на гражданці», до старшого лейтенанта дослужиться), повернувся додому, на Дніпропетровщину, і взявся за науку. Закінчив гірничо-металургійний технікум, а потім і металургійний інститут, працював на Новомосковському трубному заводі, разом з дружиною ростили дітей. Уже дев’ять років, як дружини немає. Живе Іван Іванович у своєму будиночку сам. У хаті, в дворі, на городі — чистота і порядок: дочки і син (він мешкає поряд) стараються. Та й сам господар, якому вже 84-й рік, коли відпускає хвороба й оживають занімілі руки й ноги, береться за сапку чи за віника.
 

Дніпропетровська область.
 

Фото автора.

ДовІдка «Голосу УкраЇни»

Медаль «За відвагу» від моменту її появи особливо цінувалася фронтовиками, бо нею нагороджували винятково за хоробрість у бою. Цим вона відрізнялася від деяких інших нагород, які нерідко вручали «за участь». Медаль була заснована 17 жовтня 1938 року. В основному нею нагороджували рядовий і сержантський склад, а також офіцерів (переважно молодшої ланки). Серед перших її отримали прикордонники, які відзначилися в боях біля озера Хасан (1938 р.) і на річці Халхін-Гол (1939 р.). До початку Великої Вітчизняної війни майже 26 тисяч військовослужбовців були удостоєні цієї нагороди. З 1941 по 1945 роки медаллю «За відвагу» було нагороджено понад 4 млн. воїнів. Це була найвища медаль СРСР, і вона залишалася такою аж до розпаду Союзу.