СлІд на землІ

Поки мама, Генеса Плотніцька, лікувалася в санаторії, діти, Борис і Валерій, підготували для неї сюрприз: протягом двох тижнів заклали парк на пустирі в рідному селі Бригидівка Барського району на Вінниччині. Такий незвичний подарунок зробили сини на честь 60-річчя матусі. Було це у 2003 році. Однак не всі односельці належно оцінили зроблене. Частину дерев уже поламано, вирвано деякі лави для сидіння. Навіть ігровий майданчик, куди влітку збігаються діти з усього села, і той не в кращому стані.
Для Генеси Никодимівни найліпшим був і залишається один-єдиний подарунок — коли діти, які живуть один в райцентрі, другий ще далі, в Донецьку, ступають на поріг батьківської хати. «У такий день у мене і радість, і свято, здається, і сонце світить ясніше».

У день смерті батька сини обов’язково приїжджають на його могилу
Ідея з незвичним подарунком належить старшому сину Генеси Никодимівни — Борису. Він мешкає в Донецьку, за фахом — юрист. Молодший Валерій ближче до мами, має будинок у райцентрі Бар. Займається підприємництвом, продає продовольчі товари, сільгосппродукцію. Це він закуповував саджанці, привозив їх, а потім садив дерева. Сам би не встиг у запланований час, бо в парку не одна сотня дерев. Ялини, берези, клени, тополі, липи, дуби, є також вічно зелена туя, а як гарно цвіли кущі бузку... Просив допомоги у хлопців. Там ще й ґрунт кам’янистий. Довелося добряче попріти.
— У кожної матері свої діти — найліпші, — усміхається пані Генеса. — Але я скажу по-іншому: мої хлопці дуже люблять, щоб усе було скрізь красиво. Оце тільки на поріг ступили, вже давай їм роботу, той віник у руки, а той щось фарбує...
На сільському кладовищі не було огорожі. Навіть худоба деколи паслася на могилках. Сини пані Генеси не тільки знайшли гроші на паркан. Самі фарбували його. Тепер так усе акуратно... Одного разу під час відпустки відновили замулений ставок. Домовилися з бульдозеристом з Ялтушківської дослідної селекційної станції, щоб нагорнув греблю. У нас у селі немає техніки. Довелося просити в сусідів. Привезли труби. І невдовзі плесо заблистіло на сонці. «Ви б бачили, як тішилися діти! — каже Генеса Никодимівна. — Всі купаються: і дорослі, і малі. Бо це єдиний ставок на все село. Та й худобі є де напитися...»
 

Діти, я ж не Софія Потоцька, щоб мені парк дарувати, а вони мені: «Мамо, ти в нас краща і миліша від усіх панянок».

А скільки разів ремонтували дорогу на узвозі. Там, кажуть, проходить плавун. Тому ґрунт розмивається не тільки стічними, а й підземними водами... Десь шукають щебінь, везуть, розгортають.
Борис і Валерій виросли в Бригидівці. Їх добре знають у цьому невеликому селі, де нині менш як 200 мешканців. Так само і вони добре знають людей. Коли бачать непорядок, не беруться нікого повчати. «Одного разу під час відпустки кажуть вітчиму: беріть вила, ходімо, допоможете нам, — згадує мати. — Я теж іду з ними. Приходимо на околицю, недалеко від ставка. Бачу, там хтось вивіз сміття з подвір’я, зверху купа гілля з обрізаних дерев. На подвір’ї того господаря стало чистенько, а тут... Мої хлопці згорнули все, підпалили, потім попіл присипали... Не раз кажу їм: «Вам що, більше за всіх треба, а вони на те: «Мамо, це наше село, тут усе має бути красиво, хіба забула, що сама так нас вчила?».
— Те, що в моїх дітей добре серце, це вам скажуть всі в селі, — продовжує Генеса Никодимівна. — Уже 13 років, як помер їхній батько. Йому було лише 56, як спинилося серце. Сталося це 10 травня 1996 року. Відтоді в цей день щороку Борис і Валерій обов’язково навідуються додому. Хай би там що спиняло їх, а, знаю, все одно приїдуть. Ідемо разом на могилу, посидимо, поплачемо, згадаємо про все... Мій покійний чоловік, поки жив, весь час працював водієм. Це від нього хлопці перейняли бажання робити все як належить. Коли захворів, машину передали не кому-небудь, а сину Валерію. Деякий час він працював замість батька. Нині в нього інша робота.
Щороку купують путівки на лікування
Таким само відповідальним і людяним у ставленні до людей є вітчим хлопців — Вадим Заржицький. «З їхнім батьком, Дмитром Плотніцьким, ми дружили з дитинства, разом виросли, пасли худобу, ходили до школи, наші будинки були поруч, — каже Вадим Заржицький. — Я навіть був дружбою у нього на весіллі...»
Коли у Вадима Аркадійовича захворіла дружина, лікарі порадили змінити клімат, перебратися у більш теплі краї, ближче до моря. Так Заржицькі покинули село й переїхали на Херсонщину. Але це не врятувало жінку. Болячка звела її зі світу. Борис Заржицький знову повернувся в село. А тут ще один похорон — друга з дитинства Дмитра Плотніцького. Через п’ять років після того вони й зійшлися з Генесою.
Перед своїм шістдесятим днем народження Генеса Никодимівна разом із Вадимом Аркадійовичем лікувалися в санаторії у Слов’янську Донецької області. «Сини нам щороку купують путівки, — каже жінка. — У Слов’янську мені дуже допомагають лікувальні грязі». Було це восени 2003-го. «Я народилася восьмого листопада», — уточнює співрозмовниця. З санаторію маму з вітчимом забирав Борис. «Каже, мамо, тебе в селі такий сюрприз чекає, якого ще ніхто не мав. Хоч як просила сказати, що ж то воно таке, але син так і не відкрив секрет, — каже пані Генеса. — А коли ми приїхали додому, молодший Валерій зупинив машину біля клубу. Дивлюся, там, де був пустир, зарослий бур’янами, багато молодих дерев. Алейки прокладено, лавочки стоять, у декількох місцях камені-валуни. А як гарно розфарбований будиночок для діток, тут і гойдалки, і драбинки... Усе це огороджено парканом, біля входу дерев’яна арочка. Кажу, Валеро, а це що за дивина? Він усміхається: «Мамо, це тобі наш з Борисом подарунок на 60 років. Я тільки сплеснула в долоні: «Діти, та я ж не Софія Потоцька, я Плотніцька». А він: «Мамо, ти в нас найкраща і наймиліша за всіх панянок на світі». Це вже пізніше я все порозпитувала, що і як вони робили. Навіть художника найняли, щоб той розписав дитячий будиночок. Головне для них було встигнути до мого повернення додому».
Парк для всіх, але не всі це зрозуміли
— Ще, пам’ятаю, Валерій сказав тоді: «Мамо, ти тільки не ображайся, подарунок це для тебе, але тут будуть збиратися і дітки, і молодь. Ми навіть ніякої таблички не ставили, бо це ж буде для всіх». А, бачте, що з того вийшло? Дивіться, там зламано гілля, інше дерево з коренем вирвали. А лавочки для чого ламати? Літом, буває, бур’яни піднімаються так високо, що беремо з чоловіком косу, йдемо збивати. Бо ж соромно. Дехто взагалі не розуміє, для чого це. Кажуть: Плотніцькі землі захотіли. Захопили вже й толоку. Не раз думаю, хай би краще й далі росли чагарники, ніж маю таке слухати...

До речі

У  сільраді села Ходаки, до якого належить Бригидівка, теж не розуміють, як це Плотніцькі могли подарувати мамі парк на ділянці, що належить територіальній громаді. «Ніхто в нас на це дозволу не запитував. Воно справді красиво, коли є парк, коли ростуть дерева, але це земля не Плотніцьких, — каже один із працівників сільради. — Ми вже це питання обговорювали із землевпорядником, він теж документально підтверджує, що це земля громади».


— У нас не тільки парк заростає бур’янами, — каже Вадим Заржицький. — Ви знаєте, що в селі не ореться жоден гектар поля. — Немає господарства. Кожен виживає як може. Я ж працював тут і на тракторі, і на комбайні. Добре знаю, як ці поля родили. Буряків збирали по 450 центнерів з гектара, пшениці мали по 56 центнерів, гарно родили ячмінь, горох... Як тепер сумно дивитися на ці поля, слів не доберу. Була школа — закрили. Дитсадка теж немає. Спортмайданчик — курам на сміх. Отаке воно, наше бригадне село.
Не зрозуміли, на жаль, односельці порухів душі і зусиль братів Плотніцьких — для них же, своїх односельців, старалися хлопці... Для їхніх дітей, для молоді села. Але дерева все одно виростуть. Зворушливу бригидівську історію, без сумніву, переповідатимуть з покоління в покоління. Можливо, про Генесу Плотніцьку говоритимуть, як про Софію Потоцьку. У них навіть прізвища співзвучні.
Вінницька область.
 

На знімку: ось у такому занедбаному стані нині парк, який сини подарували мамі.

Фото автора.