На Запоріжжі збудували перший за роки незалежності України меморіальний комплекс радянським воїнам

Восени 2005 року в забутих похованнях біля села Чапаївка Виноградненської сільради Токмацького району були знайдені останки 472 радянських солдатів і офіцерів. Тут у 1943 році проходила німецька лінія оборони «Вотан», яка на місяць затримала наступ наших військ після визволення міста Молочанська. Фашисти окопалися на Пришибських висотах, прикритих крутими берегами річки Молочної та потужними фортифікаційними спорудами. Ця лінія оборони простягалася від лівого берега Дніпра аж до Азовського моря, а вглиб сягала 40 кілометрів.
Історія штурму Пришибських висот привернула увагу громадськості країн СНД. Насамперед трагічною долею жіночого штрафного батальйону, який весь загинув. Поки що вдалося знайти та ідентифікувати останки 32 молодих жінок. Біля їхньої могили встановлено пам’ятник, що символізує зламану гілку троянди з нерозквітлим пуп’янком. Тут збудовано один з найкрасивіших в Україні меморіальних комплексів, перепоховано з військовими почестями 663 радянських солдатів і офіцерів. Сюди їдуть на поклон молодята, а в День Перемоги та в день прориву оборонної лінії «Вотан» тут збираються десятки тисяч людей, щоб вшанувати полеглих захисників Вітчизни та розділити з їхніми рідними велику скорботу втрати.

Це потрібно живим

Знаючи, що на меморіальних комплексах поховані далеко не всі захисники Вітчизни, в наших краях люди після мітингів гуртуються і їдуть до братських могил чи на місця боїв поминати загиблих. А на Токмаччині святкування Дня Перемоги завжди проводиться на одній з Пришибських висот. Бо завдяки зусиллям ентузіастів з обласної асоціації пошукових загонів, яку очолює Володимир Смердов, вдається по крихтах відтворювати історичну правду.
— То дуже страшна правда, — поділився наболілим голова правління сільськогосподарського виробничого кооперативу «Мирний» Микола Савченко. Він виріс на цій рясно политій кров’ю землі, в дитинстві не раз натикався в полях на небезпечні знахідки воєнної пори, але доля його берегла. Можливо, для тієї благородної справи, якій нині присвятив себе Микола Володимирович і яка стала такою ж важливою для колективу господарства, як і турбота про хліб насущний. А керівник він і справді непересічний. У сільгоспкооперативі, де обробляють всього три тисячі гектарів землі і утримують 3200 свиней, найвища в районі середньомісячна зарплата механізаторів і тваринників — від 2,5 до 3 тисяч гривень. Та й врожайність на славу, тому економічна криза тут і заночувати не ризикнула. Обігових коштів вистачить на всі потреби аж до завершення жнив. Тому господарство утримує громадську водомережу і газифікує населені пункти, де живуть його трудівники.
Щоранку, проводячи оперативки, Микола Володимирович вирішує, скільки людей потрібно направити на меморіальний комплекс. Робота там є завжди, бо молодий ліс, посаджений на схилах висоти, приживається важко. Без щоденного догляду не цвіли б на великій галявині тюльпани, не буяли б майже дві тисячі троянд, газонна трава та декоративні насадження. А що вже й казати про тендітну калину, коли навіть не кожен бур’ян здатний укорінитися в кам’янистому суглинку! Та ось нове диво — днями майже на самісінькій вершині з допомогою екскаватора відкрили три замулені джерела.
Наприкінці квітня роботи додалося, і Микола Савченко зателефонував у Молочанську загальноосвітню школу № 1, в якій колись і сам навчався. Допомога не забарилася. Як розповіла директор школи Людмила Чорна, діти їдуть сюди з великою радістю, тому довелося проводити конкурс. І, хоч усі розуміли, що випускникам перевагу віддали справедливо, були й сльози образи та розчарування. Адже в цій школі створено особливу ауру. Не випадково ж у 2006 році вона стала лауреатом Всеукраїнського конкурсу в номінації «Школа громадянського становлення».

«Бо ми не просто так, ми — штрафники...»

На вершині, де ще збереглися залишки кулеметного гнізда і від якої на десятки кілометрів відступив горизонт, особливо гостро відчувається трагізм війни. Тут прострілювався кожний сантиметр, тому вся долина та схили висоти були завалені мертвими тілами. Дев’ять масованих атак за місяць боїв — скільки ж маршових рот і батальйонів полягли тут! А ховати загиблих було нікому. Німці, відступаючи, погнали всіх на захід, прикриваючись бранцями від штурмових нальотів радянської авіації.
— Родині моєї мами вдалося втекти від фашистів аж у Херсонській області, — розповів Микола Володимирович. — Повернулися додому в листопаді. Поки сходилися люди, почалася зима, тому ховали вбитих ще й навесні. Їх зносили на руках жінки та підлітки, закопували в траншеях, у вирвах бомб і бліндажах. А от що влада забула про ці могили потім — ганьба. І про війну нам говорили напівправду, приховуючи жахливі втрати. На берегах Молочної безжально поклали штрафників, якими стали майже всі чоловіки, котрих мобілізували в 1943 році. І не тільки ті, хто в 1941-му потрапив у оточення, а й ті, що навіть пороху не нюхали, але, за логікою військових трибуналів, мусили перебувати на фронті. Цю велику несправедливість ми хочемо виправити хоч тепер.

Земля бійців не віддавала

З Володимиром Смердовим та його колегами Микола Савченко здружився восени 2005 року, коли перший пошуковий загін приїхав на розкопки до Чапаївки. Хлопців є за що поважати. Саме вони встановили, що в боях за це село брали участь частини 86-ї і 24-ї гвардійських та 151-ї і 302-ї стрілецьких дивізій, при кожній з яких були штрафні роти та штрафні офіцерські батальйони, в тому числі і жіночий. За архівними даними, тільки тут загинули більше 2,5 тисячі солдатів та офіцерів. Але точна кількість втрат і місця поховань не відомі, тому доводиться вергати землю горами. А поле бою завжди таїть небезпечні «сюрпризи».
Та є ще один чинник — чи то психологічний, чи сакральний. Земля не хоче віддавати і мстить за порушений спокій. Коли наближалися до завершення перші розкопки, Володимир Смердов поскаржився, що з його хлопцями почали коїтися дивні речі. Одним снилися жахіття, інших охоплювала тривога і вони не могли заснути, а на ранок почувалися зовсім розбитими. Старі люди пояснили, що це маються потривожені душі загиблих, і, послухавши їх, Микола Володимирович привіз у двір, де квартирували пошуковці, священика. Батюшка освятив їх, хату, де вони жили, та приміщення, в якому лежали останки чоти-
рьохсот бійців, надів на кожного з хлопців хрестика — і всі жахи як рукою відвело...
Але як зняти камінь з душі, коли за кожною такою знахідкою криються невимовні біль і страждання, чиїсь несправджені надії і сльози рідних та коханих? Особливо хвилюючими були розкопки загиблих із жіночого штрафного батальйону. Не всіх їх ще вдалося знайти, однак факти спростовують версію про те, що дівчата за-
блудилися в тумані і потрапили в полон до фашистів, котрі їх потім розстріляли. Більшість із них була у військовій формі без погонів, меншість — у цивільному одязі, але в кишенях у багатьох лежали ручні гранати без запалів, а отже, вони загинули в бою.

На штурм кабінетів — як у прорив

Ця трагічна історія набула такого широкого розголосу, що за ініціативи Волноваської районної державної адміністрації Донецької області та народного депутата України Володимира Бойка на кошти колективів Маріупольського металургійного комбінату і Донської хіміко-металургійної фабрики був відлитий із чавуну пам’ятник, який урочисто відкрили торік напередодні святкування Дня Перемоги. Донеччани виявляють трепетну увагу до цього меморіального комплексу не випадково. Як розповів на мітингу голова Во-лноваської райдержадміністрації Микола Васильченко, восени 1943 року з їхнього району були призвані в діючу армію більше 2,5 тисячі чоловік, з яких 811 полягли в боях на Пришибських висотах.
Ще один прояв доброї волі — пожертва народного депутата України Артема Пшонки, на кошти якого збудовано Алею слави. Депутати Токмацької районної ради купили церковний дзвін, що скликає людей на урочисті події. Колектив СВК «Мирний» не лише доглядає меморіальний комплекс, а й спорудив храм-пам’ятник, двері якого завжди відчинені. Тут можна і помолитися, і залишити записку з іменами покійних родичів, і зробити пожертву на молитву за упокій їхніх душ та душ загиблих солдатів. Із зібраних решток боєприпасів та військового спорядження місцеві умільці зварили пам’ятник з лелекою, що рветься в політ. А нещодавно тут з’явилася і 76-міліметрова протитанкова гармата, яку випросив у запорізьких артилеристів Микола Савченко.
Він хоче створити поряд з меморіалом музей військової техніки часів другої Світової війни. У цьому донедавна активно допомагав голова райдержадміністрації Дмитро Мицак, чиє життя, на жаль, раптово обірвалося. Тепер однодумцем став його наступник Михайло Хомяк. Вже скільки кабінетів вони разом обходили у столиці, скільки погоджень підписано, та безрезультатно. Здавалося б, що ще потрібно? Сам Президент України Віктор Ющенко доклав рук до проектування центральної композиції, однак меморіальний комплекс і досі не внесли до державного реєстру. Ну ніяк не можуть прийняти позитивне рішення чиновники з Українського інституту національної пам’яті! Зате «доброзичливці» встигли настрочити донос, звинувативши Миколу Савченка в самозахваті державної землі. І, якби прокурор подивився на будівництво меморіального комплексу тільки через призму чинного законодавства, чого доброго, могли б і засудити. Але ж і відпискою прокурор не відбувся. Тому Микола Володимирович передав під комплекс частину свого земельного паю. Та знову діло до ладу не доведене, тепер — уже через неповороткість чиновників із відомства ресурсів...
Коли б Микола Савченко був наївним одинаком, що виступив на бій з вітряками, напевно, уже давно б спікся і махнув на все рукою. Але його активно підтримує в усіх починаннях обласна влада. Та й добрих і порядних людей на світі багато. Тому і їдуть на Пришибські висоти звідусіль, низько вклоняючись запоріжцям. Позаторік тут провідали Петика Маргаряна його діти й онуки з Вірменії, а сьогодні поклала квіти біля стели з прізвищем Івана Толстошеєва його донька Тамара Лобанова... І це — глибоко символічно. Адже перемога над фашизмом була здобута і оплачена стражданнями та кров’ю усіх народів колишнього Радянського Союзу. І не бачити взаємного потягу людей до зближення можуть хіба що сліпці.

Запорізька область.

На знімках: голова СВК «Мирний» Микола Савченко;  фрагменти композиції меморіального комплексу.

Фото автора.