У житті ветерана війни луганчанки Марії Дмитрівни Сердюк було дві похоронки. Першу в грудні 1943 року одержали її батьки, другу вона побачила сама в «Книзі пам’яті України», випущеній у 1994 році. У списку загиблих на Малій землі стояло і її прізвище.
Замість вступу
Скільки років минуло після війни, а Марії Дмитрівні й досі невтямки: як їй вдалося вижити? Адже скільки разів була на межі смерті, скільки разів прощалася з життям, але доля завжди мала до неї прихильність. З однополчан уже нікого майже не залишилося, дедалі рідше надходять від них листи й листівки.
— Йде ціле покоління, — сумно каже Марія Дмитрівна. — Й несе із собою частину пам’яті...
— А ви — живі!
— Жива. Тільки пам’ять тепер підводить. Я, наприклад, уже не пам’ятаю, скільки поранених довелося винести з поля бою. Коли рахунок іде на сотні, уже збиваєшся... Але я ніколи не забуду ту грудневу ніч 1943 року під Керчю, коли я просто дивом залишилася жива.
Старшина так і пішов під воду з дівочими чоботями
— 11 грудня нас висадили в Керчі на горі Мітридат. Висадка було дуже складна, — пригадує Марія Дмитрівна. — А в мене тоді ще була висока температура, я сильно простудилася. Але з гори треба було спускатися на берег, де стояв катер, і метрів 20 пробиратися до нього по крижаній воді. Не знаю, що було б зі мною, якби не старшина Мотузенко. Він схопив мене за руки й затяг на катер. Але це був тільки початок. Через добу оборони Керчі ми почули наказ: рятуйтеся, хто як може! Радянські війська почали відступати. А як рятуватися? З повітря летять німецькі бомби, з берега — німецькі снаряди, навкруги — крижана смерть моря. Варто опинитися у воді, як намоклий ватник тягне на дно, від холоду дерев’яніє тіло... Залишитися на місці — німці розстріляють.
Молоденького санінструктора покликав старший лейтенант Горбунов:
— Іди до нас, ми тут пліт зробили, шостим будеш.
Міркувати було ніколи. Перше, що зробили бійці, — зняли нагороди, дістали документи й віддали Марії, мовляв: якщо... коротше, ти знаєш, що далі робити. Вони чомусь були впевнені — Марія залишиться живою. Як тільки пліт відплив від берега, його з усіх боків обліпили бійці. Маленька платформа не витримувала такого навантаження й поступово поринала у воду. Марія сиділа у воді, витягнувши ноги, і, заплющивши очі, рахувала кількість снарядів, скинутих з літака, і визначала приблизну відстань від берега, що важкий пліт зміг пропливти під сильним артобстрілом: 50-100—200 метрів... 900! Як раптом поруч розірвався снаряд. Марія Дмитрівна пам’ятає, що плакала й голосила; «Мамо, рідненька, прощавай...». Опам’яталася вона від поштовху. Старший лейтенант Горбунов, що ледь не збожеволів від пережитого, грубо штовхав її в бік і кричав: «Убито, її вбито». «Та жива я», — намагалася сказати Марія, але губи її не слухалися.
Пізніше з’ясувалося, що живою вона залишилася завдяки старшині Містіашвілі й молодшому лейтенантові Гончарову. Намагаючись утриматися на воді, один з них вчепився за ноги санінструктора, а другий схопив її за руки. Така рівновага утримала на плоту Марію, що була непритомна. Коли Горбунов звільняв її від мертвих рятівників, Містіашвілі так і пішов під воду з дівочими чоботями. У цей час на морі почався шторм, і надії на порятунок уже не було. А потім їх, знесилених, підібрали німці.
У полоні Марія була чотири місяці. Після визволення радянськими військами знову повернулася в морську дивізію й війну закінчила в Чехословаччині.
Одна медаль «За відвагу» потонула під Керчю
Сьомого листопада цього року Марія Дмитрівна Сердюк відсвяткує 90-річчя. Можливо, у цей день вона одягне костюм з бойовими нагородами. Не носила його давно, тому що вже котрий рік не залишає своєї квартири. Бідкається, що важко пересувається, скаржиться на поганий зір і пам’ять, але життєвих сил Марія Дмитрівна все-таки не втратила. І бойового загартування теж.
Вона не вважає себе героїнею, хоча має високі бойові нагороди, серед яких — орден Червоної Зірки, дві медалі «За відвагу». Щоправда, перша медаль залишилася лежати на дні моря разом із документами й нагородами своїх товаришів у той пам’ятний день — 11 грудня 1943 року. У мирний час до цих знаків військової доблесті додався ще один — ім’я Флоренс Найтінгейл.
Перший раз із Марією Дмитрівною ми зустрілися ще в радянський час, коли вся країна обговорювала «великий твір» «дорогого Леоніда Ілліча» — «Мала земля». Безпосередня учасниця тих подій старший сержант медичної служби Сердюк тоді здивувала тим, що не побоялася сказати журналістові правду. Свою розповідь вона акцентувала не на «мудрому керівництві» Брежнєва, а на тому, як гинули радянські воїни в результаті програного бою. Сьогодні вона говорить про те саме і з тим же болем. Незважаючи на досить похилий вік, вона не втратила милосердя до людей. Хоча люди відповідним почуттям їй не відповідають...
Першу похоронку одержали її батьки наприкінці 1943 року. У ній повідомлялося, що Марія Сердюк загинула в бою за визволення Керчі. Пізніше батьків повідомили, що пліт, на якому була їхня дочка, німці облили бензином і спалили. Через 50 років Марія Дмитрівна сама одержала свою похоронку. У «Книзі пам’яті України», випущеній у 1994 році, вона побачила своє прізвище в списку загиблих.
— Мене це дуже здивувало, — розповідає Марія Дмитрівна. — Адже я в той час була відомою людиною в області. 37 років очолювала Комітет Червоного Хреста, постійно співробітничала з військкоматом, більше того, стояла тут на обліку. Одне слово, усі знали про те, що я жива-здорова. Але списки зайвий раз не перевірили, і я опинилася серед мертвих. Помилку так і не виправили.
Напевно, Бог її любить. За всю війну вона була двічі контужена й одержала поранення в ногу. Тричі гинула, але залишилася жива, не маючи жодного шансу на порятунок. За милосердя Бог платить милосердям...
Фото Вадима ЛІСНОГО.
Довідка «Голосу України»
Флоренс Найтінгейл — сестра милосердя й громадська діячка Великобританії. У жовтні 1854, у період Кримської кампанії, Флоренс разом з 38 помічницями, серед яких були черниці й сестри милосердя, працювали в польових госпіталях спочатку в Скутарі (Туреччина), а потім у Криму. Послідовно проводила в життя принципи санітарії й догляду за пораненими. В 1856 році Флоренс на свої гроші поставила на високій горі в Криму над Балаклавою великий хрест із білого мармуру на згадку про солдатів, лікарів і медсестер, що загинули в Кримській війні. Ця війна зробила Флоренс національною героїнею.
Нагорода Руху Червоного Хреста та Червоного Півмісяця — і Медаль імені Флоренс Найтінгейл вручається тим медичним сестрам, які виявили у воєнний або мирний час надзвичайну хоробрість і продемонстрували виняткову відданість пораненим, хворим, калікам або людям, чиє здоров’я було під загрозою.
