Нещодавно в Миколаївській області невідомі пошкодили пам’ятник на місці масового знищення євреїв у роки Другої світової війни. Вандали, а швидше за все, просто юні недоумки, розмалювали стелу свастикою, образливими висловами, вимастили фарбою. Пам’ятник відмили, навели лад навколо. Міліція веде слідство. Але як навести лад у головах тих дикунів, які скоїли таке? Невже забуто уроки війни та трагедії єврейського (і не тільки єврейського) народу — Голокосту?

Місце, де встановлено пам’ятник, розташовано на краю балки між селами Воскресенськ та Калинівка Жовтневого району. Сюди в серпні 1941 року фашисти вивезли з Миколаєва на 22 автомашинах громадян єврейської національності. Начебто на роботу в колгосп «Шлях до нового життя» Воскресенської сільради, на збирання овочів. Насправді всіх їх розстріляли. Всього на цьому місці знищено близько восьми тисяч мирних жителів — дітей, жінок, стариків. Розстріли тривали протягом трьох діб. Неподалік було джерело, яке місцеві жителі назвали «єврейські сльози». Під час масових вбивств вода в ньому була червоною від крові. Щоб стерти сліди свого злочину, фашисти привезли на місце розстрілів 50 ув’язнених, які виймали з яру трупи, обливали бензином та спалювали. Цих арештантів також знищили. Жителі села Воскресенськ, які стали свідками звірств фашистів, згадували слова одного з офіцерів, що керував розстрілами: «Я по українській землі пройду пішки хоч тисячу кілометрів, але жодного єврея на своєму шляху в живих не залишу». Свої «задумки» фашисти втілювали з неперевершеною жорстокістю.
Трагедія Голокосту пройшла по миколаївській землі, залишаючи по собі сльози та біль, втрату близьких та забуття на довгі роки про саму трагедію. Адже навіть на пам’ятниках, які в невеликій кількості встановлювали в місцях масових знищень євреїв, в радянські часи писали: «Тут поховані мирні радянські громадяни». Само слово «єврей» тоді дратувало владу, а тема Голокосту була закрита для обговорення й вивчення.
Напівголосно, від старшого молодшому розповідали люди про те, як знищували євреїв, як ворушилася земля під ногами і ріки крові зливалися в місцеві річки. Розповідали й про те, як одні «мирні радянські громадяни» рятували інших «мирних радянських громадян», тобто євреїв, від фашистської розправи. Єврейський народ не забув про своїх спасителів і встановив для них спеціальну відзнаку — «Праведник миру». Не забула про них і українська держава. До 65-ї річниці визволення Миколаївщини і України миколаївцям, які в роки війни врятували осіб єврейської національності від фашистського геноциду, вручено ордени «За заслуги» ІІІ ступеня.
Один із цих людей — Олексій Іванович Домущей нині мешкає у Вознесенську. З болем згадує він війну, складно дається йому розповідь: «У 42-му мені було 16 років. Жив я з батьками та дідом. У селі казали, що десь із Донбасу фашисти гонять євреїв. Не пам’ятаю, як сталося, але одній єврейській сім’ї дивом удалося врятуватися, втекти з колони. Мама з батьком сховали їх у нас удома. Вірніше, не в самій хаті, а в прибудові, на горищі».
Юний Олексій став для єврейської родини «начальником постачання». Так його жартома прозвав батько, бо син передавав у схованку продукти, одяг, інші життєво важливі речі. Хоча в тій ситуації було не до жартів. Кругом — фашисти, які хоч коли могли зайти на подвір’я, обшукати кожен куточок і викрити втікачів. До того ж могли видати і свої, місцеві. Навіть від діда приховували таємницю. Неминуча смерть загрожувала всім. Тож Олексій придумав свою систему спілкування. Він протягнув наверх до горища мотузку і, коли приходив, смикав за неї. Це був знак — все спокійно, можна забирати передачу. Контакти здійснювалися з величезною осторогою і тільки ввечері та вночі.
У таких умовах перебувала єврейська сім’я Терлецьких декілька місяців. Поки не знайшовся ще один мужній хлопчина, Микола Чебанок. Як велику таємницю йому повідомив старший Домущей про приховану єврейську родину — маму, маленьких доньку та сина. Треба було дістати їм документи. Микола добре знав німецьку мову і втерся в довіру до німців. Йому вдалося проникнути в жандармерію та викрасти із сейфа паспорти. «Тоді не думав ні про страх, ні про обережність, — розповідає Микола Іванович. — Вліз через кватирку, знайшов документи і назад тим само шляхом. Аж тут мене побачили фашисти, кинулися за мною, почали стріляти по ногах. Я — в очерет, сховався там. А фашисти, мабуть, вирішили, що вбили мене, і заспокоїлися. Документи Терлецьким таки передав».
Після війни врятована сім’я, яка й досі живе в Одесі, не втратила зв’язок зі своїми спасителями. У сімейному архіві Домущеїв зберігаються фотографії та листівки від Терлецьких. В одній із таких листівок написано: «Большой и душевной семье Домущеев от благодарных Терлецких в память о том, как много вы сделали доброго в нашей жизни». І ще один документ став сімейною реліквією — Почесна грамота «Праведника народів миру».
Нагородили «Ивана и Евдокию Домущей и их сына Алексея, которые в годы фашистской оккупации рисковали своей жизнью ради спасения преследуемых евреев». Відтепер родинну скарбницю поповнила і українська нагорода — орден «За заслуги». Таки визнала держава заслуги мужніх людей хоч і через десятки років.
Як зазначив голова обласної єврейської організації Михайло Гольденберг, єврейська громада постійно опікується «Праведниками», надає посильну допомогу. Імена цих людей, упевнений Михайло Давидович, мають знати нинішні та прийдешні покоління.
Імена «Праведників миру» буде викарбовано на Стіні пошани в Алеї праведників Інституту пам’яті катастрофи та героїзму Яд-Вашем в Ізраїлі. Пам’ять про них залишиться жити. А що залишать вандали, які знищують пам’ятники і глумляться над святим?
Миколаївська область.

На знімку: Микола ЧЕБАНОК.

Фото автора.