Не всі засуджені, звільнені за амністією, прагнуть на волю: за гратами, вважають, затишніше переживати кризу. В Дніпродзержинській жіночій виправній колонії № 34 від волі не відмовився ніхто.

Хоча пересидіти лихі часи тут можна з певним комфортом.
У житловій секції на 70—100 осіб не пахне казармою — ряди двоярусних ліжок потопають у рюшах, а у проходах зеленіють квіти. Щоб стимулювати жінок прикрашати своє помешкання, запровадили тут конкурс, переможець якого отримує, наприклад, прасувальну дошку.
Одне з відділень перебудували для 4—15 жінок. Згодна: нам показували найкраще. Але той факт, що зразок існує, вселяє надію: євроремонт зроблять і в інших корпусах, отже, засуджених виховуватимуть, окрім іншого, й умовами утримання. Майже всі жінки, з якими спілкувалася, мають житло, на них чекають рідні й близькі. Вони сподіваються знайти роботу. І в цьому їм допомагає виправна установа.

Додає впевненості й збільшує шанси

У березні 2007-го при ВК-34 відкрили навчальний центр. Державний департамент з питань виконання покарань взяв на себе матеріальне забезпечення, а Міністерство освіти і науки — навчальний процес. Першого вересня за парти сіли 80 учениць із майже тисячі засуджених. У першу чергу брали тих, хто не мав професії. Зрозуміло, враховувалися бажання самих жінок, їхня здатність до навчання. Адже багатьом, перш ніж здобувати професію, треба одержати базову освіту, а декотрим навчитися елементарного — писати і читати (у школі при колонії). І атестат, і диплом училища — єдиного зразка, тобто нічим не відрізняються від типових. Що, безумовно, додає його власниці впевненості й збільшує шанси на працевлаштування.
Навчальна програма, приміром, в училищі розрахована на рік, а спеціальності пропонуються затребувані і в колонії, і на волі — швачки, кравця, пекаря-кулінара.
Колонія має швейний цех, де шиють спецодяг, дитячі речі, трикотаж, постільну білизну, ковдри, подушки, спеціальну мішкотару (на знімку).
Майстер виробничого навчання Людмила Чмихало продемонструвала вечірні сукні перших випускниць. Нинішні учениці того дня працювали над спідницею. Щось пошити для себе не дозволяється.
Начальник колонії Ірина Боброва (на знімку) розповіла, що швачки через кілька років отримують хорошу кваліфікацію. Чимало з них, звільнившись, влаштувалися у приватні міні-майстерні.
Майбутні пекарі пригощали нас смачним хлібом, спеченим за власним рецептом, невдовзі видаватимуть на-гора пироги і торти. Після завершення курсу практикуватимуться в їдальні.
Старший майстер Тетяна Зубченко хвалила учениць: «Їх не треба примушувати вчитися, навіть зауваження нікому робити. Я на цих заняттях відпочиваю». Свій інтерес самі жінки пояснювали просто: хочеться витримати конкуренцію на волі. А одна з них додала: «Ми в училищі, як удома, бо маємо кілька годин свободи».
Безплатно можна отримати тільки одну спеціальність. За інші треба платити. Гроші засуджені мають на особових рахунках, на які переказується не менш як 15 відсотків зарплати.

У колонію приїздять, щоб похвалитися

Середній вік засуджених — до тридцяти: наймолодшій — 18, найстаршій — 72 (покарана за вбивство). У багатьох є діти. Бували в колонії і весілля, і вінчання. Як правило, знайомляться через листування.
— Найбільше задоволення, — каже Ірина Боброва, педагог і психолог за фахом, — коли вдається допомогти жінці переосмислити життя і щиро покаятися. Адже багато з них звинувачують усіх, кого завгодно, тільки не себе. Я спокійна, якщо вона іде в сім’ю, де її чекають і люблять. Але якщо знову повертається до чоловіка-алкоголіка чи наркомана — чекай рецидиву. Цьому сприяє невлаштованість за воротами колонії. Тому ми заздалегідь листуємося із соціальними службами, спостережними комісіями, міліцією, центрами зайнятості, які мають 5-відсоткову квоту для наших «випускників». Раніше про такі перспективи вони слухали у піввуха, а тепер багато хто починає нове життя саме із центру зайнятості.
Мене найбільше вразило повідомлення Ірини Юріївни про те, що її колишні підопічні не тільки пишуть їй листи, а й приїздять, щоб похвалитися своїми успіхами.

Фото Миколи М’ЯКШИКОВА (Укрінформ).