Кому-кому найбільше пощастило під час колишніх колгоспних майнових розпаювань, то це комбайнерам і механізаторам. Якщо новішу та справнішу техніку ще встигли розпродати керівники, то на старі латані-перелатані комбайни та тракторці вже й покупців не знаходилось. Отож, хто сидів за кермом, той до свого двору й припаркував.

Чим посієш — те й пожнеш
 

Дотепер на багатьох сільських вулицях залишились ті розвалюхи. А колишні тракторні стани в деяких господарствах нагадують справжнє залізне кладовище. Позбутись цього металобрухту не наважуються, бо дуже часто на паперах він ще значиться колективним майном. Але робота на ньому яка? За кермо такої машини сяде хіба що повний шибайголова, або сільський майстер, котрий все до гвинтика своїми руками перебрав і назад склав.
У тому, що доля майбутнього врожаю залежить не тільки від того, що посієш, а ще й чим, ще раз переконала нинішня посівна. Хмельниччина зустрічала її з явним острахом, адже були проблеми з грошима, відсутність кредитів ставила окремі господарства в глухий кут. На рахунку в керівників кожна гривня, тому доводилося добре помізкувати, як провести посівну і швидко, і ощадливо.
Острах виявився даремним. Плани з посіву ранніх зернових навіть зуміли перевиконати. А, скажімо, Старосинявський район намічені показники перевиконав у півтора разу. Приємна новина, що й казати. З посівом ярої пшениці, ячменю, вівса, гороху і навіть буряків упоралися до кінця квітня. А в окремих районах і пізні культури, такі як соняшник та кукурудза, вже посіяні. Як вдалось? Зрозуміло, що допомагала насамперед високопродуктивна сучасна техніка. Якщо за один прохід вона вміє виконувати до шести технологічних операцій, та й ширина захвату сівалок вже не колишніх три метри, а в 3—4 рази більша, то і робота не розтягується на кілька тижнів, а проходить буквально в лічені дні. Потужні інвестори, що орендують десятки тисяч гектарів землі, вже можуть похвалитись саме таким технічним парком. Але для більшості місцевих господарств він все ще залишається мрією.
 

Більше не значить краще

Якщо запитати, а скільки і якої сільськогосподарської техніки потрібно області, то навряд чи вдасться знайти точну відповідь. Це колись підраховували, яке навантаження випадає ледь не на кожну сівалку в посівну, і скільки має обмолотити комбайн у жнива. Тепер це клопоти кожного окремого орендаря, і загальну стратегію модернізації сільського технопарку прослідкувати важкувато.
У тому, що аграрний сектор вже давно не оперує цифрами у десятки тисяч одиниць тракторів, комбайнів, вантажівок, іншої техніки, не доводиться сумніватись. В обласному управлінні агропроду наводять таку статистику: сьогодні в господарствах краю працює шість з половиною тисяч тракторів і готові до роботи близько двох тисяч комбайнів. Якби все це була нова сучасна техніка, то й мови не варто заводити про її нестачу. Але і управлінці, і практики відверто зізнаються: понад дві третини її — це зразки позавчорашнього дня. І на цих зношених машинах доводиться працювати, бо замінити їх мало кому під силу. Торік, скажімо, в області було закуплено лише 260 тракторів — у середньому трохи більше десятка на район. Якщо згадати часи, коли кожне господарство могло дозволити собі за сезон оновити по кілька одиниць техніки, стане зрозумілим: цифри незрівнянні. Звичайно, можна послатись на те, що теперішній трактор за потужністю та можливостями не зрівняється із колишнім. Але ж біда — вітчизняна техніка зазвичай не йде в жодне порівняння з імпортною. І чого лукавити, купують її переважно бідніші господарства. От і з названої цифри вітчизняні трактори становлять половину. Якщо ж врахувати, що до категорії імпортних тепер належать і «білоруси», то й виходить: справді високоякісних нових тракторів придбали ледь десяток. Тут уже скільки не посилайся на їх продуктивність, але цілком очевидно, що навіть така якість не може здолати потребу в кількості. Але це минулорічні цифри. А нинішнього року на ринку закупівель аграрної техніки повне затишшя. Переважна більшість господарств могла робити такі покупки тільки в кредит. Тепер ця розкіш недоступна. І на державну підтримку ніхто не розраховує. Якщо торік державні дотації за придбану техніку в області становили понад чотири мільйони гривень, то тепер відшкодувань навіть не обіцяють.
Усе це означає, що і нинішній сезон не стане останнім для техніки, котра давно пережила свій вік. Як на ній вийти в поле — питання не з простих.
 

Де знайти альтернативу?

В інспекції держтехнагляду стверджують, що всього на обліку в області значиться понад 33 тисячі одиниць різноманітної сільськогосподарської техніки. Причому лише трошки більше половини належить господарствам, решта — у приватній власності селян. Такому багатству можна було б тільки порадіти, якби не кілька прикрих обставин. Насамперед та, що минулорічний обов’язковий техогляд змогло пройти лише 23 тисячі одиниць цієї техніки.
Попри організаційні труднощі, а вони справді є, бо в кожному районі працює лише один інспектор, котрому належить оглянути всю техніку, в інспекції переконані — проблеми в іншому. Навіть ретельним господарям, котрі дбають і доглядають за своїми «залізними конями», не так просто підготувати їх до огляду. Адже технічні вимоги до машин і агрегатів залишаються доволі високими, і щоб виконати їх, усе відремонтувати, необхідно чимало коштів. А хіба вкладатиме у такий тракторець гроші його власник, знаючи, що дні залізного помічника вже лічені? Та й господарства не поспішають ремонтувати і представляти на огляд ті трактори та комбайни, які вже роками не виходять в поле. Тож є райони, де дозвіл на роботу отримує лише третина наявної техніки.
Зазвичай знаходяться й такі, що вхитряються обійти цей бар’єр. Тому лише за рік було заборонено експлуатацію майже шести з половиною тисяч одиниць несправної техніки, не одну сотню приписів отримали за відповідні порушення керівники господарств. А майже чотири сотні матеріалів передано в міліцію, прокуратуру, адміністративні органи.
Але всі ці заходи та заборони все одно не розв’язують проблеми старої зношеної техніки. Бо тільки весна — і ледь не все село біжить у двір тракториста. Головне, щоб старенький мотор завівся, і вже ніхто не питає ніяких дозволів та офіційних документів, аби зорати латку городу. Люди раді хоч тому, що є.
Новеньку техніку жоден орендар не запустить на людські городи. І лише одиницям господарств вдається ще зберігати та доглядати колишній технічний парк, з якого на людські прохання ще можна виділити кілька машин. Тож і йдуть на поклін нехай до старенького, нехай розбитого, нехай такого, що не має жодних дозволів та документів, але все ще робочого трактора.
В окремих господарствах спробували, правда, зібрати рештки колишнього колгоспного майна і організувати щось на зразок комунального підприємства. Таке — і сільській громаді підмога, і хоч який, а донор для місцевого бюджету. Але біда в тім, що і там техніка нагадує старців, які доживають останні дні. Що завтра, не скаже ніхто.
Не хотілося б малювати картинку, коли раптом заглухнуть усі мотори, зупиняться в полі трактори і перестануть молотити комбайни. В аграрному секторі міцніє клас потужних орендарів, котрі впевнено впроваджують і техніку, і технології вже завтрашнього дня. Але в селі ще залишається і невелике господарство, і фермерське хазяйство, і латки людських городів... І цю землю не обробиш лише руками та сапкою, а сучасна електронна техніка для них — не альтернатива, бо дорога і недоступна. Хоч як крути, а немає поки що реального виходу із ситуації ні бідняку, ні середняку. Отож і вслухаються люди, чи ще гуркоче старенький мотор, вдивляються, чи димить де в полі трактор, на який без сліз уже й глянути не можна. Але як сіє, то нехай сіє.
Хмельницька область.
 

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.