На війні життя піхотинця на передовій дуже коротке. А чернігівець Микола Симонович Філоніч (на знімку) якимось дивом уцілів у воєнному лихолітті та дожив до нинішніх днів. Що його оберігало? Мамина молитва? Броньований оберіг? Чи доля? Важко сказати. Хлопець навіть хрестика не мав на шиї. Але, попри чотири поранення, він вижив, повернувся додому!
Народився майбутній полковник, кавалер трьох бойових медалей та ордена, у 1925 році в селі Березова Лука на Полтавщині. Після семирічки вступив до Гадяцького педагогічного технікуму. Третій курс закінчити перешкодила війна. Студентів евакуювали на роботи. У 17 років юнака призвали до армії. У 1943-му в запасному полку він став сержантом і командиром кулеметного відділення.
— Станковий кулемет «Максим» — зброя дуже важка, — розповідає ветеран, — станок важить 32 кілограми, «тіло» — 24 кілограми, плюс у нього заливається 6 літрів води, ще треба тягнути 10-кілограмовий броньований щит, коробки по 8 кілограмів з патронами. У відділенні було по 5—7 бійців. Наше головне завдання — відсікати піхоту від танків...
Перше бойове хрещення М. Філоніч отримав на Курській дузі. На їхній дільниці він у складі 571-го стрілецького полку 161-ї дивізії відбив атаку і не дав ворогам пройти. А потім разом із товаришами наступав Сумською, Полтавською областями. Найбільш пам’ятні були бої на Букринському плацдармі.
— Ми зробили пліт з переяславського лісу, збивши декілька колод, і в такий спосіб переправилися з кулеметом через Дніпро, — згадує ветеран. — Зазначу, що почали переправлятися набагато вище того місця, де мали пристати. Адже швидка течія відносила пліт. Наш полк був серед перших, а фашисти ще не встигли організувати бомбування переправи. Вони не сподівалися, що одразу почнемо брати високий правий берег з горбкуватою місцевістю. Що було пізніше, важко собі навіть уявити. Захоплений плацдарм атакували німецькі дивізії. Бомби. Артснаряди. Захоплюємо один горб. Вони сидять на іншому. Усе випалено, у крові. І так цілий місяць! У цьому пеклі, особливо під час переправ, загинули до 250 тисяч наших воїнів.
Микола Симонович нині критично оцінює дії деяких командирів:
— Було багато ненавчених хлопців. Їх тільки призвали — треба було хоч чомусь повчити. А їх одразу в бій, під кулі...
25 жовтня їхній полк переправили на лівий берег і наказали прямувати під Київ. Після тривалого нічного маршу і кількагодинного відпочинку в селі під столицею знову наказ: повертатися назад. Пройшли багато кілометрів. Ще наказ: повертатися туди, де ночували.
— Ми подумки обурювалися наказами керівництва, — каже співрозмовник. — Міркувалося: «Що у нас за командири?». Адже виходило так, що хтось щось добряче наплутав. Але, як я вже дізнався після війни зі спогадів одного генерала, насправді командування у такий спосіб дезінформувало противника. Над нами пролітав розвідувальний літак — «рама», який фіксував це пересування. Ми створювали ефект підготовки наступу саме під Букрином. Хоча керівництво вже мало інші плани і виводило з плацдарму танки під Лютіж.
І знову бої. Під Бердичевом 6 січня Микола Філоніч був поранений у коліно. На щастя, осколок не роздробив кістки, і через півтора місяця кулеметник уже знову був на фронті.
— Одного дня до нас завітав командир і відібрав 20 бійців, — далі пригадує Філоніч. — Так я потрапив у штурмовий спеціальний підрозділ. Нам видали 22-кілограмові бронежилети та каски. Майже три тижні ми вчилися в них атакувати противника. Ми повинні були йти в наступ одночасно з артилерійським обстрілом. Осколки артилерійського снаряда, як правило, летять у протилежний від гармат бік. Ворог у цей час ховається. А ми йдемо за 50—80 метрів від розривів. Тож щойно стихає артобстріл — штурмовики вже у ворожих окопах. Перший такий штурм був на Львівщині 27 липня 1944 року. Ми йшли за вогневим валом. У траншеї просто на мене вискочив з бліндажа обер-лейтенант, якого я вдарив прикладом автомата по касці і впав на нього. Однак офіцер був міцний, він кинджалом намагався вдарити мене у груди, та не зміг пробити бронежилет. За полоненого обер-лейтенанта я отримав орден Слави ІІІ ступеня.
Скільки життів урятували б бронежилети, якби налагодили їх масове виробництво! Та, схоже, в ті часи дешевше було кинути на смерть чиєсь життя, ніж організувати виготовлення захисних обладунків.
Під Старим Самбором — ще важке поранення. Госпіталь. І знову після одужання бої — під Кенігсбергом.
Ветеран і сам дивується, як більшість днів війни пережив у нашвидкуруч обладнаних землянках, в екстремальних умовах морозів, дощів, у поганому взутті, виношеному солдатському вбранні з вошами. Та й із харчами стало краще лише під кінець війни.
...Після Перемоги — військове училище, служба у військових гарнізонах. Пішов колишній фронтовик на пенсію у званні полковника зі штабу армії в Чернігові у 1979 році. Нині Микола Симонович, незважаючи на поважний вік, бере активну участь у роботі Чернігівської обласної ради ветеранів України.
Чернігів.
Фото автора.
Цифри і факти про Букринський плацдарм
Віктор КОРОЛЬ, доктор історичних наук:
«Ще раз нагадаємо, що колосальні втрати радянських військ командування поповнювало з допомогою горезвісних польових військкоматів, і серед цієї категорії поповнення втрати були найбільші, бо їх Ватутін і Конєв з дозволу Жукова кидали в бій першими, і це здебільшого необстріляна молодь, без необхідного озброєння і підготовки.
І хоча загальне співвідношення сил згодом було на нашу користь: 35 стрілецьких дивізій проти 19 гітлерівських, 908 танків проти 422, 2960 гармат і мінометів проти 2229, 733 літаки проти 455, перший час через відставання саперних підрозділів, що уповільнило темпи зосередження важкої техніки, на плацдармі станом на 26 вересня перебувало сім 76-мм гармат, 29 12-мм мінометів, 31 легкий танк і лише один Т-34 лейтенанта Ю. Сагайдачного. Звідси і колосальні втрати. Були вони великі і протягом всього жовтня, особливо 12—15 і 21—28.
Противнику вдалося міцно затиснути наші війська в Букринському вигині, цьому сприяли також згадані складні географічні умови місцевості. Усього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 року, коли було прийнято рішення Ставки розпочати підготовку нової операції щодо наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинули близько 240 тисяч радянських воїнів, у тому числі й понад 7,5 тисячі киян та жителів Київської області із загальної кількості 11157 загиблих у 1943 році, мобілізованих польовими військкоматами».
