Надто важко і дорогою ціною далася нам Перемога у Великій Вітчизняній війні — я це знаю з власного досвіду. Саме тому ветерани минулої війни завжди були в пошані в нашого народу. Але, на жаль, в останніми роками в незалежній Україні ставлення до них змінилося. На мою думку, вина у цьому Президента, котрий перший висловив бажання зрівняти у правах визволителів Батьківщини і посібників фашистів, які не мають нічого спільного з національно-визвольною боротьбою в Україні.
І це не перша спроба принизити ветеранів війни, мільйони яких пожертвували своїм життям заради сьогоднішнього миру. Так, у грудні 2008 року Президент Віктор Ющенко видав Указ №1152/2008 «Про відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років». У ньому йдеться про потребу виховання в молоді шанобливого ставлення і поваги до ветеранів війни, людей старшого покоління. А через місяць глава держави запропонував замінити дату святкування Дня захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня. У цей день 1918 року декілька сотень юнкерів київської юнацької школи імені Б. Хмельницького та січових стрільців студентського куреня дали бій біля станції Крути дивізії робітників і селян, яка наступала на Київ. Президент назвав бій під Крутами легендою, а його учасників героями України.
Якщо прийняти пропозицію Президента про заміну дати святкування Дня захисника Вітчизни, то треба перекреслити подвиги мільйонів українців у роки страшної війни з фашизмом і поклонятися не героям Великої Вітчизняної війни, а синкам заводчиків і поміщиків, які у 1918 році захищали не український народ, а свої чини і привілеї.
23 лютого цього року, в День захисника Вітчизни, Президент не пішов разом із членами уряду і народними депутатами до пам’ятника Невідомому солдату в Києві, щоб покласти квіти, вшанувати пам’ять мільйонів полеглих під час минулої війни солдатів і партизанів, чим, на мою думку, продемонстрував свою неповагу до ветеранів війни.
Прикро, що чимало владних чиновників на місцях наслідують його приклад. Тому й трапляються непоодинокі випадки неповаги до ветеранів. Скажімо, буває, що водії маршруток відмовляються безкоштовно перевозити ветеранів, хоч це передбачено відповідними постановами уряду. Якось довелося мені бачити сльози ветерана, який одиноко стояв на автобусній зупинці. Його щойно випхнули із салону маршрутки лише тому, що там їхав інший ветеран, а другого водій відмовився брати. Ці сльози не дають мені спокою й досі. Бо солдати не плачуть навіть коли гинуть у бою. Невже є щось страшніше за смерть? Мабуть, це зневага до колишніх захисників Вітчизни, які пройшли важкими дорогами війни (і яких залишилось вже дуже мало), не шкодували свого життя заради миру.
Усі ці негаразди з ветеранами відбуваються в незалежній Україні. А її незалежність відстояли в боях з фашизмом саме нинішні ветерани разом з українським народом. І ніхто інший. Дехто посилається у своїх вчинках на демократію в країні. Але демократія — це не знищення всього, що було до проголошення незалежності нашої держави, це збереження історії і пам’яті, це повага до захисників своєї рідної землі, це терпимість до різних думок і поглядів.
Андрій ГРЕЧКО, учасник бойових дій, у роки війни командир диверсійної групи партизанського загону імені Дзержинського з’єднання В. Бегми, полковник у відставці.
Рокитне Рівненської області.
На знімку: Андрій Григорович Гречко.
Фото із сімейного архіву.
