Ситуація, в якій опинилися автори листа до «Голосу України», далебі складніша навіть від тієї халепи, що спіткала жертв «Еліта-Центру». Принаймні в тій давнішій історії все відбувалося за банальним сюжетом: конкретні спритники затіяли масштабну аферу із заздалегідь запланованим «кидком» людей. Інвесторів житлового будівництва по столичному проспекту академіка Глушкова, 6 превентивно дурити начебто ніхто не збирався. Та й навчені чужим гірким досвідом власники майбутніх квартир перед тим, як вкласти гроші, уважно ознайомилися з усіма документами. Їхня легітимність сумнівів не викликала: не лише в самих інвесторів, а й у офіційних органів. Кращим гарантом надійності, наголошують автори листа, для них був «логотип» замовника — Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І їх можна зрозуміти: КНУ — це не підозріла «контора» з невідомою репутацією, а тодішній ректор Віктор Скопенко з усіма його регаліями ніяк не скидався на «елітного» шахрая Волконського та його компаньйонів.

Спорудження житлового комплексу розпочалося 2004 року і тривало до грудня 2008-го. Університет як замовник, стверджується у зверненні до редакції, не продовжив дозволу на виконання будівельних робіт. Ось і завмерли баштові крани біля майже готового об’єкта. Заручниками цієї похмурої «панорами» стали 470 інвесторів та члени їхніх родин. З одного боку, вони свої зобов’язання виконали — повністю сплатили за житло (багато хто за рахунок кредитів); з другого, змушені тепер готуватися не до новосіль, вишукуючи приємні дрібнички для омріяних інтер’єрів, а тупцювати замкненим колом між офіційними органами і добирати слова до численного епістолярію: Президенту, прем’єру, Генпрокурору, редакції.

Колись просто майбутні сусіди, які, можливо, не завжди впізнавали б один одного на вулиці, нині змушені були об’єднатися в громадську організацію «Центр захисту прав інвесторів «АктивІнвест». Та, на жаль, відомий рецепт «рятуватися самому потопаючому» тут не дуже ефективний. Тому члени «АктивІнвесту» і б’ють у тривожні дзвони, привертаючи увагу до проблеми, яка стала для них щоденним головним болем і причиною затяжного безсоння.

У першій частині журналістського розслідування обставин, які призвели до описаної в листі «глухої» ситуації, ми спробуємо з’ясувати її першопричину. Зокрема, чому університет, всупереч статуту, виступав замовником спорудження комерційного житла, які преференції очікував від укладених угод і що саме спонукало його нове керівництво «накласти вето» на продовження будівельних робіт.

«Політика» від... Кримінального кодексу

10 квітня минув рік, як Президент Віктор Ющенко указом звільнив Віктора Скопенка з посади ректора Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Чим було спричинено таке «резонансне» рішення, адже, здавалося, Віктор Васильович за 23 роки настільки зрісся зі своїм кріслом, що майже не залишалося сумнівів: воно закріплено за ним довічно?

У лаконічному тексті указу про причини, зрозуміло, не йшлося. Проте, виступаючи наступного дня перед членами Вченої ради, Президент зауважив: «...Певні політичні інтриги, на жаль, втягли в політику і Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Думаю, сьогоднішнім рішенням ми просто ставимо крапку на цих забавах і повертаємо університет у законний процес...»

Сам відставник своє звільнення пояснював політичною розправою за те, що під час «помаранчевої революції» підтримував не Віктора Ющенка, а його конкурента. Ось, мовляв, злопам’ятна команда нинішніх господарів Банкової з ним і розквиталася. «Незаконно» розлучений з посадою, колишній ректор сподівався — якщо не суд, то колеги обов’язково підтримають його у боротьбі з «нечесною політикою»: він виставив свою кандидатуру на вибори нового керівника КНУ з повною вірою в перемогу.

Та 16 жовтня стало для нього чорнішим за 10 квітня! Результати демократичного волевиявлення вчорашніх підлеглих — із 204 делегатів за Віктора Скопенка проголосувало лише 15 осіб — показали: популярність «вічного ректора» була простою облудою на його власних очах і трималася на підтримці вузького кола осіб та «благодійності» екс-«гуманітарного» віце-прем’єра. Ненадійна точка опори, наче крісло з єдиною ніжкою. І це була промовиста відповідь колективу на претензії колишнього шефа повернутися «на коні» в «командну ставку» — в стіни рідного кабінету...

Чому ж таким мізерним виявився «виборчий зажинок» Віктора Скопенка і чи справді всі оті 186 делегатів, які проголосували за його опонента, керувалися тільки політичними причинами, намагаючись продемонструвати відданість вищим «месникам»? «Як пан Скопенко взагалі наважувався у судовому порядку оскаржувати своє звільнення та виставляти власну персону на виборах нового керівника, — дивуються в колективі університету. — Адже він сам чудово знає, про які його «добрі справи» йдеться в актах перевірки Головного контрольно-ревізійного управління та Рахункової палати? Дуже зручно маскуватися під «жертву гонінь», коли треба відповідати за дії, доступно описані в Кримінальному кодексі...»

Ревізія ГоловКРУ контрольно-фінансово-господарської діяльності КНУ за період з 1 січня 2004 року по 1 жовтня 2006-го і перевірка університету на предмет використання коштів держбюджету за 2007 рік та дев’ять місяців 2008-го справді встановили цілий «букет» недоліків та порушень фінансово-бюджетної дисципліни. Наприклад, у користуванні сторонніх організацій без договорів оренди перебувало понад 1400 квадратних метрів приміщень, очевидно, «зайвих» для вищого навчального закладу, в якому студентам доводиться вчитися у дві зміни. Крім того, фактично зайнята «квартирантами» площа перевищувала на 285 «квадратів» метраж, зазначений у договорах оренди. На «підпільних» приміщеннях за неповних два роки втрачено 1,8 мільйона орендної плати, а витрати на комунальні послуги «невидимок» проводилися за рахунок кошторису університету. Ще один приклад: спільна діяльність під патронатом тодішньої першої особи КНУ з ТОВ «Бі енд Пі, ЛТД» та передача йому активів, що геть не вписується у статут університету як бюджетної установи. Так само дивну прихильність виявляв керівник до цілої низки сторонніх комерційних структур, яким з «барського плеча» «роздаровував» дозволи начебто «за так» користуватися приміщеннями і земельними ділянками, наче були вони не державною власністю, а особистою дачею чи полем самого ректора.

Повторюю, це лише кілька фактів дивовижного «спонсорства» колишнього керівництва: сторінки актів густо помережені переліками порушень законодавства, конвертованих у солідні суми перевитрат бюджетних грошей та збитків університетській казні. У приписі ГоловКРУ від 10 травня 2007 року навіть застерігалося: у разі невиконання у визначені терміни законних вимог перевіряльників «буде ініційовано розгляд питання про невідповідність займаній посаді керівників університету». Та надто далеко відійшов від перону потяг, щоб його можна було зупинити на вимогу ревізорів...

Дорогою ціною за мізерний зиск

Найбільше нарікання у контролерів викликала «хімічна реакція» з університетськими землями, які в результаті «дослідів» доктора хімічних наук Віктора Скопенка опинилися в чужих руках і стали в подальшому (про це поговоримо окремо) каталізатором процесів, не передбачених у жодній із 400 наукових праць, якими уславився Віктор Васильович (до речі, жодної одноосібної, всі у співавторстві. Таку «наукову творчість» називають «братньою могилою»).

Указом Президента України в листопаді ще 1999 року КНУ було передано в постійне і безплатне користування кілька десятків гектарів землі. Напевно, це надбання чомусь муляло очі пана Скопенка, і він вирішив розпорядитися ним «по-господарськи». Через кілька років після президентського указу «за згодою сторін» ділянки почала вилучати Київрада і... передавати університету назад, але вже... в довгострокову і, зрозуміло, оплачувану (!) оренду. Яка «благородна ідея» керувала колишнім ректором, можна лише здогадуватися, бо точну відповідь, за логікою, мало б підказати правосуддя, але що зроблено, те зроблено: була, як в одній пісні співається, «земелька наша», а після обміну «пасами» стала... взагалі невідомо, чия.

Далі справа ще більше заплутується: університет в особі тодішнього керівника укладає з низкою комерційних структур — фірмами «Столиця», «Паруцина», «ТММ», «Бі енд Пі», ЗАТ «Побутрембуд», «Інтернафтогазбуд», «Побутжитлобуд» — договори про спорудження житлових висоток на орендованих ділянках, виступаючи при цьому замовником «будівельного буму». Угоди зі «Столицею» та «Паруциною» взагалі підписувалися заднім числом: їх, між іншим, старанно замаскували від перевірки КРУ.

Як «дякували» пану Скопенку за розуміння їхніх комерційних апетитів забудовники, знову ж таки, судити не нам, хоча багато хто стверджує, що «подяка» була пристойною. Сам Віктор Васильович на одній із прес-конференцій зізнався, що КРУ констатувало факти зловживання університетськими землями, але він до махінацій не причетний і жодного матеріального зиску не мав. Просто площі пропадали пусткою, і він вирішив віддати їх під забудову, щоб у такий спосіб одержати «дивіденди» — певний відсоток квартир для працівників університету. Судячи з кількості тих відсотків — просто ганебний мізер, — «зиск» для колективу також скоріше скидався на пустку, ніж на раціональний розподіл майна. Всього у цей «привабливий» спосіб у результаті «врятували» понад 57 гектарів, балансова —не плутати з комерційною — вартість котрих станом на початок нинішнього року становила більш ніж 185 мільйонів гривень.

До речі, турбота про викладацький і студентський колектив чомусь легко міняла «валентність» під тиском «загадкових» обставин: КНУ, наприклад, гостро потребує нових гуртожитків (останній побудовано ще 1986 року), більш ніж дві тисячі студентів змушені винаймати собі кімнати у киян, однак колишній керівник побачив «доцільність» у передачі двох студентських «притулків» «наліво». Гуртожиток на Червонозоряному проспекті, зокрема, було «відписано» іноземній фірмі під створення науково-готельного комплексу з усіма атрибутами «навчального» дозвілля: казино, рестораном... Одне слово, комплекс мав таке саме наукове й житлове відношення до університету, як «наколядований» кмітливим суддею мільйон доларів до матеріального забезпечення діяльності судових органів...

Мало що перепадало, як уже сказано, й викладацькому складу. За укладеними договорами, комерційним структурам відходило 90 відсотків новостворених об’єктів, і лише десять — університету. З таким «розмахом» Вікторові Скопенку справді треба було засидітися в кріслі ректора до 2014 року і передати під забудову навіть колони червоного корпусу, щоб забезпечити житлом університетських «черговиків» (на черзі сьогодні перебуває майже 250 сімей. Очікують на квартири і 170 молодих спеціалістів). На щастя, архітектурна прикраса вціліла: «політика», хоч із запізненням, але нарешті все ж перекреслила наполеонівські плани зі створення «райських кущів» на місці світського закладу.

А винна в усьому... демографія

Чому вина за всі ці незаконні дії падає на одну особу, запитає читач, адже пан Скопенко роздавав наділи не в пісках Сахари і не на Місяці, а на очах великого колективу? Численні співрозмовники запевняли автора цих рядків: в університеті просто не знали справжніх масштабів «господарської підприємливості» Віктора Скопенка: він не мав звички ділитися з колективом своїми планами, як і висновками ревізій. Доступ до документів став вільним лише після його відставки —тоді й забили на сполох. «Розсекречення» цих матеріалів не тільки шокувало, воно змусило об’єктивно вивчити ситуацію і визначити шляхи виходу з глухого кута, в якому за недоброю волею опинився найпрестижніший в Україні ВНЗ.

До речі, на перше засідання комісії ректорату запросили і Віктора Скопенка — тоді ще претендента на керівну посаду (тут узагалі «чудеса» — як можна було не те що сподіватися на повернення, а просто дивитися людям у вічі?). «Винахідливість» його відповідей на прискіпливі запитання колег просто била рекорди: Герой-корифей заслужив не тільки лауреатство в галузі науки і техніки: він, за бажання, може й Гран-прі здолати на конкурсі гумористів. Ну чим не класика жанру така мізансцена? Декан радіофізичного факультету І. Анісімов обурюється: як можна було, зважаючи на перспективу розвитку університету, допустити комерційну забудову студмістечка? Академік — усе-таки не абітурієнт, котрого впіймали на «шпорі»: яка перспектива, дивується. Читав, каже, у пресі про погіршення демографічної ситуації в державі, і в цих умовах університету вистачить наявних корпусів, а деякі з них ще й доведеться закривати (!). Від такого «експромту» на гуморині в Одесі навіть Дюк захитався б — про Жванецького й мови нема. Не його портфельчику з нашою «течкою» тягатися...

Обізнаність пана Скопенка в демографії належно оцінили на засіданні парламентського Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією і направили матеріали «про видатну діяльність» екс-ректора до Генеральної прокуратури. Про «політику» —навіть за всієї фантазії — заїкатися тепер смішно: членами комітету, як відомо, є представники різних партій. На Різницькій факти «відчуження земель» перевірили й ініціювали в інтересах держави позов до Господарського суду Києва: причому одним з відповідачів є Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Напевно, тут ще довго «дякуватимуть» колишньому керівникові за «спадщину», подаровану ним до 175-річчя напіврозграбованого «храму науки»: з’ясовується, він справді був цінним — насамперед, у вартісному еквіваленті — серцю людини, якій перешкодили «вийти на пенсію з чистою совістю». І, мабуть, саме схильність до цього еквіваленту була причиною не тільки відставки пана Скопенка, а й невтішних для нього результатів на останніх виборах ректора...

Розгляд справи за позовною заявою ГПУ триває. Всього Генпрокуратура подала до Господарського суду м. Києва чотири позови про незаконність укладення договорів з вищеназваними фірмами. Суворі «вердикти» з цього приводу, як уже сказано, винесли парламентський профільний комітет, КРУ та Рахункова палата. Крім того, колектив КНУ і студенти звертаються до органів державної влади з проханням дати правову оцінку фактам «земельних операцій» Віктора Скопенка і повернути університетське майно його господарям. Зрозуміло, що за такого щільного «обстрілу» не могло й мови бути про дозвіл на продовження будівельних робіт. Тим паче, як стверджують у КНУ, фірми на переукладання угод «по-мирному» не йдуть.

Тому й завмерли висотки не тільки по Глушкова, 6, а й в інших секторах університетських земель. Завмерли, наче меморіальний комплекс жертвам читацької активності імені Віктора Скопенка. Забудовники, КНУ й інвестори очікують на судовий вердикт. Перші сподіваються, що зрештою їм дозволять продовжити роботу. Другий вірить у торжество справедливості — визнання недійсними укладених раніше угод і повернення ділянок у той «законний процес», на який натякав Віктор Ющенко. Треті мають надію, що за всієї складності проблеми все-таки врахують і їхні законні інтереси. Тим часом судовий процес затягується; і так високий «вольтаж» напруги ще більше електризує атмосферу, в яку потрапили «без вини винуваті» люди.

Ситуацію пильно відстежують у парламенті, секретаріаті Президента, уряді. Вузол проблем, зав’язаний колись з ласки «видатного вченого, відомого скрізь орденоносця», виявився насправді, як бачимо, багато підступнішим від того, який докладно описується в текстах прокурорських позовів. Заручниками цього заплутаного вузла став університет з його нинішньою сумнівною честю відповідати за скоєне колишнім керівником. Інвестори злощасного житла з так само сумнівним задоволенням від вимушеної громадської активності. Хто і як тепер захистить інтереси та права цих законослухняних громадян, котрим поки що доводиться розплачуватися за порушення законодавства посадовцями із «совістю», дуже проблематичною з погляду чистоти? Відповіді на ці запитання пошукаємо в другій частині цієї негарної історії.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.