Перезавантаження капіталізму

По зрізу підходів лідерів «двадцятки» до загальносвітової кризи

Є старий український жарт. Не без самоіронії і підтексту. «Миколо, спиш?» — запитує дружина, вмощуючись під боком чоловіка. «Ні, думаю... Якщо зібрати всі сокири по селу і разом кинути в ставок, то як вони булькнуть?» На жаль, на цей «бульк» натрапляєш частіше, ніж хотілося б. У найнесподіваніших місцях. І не тільки в Україні. По суті, таким «великим бульком» стала система так званих «вільноринкових» підходів, впроваджувана в практику нашої економіки. Саме її огріхи стали головною темою зібрання лідерів провідних світових держав. Про це в розмові журналіста, письменника Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, Заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ (на знімку).

— Лондонський саміт країн «великої двадцятки» уже охарактеризували історичним і проривним. То чи вдалося саміту виробити стратегію боротьби з глобальною економічною кризою, чи вселяють його домовленості оптимізм?

— Сама постановка питання, бажання «розібратися з кризою» на такому масштабному рівні, свідчить про те, що вона глобальна і зачепила весь світ. Що все сьогодні не так просто, як здавалося недавно. Подія, без натяжки, рівнозначна тому, що відбулося з СРСР, коли економічні й соціальні складнощі супердержави призвели до розвалу могутньої, як здавалося, держави. На такому ж рівні йдуть дискусії і стосовно того, що відбувається сьогодні з капіталізмом, який теж потрапив в аналогічну ситуацію.

— З невеликою затримкою.

— Але теж. Соціалізм не вдалося врятувати. З цього випливає, що сьогодні ми переживаємо кризу світової економічної думки. Вочевидь системні фундаментальні проблеми сучасного капіталізму. В умовах інноваційного фінансового буму економічна і політична еліта втратила контроль за рухом фінансових інструментів. Тому нинішню кризу можна визначити як «бунт фінансових інновацій» — бунт машин проти своїх творців.

Прагнення до максимальної капіталізації також вступило у протиріччя з реальною основою соціально-економічного прогресу і зростанням продуктивності праці. Ліберальна модель капіталізму задихається, система буксує, але жодних серйозних досягнень як адекватної відповіді цьому виклику економічна наука не пропонує — немає ні лауреатів Нобелівської премії, ні серйозних досліджень по темі. Сама наука виявилася неефективною. Але зрозуміло і те, що капіталізм умерти так просто, як соціалізм, не може. Хоча б тому, що запас гідних і адекватних моделей — йому на заміну, чи бодай підтримку, зовсім невеликий.

— Маркса на все це немає.

— Ні Маркса, ні гідних ефективних моделей систем господарювання. А виживати потрібно. У цьому зв’язку зовсім не випадково висловився Михайло Горбачов, що порятунок капіталізму сьогодні в застосуванні елементів соціалізму, натякаючи — відкритим текстом, що капіталістична модель занадто відверто виявилася відірваною від соціального шару підтримки, як і від моральної складової теж. Як образно зазначив президент Франції Н. Саркозі, головним у сучасній кризі є «боротьба із жадібністю».

— Це розумілося давно. Теорія конвергенції — об’єднання найкращого в двох системах, обговорюється вже півстоліття. Але жодна зі сторін прийняти її не могла, натискуючи на пріоритет своїх власних «непорушних цінностей», галасливо спекулюючи кожна на своєму. І обидві вскочили в клопіт. Сьогодні ситуація наблизилася до зрізу практики?

— Саме так, тому й бачимо, що дедалі актуальнішою стає і теорія Маркса про додану вартість, як і виведені ним же принципи збагачення, що моральні й соціальні напрями виявилися міцно відірваними від реалій буття. Але скільки років знадобиться, щоб інтегрувати ці елементи в одну систему? Зрозуміло, швидко цього не зробити, що також свідчить про серйозні протиріччя у сфері теорії ринкової економіки.

Це перший аспект, на якому концентруються сьогодні великі сили і великі кошти. І на розумінні, що необхідно закласти основи нової економічної системи. Просто так вона не з’явиться. Подивіться, що пише сьогодні про це західна преса: «з конвергенцією спізнилися на два десятки років», «потрібно уважніше поставитися до категорії націоналізації, що відкидалася як неприйнятний принцип», «капіталізм може бути врятований тільки соціалізмом». До соціалістичних заходів належить усуспільнення або націоналізація ризиків, тобто серйозної трансформації капіталістичної системи зазнають відносини власності. Відбувається націоналізація компаній, що потрапили в скрутне становище. Націоналізація здійснюється за трьома напрямами: викуп боргів фірм, рекапіталізація в обмін на акції, а також інфляція накопичених зобов’язань. Держава прагне виправити провали ринку і переходить до активнішого його регулювання.

Необхідно також мати на увазі, що у світі розгортаються дві моделі кризи, які вимагають протилежних підходів. Для високорозвинених країн у протистоянні з кризою характерна боротьба з дефляцією, що виштовхує інфляцію за межі своїх рамок, в економіки, що розвиваються. І якщо Україна копіюватиме західні рецепти боротьби з кризою, то швидко опиниться в пастці стагфляції.

Антикризова політика України повинна орієнтуватися, насамперед, на запобігання макроекономічній розбалансованості системи. Дуже небезпечно сподіватися на те, що штучне підстьобування попиту зможе розв’язати ключові проблеми соціально-економічного розвитку країни. Реагуючи на виклики кризи, для України набагато важливіше проведення глибоких інституціональних реформ в економічній і політичній сферах, послідовна диверсифікованість виробництва, зусилля державного контролю за ефективним управлінням належних йому активів, модернізація освіти, яка може одержати додатковий імпульс, а також боротьба з інфляцією.

— А що ми можемо відзначити серед позитивного про кризу? І хто залишиться, коли осяде пил після неї?

— Світова криза вже сьогодні демонструє ознаки ослаблення і, на думку міжнародних експертів, може вичерпати себе в 2010 році. Зокрема, істотно зросли фондові індекси в США, Японії, Євросоюзі, Росії та ін. У І кварталі 2009 року сповільнилися темпи падіння ВВП, зростають обсяги банківського кредитування, вирівнюється макроекономічна статистика в США, Японії, Китаї, Індії, Бразилії. Стимулюванню світового економічного зростання сприяє фінансова експансія в 5 трильйонів доларів, виділена країнами «великої двадцятки».

— Локомотивами світової економіки виходу з кризи уже сьогодні є Китай, Індія, Росія, Бразилія, ПАР, Туреччина. Тобто ті країни, в яких є резерви для зростання продуктивності праці, зростання споживання і дешеві сировинні ресурси. Китай, наприклад, проводить політику стимулювання внутрішнього споживання, сприймаючи кризу як можливість підвищити рівень добробуту населення. Купуй, витрачай гроші, рятуй країну. Парадоксально? Але працює. У першому кварталі 2009 р. Китай забезпечив зростання ВВП на 6,1%, а на другий — планує його зростання на 8,4%. У кожної з перелічених країн є свої «внутрішні локомотиви», що посилюють економічний попит на національному ринку. Китай на основі державних замовлень форсує будівництво, що працює в три зміни. Індія почала виробництво мініавтомобілів вартістю дві тисячі доларів. Обсяг такого виробництва 800 тисяч одиниць на рік. Росія на державному рівні форсує розвиток авіаційної промисловості, суднобудування, військово-промислового комплексу.

Економіки кожної країни нерівнозначні, отже, і підходи не можуть бути однаковими. США закачали три трильйони доларів, і в країні немає інфляції. Америка як і раніше живе за рахунок свого долара, за рахунок його потенціалу. Самі бачимо, що долар має попит і, хоч би що про нього говорили, рятує Америку. Вона в цьому бачить можливість виходу з кризи.

За рахунок чого рятується Євросоюз? Він також закачує сотні мільярдів євро, але паралельно робить акцент на патріотизм, на якість своєї продукції, на стимулювання попиту. І на підвищення порога моральності. Німеччина зміцнює акцент довіри до власного виробника. Там не в ходу саме це слово — криза. На запитання: криза? Вони відповідають: «спасибі». Вони не хочуть говорити про неї, сприймають ситуацію як шанс у пошуках рішень під ще ефективнішу економічну модель.

Дивно, але факт: у Німеччині, у США безліч працівників готові працювати безплатно, з обмеженням грошових виплат, з неповним робочим днем — аби тільки зберегти виробництво. Люди працюють по дві-три зайві години і не вимагають за це грошей. Вони бачать, що підприємству, його країні погано і їй потрібно допомагати. І люди залишаються на роботі. У нас же настільки розвинулася неповага до країни, до влади, до роботодавця, до олігархів, вони настільки дискредитовані політичною вакханалією і нав’язаними протиприродними рішеннями, на кшталт мовних, що про трудову жертовність і говорити годі. Практично в усіх цивілізованих країнах працюють сьогодні могутні команди, об’єдналися коаліція та опозиція. Там, де консолідація і солідарність проявляються, там, природно, криза долається.

— А в нас усе ще тільки починається?

— Принаймні вони вже управляють кризою, бачать перспективу. А в нас антикризові заходи, запропоновані урядом, парламентом заблоковані. Тому вони набагато раніше вийдуть із кризового стану. У нас консолідації такої немає. І за владних нинішніх підходів, за нашої безвихідної геополітичної складової вона неможлива в принципі. Бо впритул не бачимо, які саме напрями, які сили здатні привести до цієї самої консолідації.

Нам потрібно думати вже зовсім не про те, як вийти з кризи, оскільки цей процес уже розпочався в Україні, а яке місце ми займемо в новому — після кризи, світовому порядку, і чи буде нам у ньому місце. Розподіл ролей у післякризовому просторі йде, формується нова глобальна система. Розміщення сил у світі вочевидь буде іншим. А ми в рамках старого світу знайти себе не змогли.

— У цьому зв’язку ми багато разів з вами говорили, що ці підходи потрібно формувати з визначення місця і ролі Української держави у великій просторовій структурі. Це первинно.

— З визначення чітких геополітичних підходів — з опорою на місце України в загальпросторовій розкладці. А ми гадаємо, ну чому ж Україні так погано? Чому наш бізнес так глибоко провалюється?

Можна і про це сказати.

Перша причина «чому» в тому, що практично в усіх країнах світу з’являється мораторій на фіскальні дії держави на період кризи. Приміром, Москва оголосила дворічну заборону перевірок малого і середнього бізнесу, підвищення податків, акцизів. У нас же все навпаки — ручне управління економікою при начебто задекларованому її «вільноринковому» характері як було, так і залишається.

Друге «чому» — в капіталі, який у нас не перестає «ховатися»: у сейфах, валізах, у офшорах. У країні, де дев’яносто відсотків бідних, іншого бути не може. Страшно. Тому й обідніли наші мільярдери, без міри довіривши офшорам.

Третє «чому» — як менеджмент. В умовах кризи оголюються всі його недоліки і пороки. А коріння наших — у нашій приватизації, у тому, хто, зрештою, виявився власником і кого цей власник зумів дібрати в керівники. Тут безліч запитань і проблем. Криза навиворіт вивернула всі гріхи минулих років.

— Пряме відношення до цього має недавнє рішення України і Німеччини з українського газопроводу. Без участі постачальника продукту.

— От-от. Не догадалися, що Росія, власник світового запасу найважливішого продукту, розцінить ці дії як відверто недружні? Аж ніяк не єдиний приклад для оцінки загальної ситуації. Не можна було не бачити і те, що відносини по лінії Україна—Росія поставлять саму Європу у вкрай складне становище. Мало того, що укладені угоди не тільки не знімуть проблем у відносинах Європи й України, а й значно їх загострять. Особливо для України, яка стрімко втрачає своє головну просторову перевагу — транзитний чинник території.

— Адже це не без допомоги українських політиків-радикалів Україна фактично «самоізолювалася» — по транзитному вектору, а Росія виробила стратегію власної диверсифікованості газового палива.

— Згодний. Зріджений російський газ дедалі більше охоплює не тільки ринок Японії, а й Сполучених Штатів, Китаю, Індії, мають у ньому потребу чимало інших південно-східних держав. Це вигідний товар. Ніхто від нього у той чи інший спосіб не відмовляється. Крім України.

Може бути, для Росії це і недостатньо вигідно — краще проганяти по трубі. Але й труба — справа часу. Сучасні технології багато чого дозволяють. Якщо не нормалізувати відносини, якщо не включитися зараз у ці плани розвитку, глобального світорозуміння, у сировинну інтеграцію, вийти з боротьби за інвестиції на цьому напрямі, то може так статися, що років через п’ять-десять ми нікому не будемо потрібні. Ні Європі, ні Росії, ні Штатам, для яких дедалі гострішим стає пошук рішень для власних проблем, ні самим собі. Тому, якщо упустимо час для формування нормальних відносин з Росією, втратимо самі себе. А союз таких відносин може відбутися тільки тоді, коли повернемося до хоча б тих домовленостей, що вже напрацьовані. Але не реалізуються на практиці. До інтеграції капіталів, до спільних проектів. У тому числі по трубі.

— Володимире Павловичу, в моєму розумінні труба — символ, той лакмусовий папірець, що дає уявлення про відносини та їхні перспективи по всьому транзитному полю. Ще є залізниці, про які цілковита мовчанка у їхньому транзитному розвитку, є автошляхи, є інші трубопроводи, є маса чогось іншого. Це великий просторовий вузол, економічний. Труба сьогодні на очах, але ж і за нею безліч внутрішніх наших проблем.

— Це говорить про мілкі глибини нашої політики. А глибоке наше нинішнє осідання — свідчення, насамперед, маси внутрішніх нестикувань. При цьому старі проблеми часто переходять у нову якість, а ми не в змозі зрозуміти — в яку саме. Світ змінюється. Ми теж змінюємося, але в дусі своїх старих підходів. Криза підштовхнула світ до пошуків нововведень і переоцінок. Світ у боротьбі з цією кризою об’єднався. Це показав саміт «двадцятки». Скажімо, по лінії своїх фінансових структур і розуміння ситуації. Але він же і показав, що в боротьбі з кризою різні країни мають розраховувати на власні зусилля. У тому числі й Україна. Що все найближче десятиліття триватиме перезавантаження капіталізму. Перезавантаження економічної теорії, з урахуванням посилення ролі держави, її регулюючих функцій, з урахуванням координації спрямовуючих структур, створенням надбудов, які покликані здійснювати контроль і координацію дій, особливо у сфері фінансового ринку. Уже видно, що державне втручання проявляє себе за наростаючою. Тобто ліберальна економіка відступатиме. Не випадково вже сьогодні оголошено війну офшорным зонам, що активно використовуються тіньовим капіталом. Можливо, його тепер більше залишиться в Україні.

Важлива тенденція намітилася у відносинах США і Євроспільноти. Йдуть неоднозначні процеси в структурі НАТО. При цьому різко торпедовано ідею Путіна «про другу ногу». В тому сенсі, що мир не може стояти твердо і бути гарантований, якщо він на одній нозі —натовській. Тут потрібно бачити, що криза начебто змусила проявити деяку солідарність, але водночас мало не пакетом низку країн прийнято до НАТО. В цій ситуації мені здається, що ця «одна нога» проросла ще більше, а друга, начебто б почавши регенеруватися під натиском «нової-старої» ідеології, знову сховалася на другому плані.

— Відомий олов’яний солдатик демонструє, що він більш стійкий, аніж це уявляється оточенню?

— Справді, це так. І якщо ми переконуємо себе і населення, що НАТО за своєю природою не агресивне і дружелюбне, то чому ж тоді на свій 60-літній ювілей, на якому, начебто б, обговорювалися нові питання боротьби з тероризмом, і де, начебто б, повинна була бути Росія, так і не були запрошені справді впливові держави. За одним цим фактом видно, що НАТО як було, так і залишається блоком обраних, що вирішує свої власні завдання, геть не пов’язані із загальносвітовими проблемами. На такому тлі й Росія змушена зміцнювати свою могутність, консолідувати свої зусилля на азіатському напрямку. Бо знову заявлено — в найближчому майбутньому Україна і Грузія все-таки будуть у НАТО, а найближчими днями НАТО проводить спільні навчання на території Грузії. До того ж і Росія навряд чи забуде ті події, які мали місце в Грузії, коли мир учергове завис на волоску.

Згадаймо фразу Б. Обами в Чехії: «Необхідна рішуча відсіч!» Кому? КНДР — за неузгоджений запуск штучного супутника зв’язку. Що ж реально ховається за такою риторикою? То говорили про те, що ракети, радарні станції в Чехії буде знято, а тепер уже і вони начебто залишаються. Все доведено до абсурду, заради реалізації ідеї ще одного військового натиску на кордони Росії. І чи не піде така само «рішуча відсіч» НАТО стосовно Ірану, російського Чорноморського флоту? А у свою чергу чи не піде також «рішуча» відсіч з боку Росії? Чи не потрапить світ після таких заяв у нові геополітичні пастки, з яких буде вибиратися з великими бідами? Все це наближає світ до третьої світової війни. До речі, велику депресію з її тривалою дефляцією і безробіттям цілком удалося перебороти тільки в результаті другої світової війни.

Ситуація змушує придивлятися до того, що відбувається в реальній сфері, а не в сфері власних симпатій і антипатій. Зрозуміло вже, що серйозне перезавантаження потрібне не тільки у відносинах між Штатами і Росією, а й усередині самої України. Без серйозного переосмислення помилок минулого й опори на російське плече Україні з «мертвої зони» не вибратися. А для цього справді потрібні і зміни в Конституцію, в чому Президент не так уже й не правий, і єдина команда більшості, яка відбиває справжні настрої в суспільному середовищі.

Треба думати не про НАТО, а про прозу життя — де взяти гроші, як залучити інвестиції? І про те, що їх джерела лежать не у сфері Світового банку, не в допомозі Росії чи Японії, а в інтеграції на економічному просторі. У нових ринках Україна не просунеться вперед, якщо зазиратиме комусь у рот. І живитися ілюзіями специфічного патріотизму ультраправого гатунку. Час пасивного опору кризі треба залишити в минулому, в сучасних умовах важливо шукати нові можливості.