Там, де вічний спокій

Хоч як парадоксально це звучить, але директор Житомирського комунального підприємства «Комбінат спеціалізованого обслуговування» Василь Ганченко був би не проти, якби значна частина житомирян ніколи не приходила на кладовища. Це ті, для кого «культурні розваги» зводяться сьогодні до дикунської поведінки серед надмогильних пам’ятників. Та й узагалі слова «а на цвинтарі все спокійненько» з відомої пісні не зовсім відповідають реаліям. У місць вічного спочинку теж є свої проблеми, про які варто згадати перед поминальними днями.

Фактори природні...

Корбутівське кладовище, де ховають нині тих жителів Житомира, які закінчили свій земний шлях, то постійний головний біль міської влади. В минулі роки не раз лунали тривожні попередження: ще місяць-два — і покійників не матимуть куди везти, бо просто ніде буде копати могилу. На щастя, нині, доклавши чимало зусиль, хоч цієї проблеми позбулися. Вільні чотири сектори — кожен на 800 місць. А з урахуванням того, що в останні два роки намітилася тенденція до зниження смертності, то принаймні в найближчі три роки проблем з похованням не повинно бути. Але в яку кругленьку суму це обходиться!

Річ у тім, що на території, яку свого часу відвели під цвинтар, не можна просто так узяти й викопати яму. Бо тоді труну доведеться опускати у... воду. Отож сюди завозять пісок, насипають його товстим шаром. Щороку на це виділяється понад два з половиною мільйони гривень. Можуть запитати: чи не простіше перенести кладовище в інше місце? Але вся справа в тому, що нікуди. Чомусь кілька останніх десятиліть міське керівництво не задумувалося над тим, що межі Житомира треба розширити. А не зробили цього в ті часи, коли достатньо було попросити команди з Києва — і довколишні села потіснилися б, то тепер це перетворилося на вкрай складну проблему: сільради не погоджуються. У межах міста нині навіть ніде вести масову житлову забудову для живих...

Така висока вартість благоустрою території не впливає на тарифи: похорон за найнижчим розрядом обходиться для родичів покійного в 734 гривні. Сюди входять транспортні послуги, домовина, хрест і копання могили. Але реалії змусили подумати про зростання доходів. Так з’явився свого роду елітний сектор. Якщо є люди, які платять за домовину не 300, а 5 тисяч гривень, то вони згодні викласти дві з половиною тисячі за спеціально облаштовані два місця.

Корбутівське кладовище в народі давно прозвали Дружбою. Просто раніше ховали, зокрема, на Польському, Російському, Єврейському цвинтарях. А тепер покійників не ділять за національністю.

На закритих кладовищах — свої проблеми. Навряд чи ті, хто колись садив там дерева, задумувалися над тим, що вони колись розростуться, постаріють, а в нащадків від цього голова болітиме. Те, що зрізати їх узагалі дуже дорого, ще півбіди. Але як між поховань заїхати спецтехнікою? А падаючи, дерева завдають непоправних руйнувань пам’ятникам.

...і людські

Та найбільше проблем створюють самі люди, хоч для них такі місця мали б стати найсвятішими.

— Значна частина молоді деградує, — якось дав рішучу оцінку Василь Ганченко. Він ніяк не може зрозуміти, чому для декого цвинтар — це місце розваг і пиятики. І не завжди все обмежується купами сміття, порожніх пляшок, недопалків, шприців. Напившись, такі «відвідувачі» трощать пам’ятники. І навіть, бувало, грабували літніх людей, які приходили навідати могили своїх близьких.

Польське кладовище взагалі стало місцем проведення вільного часу молодими мешканцями мікрорайону.

Ще одна проблема — бомжі, які перетворюють склепи на старих цвинтарях на місце свого проживання. Вихід бачать один: закладати входи цеглою чи бетонними блоками. Але кінчається все тим, що ту кладку розбирають.

А скільки вже писано про тих, хто приходить на цвинтар добувати метал! Виявляється, серед них не тільки звичайні алкоголіки, які заради горілки готові що завгодно в металобрухт здати. Один із тих, кого вдалося спіймати на гарячому, виявився приватним підприємцем, який використовував нержавіючу сталь для виготовлення деталей автомобілів.

Охороняти кладовища дуже складно. На Корбутівці, де 55 гектарів старого і вже 30 гектарів діючого цвинтаря, у зміну працює тільки три сторожі. Зрозуміло, що встежити за всім, особливо вночі, надто важко.

Підтримувати порядок теж непросто. На 10 кладовищ обласного центру лише 18 штатних прибиральників. Трохи виручає те, що на громадські роботи присилає безробітних центр зайнятості. А ще тут працюють водії, які відбувають адмінпокарання за керування автомобілем у нетверезому стані. Між іншим, зізнаються, що це діє більше, як штраф, особливо коли доводиться прибирати біля могил, де з тексту на пам’ятнику видно, що людина загинула в ДТП.

Втім, коли постояти біля місць вічного спочинку, можна переконатися, що слова «автомобіль» і «цвинтар» мають і несподіваний вимір: між могил раз у раз проїжджають круті іномарки. Але ж хоча б тут, де час завмирає назавжди, можна було пройтися неспішно, задуматися над тим, що час невблаганний, що людина, яка припинила своє земне існування, ще продовжує жити в пам’яті людей. Якщо, звичайно, залишила на землі добрий слід.

Але хіба здатний на це той, хто не шанує пам’ять предків?

Житомир.

Фото автора.

З ІсторІЇ

В Україні традиція поминального тижня, другого після Великодня, поширена майже повсюдно. Найбільш відомою є церковна назва — проводи. В старих літописах на означення цієї традиції вживається інше слово — Радуниця (з наголосом на першому складі). В сучасних народних звичаях, як стверджують дослідники, воно зустрічається рідко. В районах Київщини та Чернігівщини, суміжних з Білоруссю, цю традицію називають Радовниця (наголос теж на першому складі). Значно відоміші такі регіональні назви, як гробки, поминки, могилки.

Традиція вшановувати померлих походить з язичницької доби і пов’язана з давнім культом предків. В давні часи люди не виокремлювали себе з навколишньої природи. Спостерігаючи, як воскресає навесні природа, як проростає кинуте в землю зерно, живі бажали воскресіння і своїм померлим родичам. Приходячи до їхніх могил, споживали здебільшого коливо (зерно пшениці з медом), яке в усіх обрядах є символом воскресіння. Качаючи писанки по могилках, прагнули закладену в яйці життєву силу передати померлим. Назви Радуниця, Радовниця походять від слів «рід», «радіти». Етнографи відмітили, що на Поліссі збереглося більше архаїчних рис — зокрема, не можна сумувати, щоб не «псувати настрою» померлим. На це вони звернули увагу не випадково. Після прийняття християнства церква засуджувала звичай відзначати Радуницю, але завадити цьому була не в змозі, тому запровадила християнську традицію, зводячи все до поминання померлих родичів, а будь-які веселощі засуджувалися. Згідно з цими настановами, прийшовши на цвинтар, треба помолитися про упокій душі померлого, запросивши священика. При цьому запалити свічки, як символ молитви і надії на загальне воскресіння. А от їсти і пити на кладовищі неприпустимо, оскільки це пережитки язичницького минулого. Їжу треба не залишати біля могил, а віддавати тим, хто цього потребує, наголошують служителі церкви.