Про політику, культуру та Шевченківську премію —бесіда з головою Комітету з Національної премії імені Шевченка, Головою Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України, директором Інституту літератури, академіком Миколою ЖУЛИНСЬКИМ.

— Миколо Григоровичу, ми дочекалися державності, здавалося, що тепер буде хліб насущний і духовний. А дожилися, що вже не про літературу йдеться, а мало не про виживання.

— Очікування завжди більші, ніж результат. Так було скрізь і завжди, не тільки у нас. Це в природі людини — чекати кращого, особливо в такі історичні моменти, коли змінюється статус держави, система цінностей і орієнтацій. Згадаймо Всеукраїнський референдум 1991 року, коли понад дев’яносто відсотків людей проголосували за незалежну Україну. Бо сподівалися, що у своїй державі житимуть краще, ніж у Союзі. І що це, мов у казці, настане вже завтра. Але ж процеси змін, особливо глобальних, мають обов’язково і плюси, й мінуси. Мінуси — це те, що ми по суті не змінили докорінно владу. Влада, якщо її персоніфікувати, зосталася та, що була за системи комуністичної. Ті, хто був при владі в партійних, радянських, комсомольських, профспілкових органах, просто адаптувалися до нових обставин. На початку незалежності владу вхопив якраз партійний чи комсомольський активіст, що блискавично пристосувався до нових цінностей з синьо-жовтим прапором і тризубом. Але ж за суттю ті люди залишилися вчорашніми. І те, що ми маємо сьогодні, — то проблеми, створені пристосуванцями.

— Але ж серед кадрів з радянського минулого, особливо на місцевому рівні, були українські патріоти?

— Були і є нині. Але їхня питома вага не визначальна. Та найгірше — далеко не всі пройшли випробування владою. Звабу збагаченням загнуздати вдається не багатьом.

Загалом колишня парт-комсомольська номенклатура дуже погано спрацювала в інтересах нації і держави. А у власних інтересах — так! Утвердилася у владі, забезпечила кланову консолідацію своїх сил, політичних і бізнесових, навколо ідеї збереження за собою влади і цим самим унеможливила наростання процесу трансформацій. Чотири роки тому професор Анатолій Гальчинський звертав увагу на те, що після Помаранчевої революції в Україні здійснюється політика «з чіткими ознаками лівого прокомуністичного реваншу». А влада продовжує будівництво начебто соціально справедливої держави, яку, на жаль, побудувати неможливо. Чим швидше нова політична еліта потіснить стару, тим швидше почнеться процес трансформації. Сподіваюся, нова еліта не спекулюватиме на «побудові суспільства соціальної рівності». Так, цього слід прагнути, але цим не можна спекулювати, як це продовжують робити і ліві, й ліберали.

— А що ж з-поміж плюсів наших?

— Плюс у тім, що ми, хоч і просуваємося таким важким шляхом, але це процес еволюційних змін. Змін, на перший погляд, невидимих, бо змінюється здебільшого не матеріальний стан суспільства, а настрої людей, суспільна свідомість. І головне — приходить нове покоління. На жаль, молоді люди багато в чому повторюють те, що диктують їм нинішні владолюбці, або принаймні своїм прикладом показують. Через те суспільство деградує морально, катастрофічно понижується духовний рівень. Це загроза більша, ніж економічна криза, яка, великою мірою, і є результатом моральної деградації.

— То речі пов’язані?

— Прямий зв’язок. У Давосі, на світовому економічному форумі йшлося саме про те, що ті, хто намагався заробити будь-що побільше грошей, найменше звертали увагу на мораль. Куди, на який вівтар ті гроші, заради чого те збагачення? Капітал можна накопичувати до захмарних висот, але моральної віддачі з того не буде. Навпаки, надлишок пригнічуватиме. Античний філософ Платон говорив: держава через свою загальну корумпованість приречена знову й знову перетворюватися на ката для найкращих своїх громадян.

— Отже, труднощі на початку Незалежності — закономірні?

— Не можу категорично казати, що всі ці провали неминучі. Але ми могли те швидше пройти, з меншими затратами. А правляча еліта скомпрометувала себе корумпованістю, хабарництвом, жадобою збагачення, соціальною демагогією, ганебним заграванням із електоратом... Люди це бачать, вони розчаровані владою, її не люблять, а то й ненавидять. Це багато в чому й спричинило пониження морального тонусу суспільства, посіяло почуття розчарування, зневіри.

А влада за всяку ціну намагається зберегти себе. Влада потрібна, бо без неї не буде багатства, а без багатства — нема влади. Тому й треба заробляти гроші, аби увійти у владу, а потім бути там і заробляти, щоби втриматись при владі. То прірва. Бо нема ефективного механізму заміни при владі одних іншими. Через те Президент України ставить питання: ми не можемо існувати далі за пропорційною системою, вона веде у глухий кут. Отже, мусимо вийти або на мажоритарну систему, або на відкриті списки. Хоч і відкриті списки, я переконаний, не дадуть очікуваного результату. Вважаю, що наша чи не найголовніша проблема — недосконалість законів та ігнорування їх, навіть недосконалих.

— Мабуть, легше говорити про літературу...

— На жаль, література і мистецтво розвиваються без особливих надій на державну підтримку. А вона вкрай необхідна. Хоча наші митці вже й не розраховують на державу. Самі шукають благодійні кошти, і видавців, і продюсерів, відповідні агенції, фонди, аби вихопитися на простір бодай європейського оприлюднення. А має бути інакше. Передусім держава зобов’язана дбати про престиж нашої культури, яка нічим не поступається найпопулярнішим культурам світу. Про це в Україні пишуть, знають, але... не дбають. Я з перших років незалежності пропоную виділяти в держбюджеті —щорічно! — спеціальну статтю видатків на трансляцію наших культурно-мистецьких цінностей у світ. Виділяти кошти на переклади творів українських письменників, видання їх у найпрестижніших видавництвах планети і відповідно їх пропагувати. Президент України Віктор Ющенко це гаряче підтримує. Ще в часи його прем’єрства планувалося видати в англійському перекладі за держзамовленням томи поезій Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Голобородька — з прицілом на Нобелівську премію.

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, який я маю честь очолювати, чи не щороку подає до Нобелівського комітету кандидатури на здобуття цієї премії — Олеся Гончара, Ліну Костенко, Валерія Шевчука, Івана Драча, цього року подали Василя Голобородька, та наші надії мізерні. Необхідні якісні переклади, цілеспрямована, ефективно підтримувана державою пропаганда української книги, мистецтва, культури взагалі. Якщо влада не займається міжнародною популяризацією української культури, що робити митцям? Самим виборювати гідне місце під сонцем планетарної слави. Вони це роблять. Хіба Андрій Курков чи Оксана Забужко зажили європейської слави з нашою допомогою?

Таких прикладів чимало. Очевидно, ніколи не слід повністю покладатися на державу. Але держава зобов’язана законодавчо, цілою системою сприяння стимулювати розвиток культури, передусім шляхом підтримки виробника національного культурного продукту. І тут виникає серйозна проблема розвитку національних творчих індустрій. Минає другий рік, як Національна рада з питань культури і духовності при Президентові України розробила і схвалила Концепцію державної культурної політики, в якій адаптовано до наших реалій міжнародний досвід підтримки творчості, зокрема, творчих спілок асоціацій, фондів, агенцій. У концепції визначені функції культурних інституцій, міра державної відповідальності за розвиток культурних індустрій, пропонуються система грантів та інші схеми підтримки митців... Якщо розвинути систему культурних індустрій, можна не лише підтримати митців, а й мати істотні фінансові надходження до держбюджету від експорту культурної продукції — від комп’ютерних програм і комп’ютерного забезпечення, кіно та відео до музики, видавничої справи, виконавчого мистецтва і комп’ютерних ігор. Великобританія щорічно має від творчих індустрій доходів десь 112—115 млрд. фунтів стерлінгів. Та й експортує свій культурний продукт на суму понад 10 млрд. фунтів стерлінгів на рік. А ми? І це триватиме, доки не перетворимо культуру на пріоритетний напрям державної політики, а стратегію регіонального і місцевого розвитку не зорієнтуємо на культуру.

А поки що література, мистецтво живуть самі по собі. Ми маємо чудових художників, маємо такі мистецькі школи, котрі роблять честь Україні у всьому світі. В нас унікальна література. Ось «Історія української культури», п’ятий том, я є голова редакційної колегії цього тому. Література тут представлена широко — від Олени Теліги і Павла Тичини до Дмитра Павличка, Василя Стуса, Олеся Гончара і Оксани Забужко, Ліни Костенко і Марії Матіос, Юрія Андруховича і Сергія Жадана... Припустимо, комусь не подобається Жадан, але він є в нашій літературі, його читає молодь, отже, ми не мусимо його замовчувати. Те саме з Іздриком чи Ульяненком. Є повнота мистецького процесу. Інша річ, що в нас брак професійної критики, яка могла б усе те відстежувати й орієнтувати читача на явища, які заслуговують уваги. Шкода, перестав виходити чудовий журнал «Книжник-рев’ю», котрий видавали Костянтин Родик з Галиною Родіною. Це — справжні подвижники національної літератури. Тепер нема коштів і нема «Книжника», і то велика прикрість.

— Про журнали, подібні «Книжнику», мала б подбати держава.

— Безперечно. Як і взагалі про літературу і мистецтво. Інших поки що ефективних механізмів ми не маємо. Не маємо належного закону про меценатство, де б можна було розраховувати на кошти добрих людей. Закон про благодійництво — застарілий, і до нього треба вносити зміни. Ті зміни лежать у Верховній Раді не один рік, і парламент усе до них не дійде. Ми не створили систему агенцій, різних громадських інституцій, які могли б узяти на себе значну частину отих зобов’язань з підтримки нових мистецьких, літературних проектів. Ми не працюємо над цим достатньо, а то має бути своя державна, добре фінансована, програма. Ми мусили б мати принаймні в найбільших країнах Європи і Америки свої культурно-інформаційні центри. Ми, повторюю, не маємо розвиненої культурної індустрії, тобто не володіємо тим потенціалом, котрий дозволяв би нам виробляти свою національну вітчизняну культурну продукцію, яка багатьом країнам світу приносить величезні прибутки до держбюджету. А в нас, на жаль, в цьому політичному хаосі, протистоянні, руки до того не доходять.

Є в нас прекрасні взірці літературно-мистецької продукції, але їх треба бачити, митців треба популяризувати. Ось ми в Комітеті з Національної премії імені Тараса Шевченка ставимо питання і нас підтримує Президент України в тому, щоб були виділені кошти і ми могли одразу тих же лауреатів подати громадськості, не тільки українській, а всьому світові. Але для цього треба кошти, а ми в Шевченківському комітеті коштів не маємо навіть на відрядження. У нас 23 члени комітету працюють на громадських засадах. А як тоді той комітет повинен визначатися? Сподіватися знову на те, що хтось кандидатуру висуватиме, а ми підхопимо?!

— Нарешті ми підійшли до дражливої теми — лауреатства Шевченківської премії. Там від критики вже дійшло до скандалів. Мабуть, час щось змінювати?

— А ми вже почали. Комітет обговорив остаточний проект нового положення про Шевченківську премію. Незабаром передамо його на затвердження Президентом України.

— Тобто ви згодні: премія не те що стала знівельована, а так ніби впав раптом її престиж?

— Так. Я й сам говорив публічно і не раз: така система, коли висувають митців творчі спілки (ну спілки, то ще нехай), а от якісь громадські організації, бібліотеки — то нівеляція. Ну хтось написав кілька книжок. Прийшов до бібліотеки, виступив у них, подарував свої «шедеври», і просить: висуньте мене на Шевченківську премію. Хіба шкода? Висунули. А нам — клопіт. Усе це треба читати, дратуватись. І таких висуванців багато. А потім починається так зване громадське обговорення. Ну, яке воно громадське? Один зробив виставку картин, а другий не зміг. А може, він набагато достойніший. Один може видрукувати книжку, а інший — ні. Це рецидиви радянської система відбору, коли про людське око, ніби творчі спілки висували, а громадськість підтримувала. Тому ми всі погодилися в Шевченківському комітеті, що буде врахований світовий досвід, зокрема, Нобелівського комітету... Працюватимуть експерти, подаватимуть свої пропозиції, члени нашого комітету відстежуватимуть весь культурний національний простір, будемо приймати рішення, і коли прийняли, коли Указ Президента підписано, отоді й оголосимо вердикт. І ніхто не буде втручатись, не слатимуть листи трудящих з проханнями і відозвами. Якщо хтось вважатиме, що ми не тих обрали — нехай читачі дають оцінку. Але не треба перетворювати престижну премію на базар. А ми намагатимемось не помилятися. Хоча ніхто не застрахований від помилки. Й Нобелівські лауреати з літератури були різними. Всяко буває. Але принаймні будемо намагатись, щоб експерти, спеціалісти сказали свою думку, а до їхньої думки вже ми й прислухатимемося.