Невпевнена — так воно було чи ні, але директор відроджуваного державного підприємства «Дібрівський кінний завод № 62» заслужений лікар ветеринарної медицини України Володимир Шуба сам вірить і мене переконував, що ще в сиву давнину літописець написав у «Слові о полку Ігоревім» історичну правду про те, що в межиріччі Сули та Хоролу люди споконвіку займалися конярством...

За свою 120-річну історію Дібрівський конезавод пережив революції, окупації, перебудови та різні реформації. Усього бувало. Не було тільки такого, щоб породистих коней кинули напризволяще. Трагедія племінних рисаків, а разом із ними — і високопрофесійних дібрівських конярів почалася восени 2001 року. Саме тоді на Дібрівський конезавод, як на ласий шматок, поклали око не обмежені законами та здоровим глуздом верховоди сумновідомої «Дусі». Одним розчерком пера спеціалізований на виведенні племінних рисаків та ваговозів конезавод об’єднали з відомим на той час у всій окрузі високоудійними коровами і розташованим у протилежному кінці району сільгосппідприємством імені Іваненка.

Досі племінні коні в Дібрівці були на утриманні високопродуктивного молочарства, свинарства та рослинництва. Усім усього вистачало. Нові хазяї кінзаводівську свиноферму вирізали. Корів перевезли в іванівські Петрівці. Там поголів’я переробили на вишукані делікатеси та відправили, звісно, «куди треба».

Тепер і в донедавна заможних Петрівцях, як сумно жартують селяни, «ні корови, ні свині. Тільки дядько на стіні».

З благословення слизькоязиких столичних, та й доморощених також, базік, які переконували селян, що ринок розставить усе на свої місця, колись економічно найміцніші в Миргородському районі державні господарства імені Іваненка та Дібрівський кінний завод № 62 стали жебраками. Станом на 1 березня, тобто до початку польових робіт на 10578 га землі, кредиторська заборгованість обох господарств становила 11 млн. 263 тис. грн., у тому числі 10 млн. 400 тис. грн. у стадії стягнення за рішенням суду.

Заборгованість перед бюджетами всіх рівнів — 1 млн. 320 тис. грн. Борг перед Пенсійним фондом — 969,8 тис. грн. У фонд соціального страхування не додано 62 тис. грн. Дібрівський кінзавод — серед лідерів з заборгованості з виплати заробітної плати. Сьогодні вона становить майже 2 млн. грн. І так — куди не кинь.

«Дояри при портфелях» без згоди селян тримали за дійку корову. Після тривалих адміністративно-бюрократичних змагань 10 грудня 2008 року Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко підписала розпорядження «Про реорганізацію підприємства «Дібрівський кінний завод № 62» і доручила Мінагрополітики разом із Держкомземом та Полтавською облдержадміністрацією на його базі шляхом розподілу землі та майна створити державне «сільськогосподарське підприємство імені Іваненка». Сказано — зроблено. Днями комісія на чолі з головним спеціалістом відділу управління державною власністю Мінагрополітики України Оксаною Кіктенко все, що вціліло, поділила. Нехай і Дібрівка, і Петрівці господарюють, як було споконвіку, окремо.

Керівники новостворених державних господарств «Дібрівський кінний завод № 62» Володимир Шуба та «Сільгосппідприємство імені Іваненка» Віталій Олексенко намагаються виправдати віру людей у кращий завтрашній день. Але ж старі борги, нехай навіть поділені між ними, як важкі пута на ногах. При потуранні держави спекулянти видурюють у селян збіжжя за безцінь. Банкіри селянам не вірять. Віддавати у кредитну заставу нічого. Державної програми підтримки конярства, як галузі, взагалі немає.

Колись засновник заводу князь Дмитро Романов у своєму листі до влади прохав прийняти конезавод у державну власність «... на будь-яких умовах і тим врятувати його і породи коней, які розводять там і які в інших місцях зникли, від неминучого знищення».

Давно сказано. А ніби про день сьогоднішній.