Україні потрібно політичне перезавантаження

Зламати наявну двопартійну олігархічну модель влади здатні лише оновлені ліві сили — такого висновку дійшли делегати Всеукраїнської конференції «Соціалісти за оновлення», яка нещодавно відбулася в Києві. Подаємо роздуми з цього приводу народного депутата кількох скликань Станіслава НІКОЛАЄНКА.

По кому лунає дзвін?

(Ситуація, в яку ми втрапили)

Якщо коротко характеризувати становище в державі, то тут слід згадати великого Хемінгуея, який запитував: «По кому лунає дзвін?». Певно, дзвін нині лунає по всіх громадянах України, по всій державі, яка зусиллями нашої помаранчево-синьої еліти обрала хибну стратегію «добудови індустріального капіталізму», що прирікає суспільство на «доганяючий розвиток», безпросвітну бідність, аморальність і бездуховність, різке протистояння на лінії бідні—багаті. Хіба можна миритися, коли сто найбагатших сімей в Україні тримають у своїх руках статки, еквівалентні двом третинам ВВП, а п’ять найбагатших — мають статки, як увесь державний бюджет України. Хіба це справедливо? Нині в країні налічується 2 мільйони безробітних, втричі більше поневіряються по білому світі як чорнороби. Руйнуються українська освіта і наука, деградують культура і медицина, гинуть село і високотехнологічні промислові галузі. Населення, особливо молодь, потерпає від безробіття, безперспективності, деградує і вимирає! Не випадково один із видатних соціалістів Володимир Винниченко писав ще на початку ХХ століття про «життєву важливість для України подвійної незалежності — національної і соціальної, бо загрози для країни і народу йдуть не тільки від зовнішнього володарювання, а від панування власних панів». Як тут не згадати Богданове: «Україна без холопа і пана!».

Реформи, що здійснювалися в Україні впродовж останніх років за рецептами Заходу, дали реальні свободи і права лише тим, хто награбастав великі гроші (5 відсотків населення). Решта (95) стали жертвами збагачення жменьки реформаторів — націонал-лібералів. Ідеологічним філософським виправданням такого грабунку власного народу стали постулати і цінності лібералізму. Саме лібералізм з його збанкрутілими засадами індивідуалізму, вільної конкуренції та вільного ринку сповідують українські «демократи-реформатори» з 1991 року незалежно від політичних кольорів — помаранчевих, біло-блакитних чи біло-червоних.

Абсолютна більшість людей в Україні, якщо не всі, вважають, що в країні слід навести порядок. Третина населення не відкидає своєї участі в акціях протесту проти дій влади. Становище загострюватиметься з кожним днем і досягне свого піку орієнтовно навесні (березень) наступного року, коли, за оцінками експертів, у населення закінчаться готівка та певні запаси. Неспроможність діючої влади, постійна гризня і протистояння, намагання все списати на попередників, радянський лад лише поглиблюють кризу. Україна з одним відсотком населення у світі в 1990 році мала чверть світового видобутку марганцю, 10 відсотків залізних руд, 15 — природної сірки, 8,4 — ртуті, кожну п’яту тонну чавуну, 7 відсотків сталі, 9 — цукру, 2,3 — світового виробництва електричної енергії. Ці обсяги сукупно на рік становили не менш як 21 мільярд доларів! У надрах української землі і нині лежать розвідані поклади на 7,5 трильйона доларів. Це восьмий показник у світі. У чиїх руках сьогодні це багатство? Як можна було «господарювати», щоб країну з потужною сировинною базою, високими наукою, машинобудуванням, сільським господарством, розвинутими освітою і культурою, опустити на останні місця в Європі і світі, знищивши при цьому мільйони людей.

Стратегія, обрана нашою олігархічною «елітою», прирікає наше суспільство на постійне відставання, безпросвітну бідність, аморальність і бездуховність. Внутрішній безлад, сліпе підкорення волі західного капіталу посилюються зеленою аферою — світовою фінансово-економічною кризою, спричиненою спекуляціями, перевиробництвом світової валюти — долара США.

Очевидно, що у світі розкручується афера століття — за віртуальні зелені папірці скуповуються реальні багатства, в тому числі і українські, а потім — обвал долара, заміна його на іншу валюту. Ця теза підтверджена на недавній зустрічі керівників двадцяти розвинених країн у Лондоні. Це призведе до економічної катастрофи, подальших анархії та хаосу, життя простих українців стане ще нестерпніше. За оцінками фахівців, для наших людей мінімум на найближчі 2—3 роки основною буде проблема виживання. А це зумовить різке зростання їх політичної активності. Не можу оминути деякі останні, важливі, на наш погляд, події, які істотно впливають на стан справ у суспільстві, будуть мати серйозні наслідки. Сюди зарахую подальше загострення відносин з Росією у зв’язку з підписанням Угоди між Україною та ЄС стосовно реконструкції ГТС, проведення акції «Скажемо кризі ні!», ініційоване регіоналами, і, нарешті, дещо неочікуване призначення виборів Президента на 25 жовтня. Всі вони ініційовані олігархічними угрупованнями, які уособлюють нинішню українську владу, незалежно від того, чи є вони насправді при владі, чи у так званій опозиції.

Відповідальність лівих за долю країни

В Україні створюються об’єктивні умови для класичної революційної ситуації, за якої можуть відбутися істотні зміни в усіх суспільних інститутах.

У сучасній лівій силі зацікавлені і люди праці, наймані працівники, середній клас, інтелігенція, дрібний та середній бізнес, і представники, хоч як дивно, великого капіталу. Бо некеровані маси знесуть усе.

Ці наміри стануть реальністю, якщо знайдеться організована політична сила, здатна і готова стати на чолі всіх процесів, спрямувати активність громадян, що наростає, особливо середнього класу, найманих працівників, робітництва в конструктивний рух, а не на пропаганду деструкції і хаосу під гаслом: «Геть усіх!».

Сьогодні питання, чи є така сила, чи народиться вона, долаючи чвари і давні незгоди, — стає головним. Ми мусимо разом відповісти: є! Це — об’єднані ліві, лівоцентристські сили. Перед нами важкі і серйозні завдання. В Україні ще не склався самостійний рух найманих працівників, ліві сили мають допомогти трудящим організуватися. Це — надважливо! Ми вважаємо, що причини нинішньої кризи в державі породжені антинародною, антиукраїнською політикою олігархічної, корумпованої влади, абсолютним, антагоністичним незбіганням інтересів народу і так званої «владної еліти», яка годується з рук олігархів й обстоює їхні інтереси. І немає жодного значення, який колір у того чи іншого політичного прикриття, вони є двоголовим змієм, що пожирає Україну.

Події останніх років переконливо свідчать, що єдиний шанс для України, як і інших країн СНД, вийти на самостійний шлях розвитку — демократичний соціалізм. Ми говоримо про розбудову соціальної держави як ефективної системи нових державних громадських інститутів, що розв’язують проблеми людини.

Демократичний новий соціалізм — це перспективна соціально-економічна модель інформаційного суспільства, суспільства знань, в якому освіта і наука стають базовою умовою його розвитку.

Демократичний соціалізм — це свобода і демократія, бо свобода без демократії — завжди свобода для обраних.

Демократичний соціалізм — не заперечення, а синтез всього попереднього досвіду людства, в тому числі й нашого. Соціалізм не ліквідує ринок, а перерозподіляє владу над ринком — від олігархії до громадянського суспільства і держави. Регулювання ринку — закономірний підсумок історичної еволюції товарно-грошових відносин. Соціалісти виступають проти вторгнення ринкових відносин у соціальну сферу, суспільну мораль.

Демократичний соціалізм не заперечує і приватну власність. Ми за різні форми власності, їх ефективну взаємодію. На нашу думку, сфера послуг, торгівля, обробна промисловість, значна частина інновацій — чисто ринкові сфери. Однак в інфраструктурних, добувних і базових галузях, котрі в більшості випадків є природними монополіями, в таких високотехнологічних галузях, як космічна, авіаційна, атомна, військова промисловість, державна власність мусить бути визначальною.

Ми за ефективну національну екологічну політику, високу мораль і духовність народу, особливо молоді. Ми за чесну і правдиву історію, за повагу до наших предків. Ми готові в питаннях виховання в молоді моральності, доброти, патріотизму, любові до Батьківщини співпрацювати з українськими церквами. Наша ідеологія відкрита для віруючих.

Ми за широкі соціальні гарантії. За справедливість в розподілі, і тут мова не про зрівнялівку, мова про бережливе ставлення до головної земної цінності — Людини!

Конкретно обставини, що склалися в Україні на початку ХХІ століття, диктують необхідність політичного вибору на користь нового демократичного соціалізму. І що раніше це суспільство зрозуміє, як зрозуміли в багатьох країнах Західної Європи, то менші будуть наші втрати на шляху в майбутнє. Бо нові українські ліберали давно стали замкнутим снобістсько-тусовочним класом, під керівництвом якого Україна неминуче сповзає у «третій світ», так і не ставши рівноправним членом європейського співтовариства. Сьогодні як ніколи є актуальним риторичне запитання: коли третина громадян України вважають своїми світоглядними принципами соціалістичну і соціал-демократичну ідеї, 13,2 відсотка підтримують комуністичні ідеї, разом 45 відсотків, а націонал-демократичну і ліберальну ідеї — 37,2 відсотка, чому у владі таке незначне представництво лівих?

Відповідь на це запитання дасть багато приводів для роздумів. Але очевидно, що ми до кінця не осмислили, чому склалося саме так. Напевно, це і суб’єктивні чинники, спрацьовує і національний характер, взаємопоборювання між лівими. Гадаю, що однією з основних причин є наша неготовність до ведення ідеологічної, роз’яснювальної роботи з людьми в умовах інформаційної революції, надто велика роль електронних ЗМІ, Інтернету в формуванні свідомості громадян. Досить істотною є відсутність серйозної теоретичної роботи, ідейно-філософського осмислення всіх процесів, що відбуваються в світі і Україні зокрема.

Вище сказане вимагає від усіх нас, від усіх лівих, лівоцентристських сил єдності дій і конкретних, зрозумілих людям кроків.

Передусім слід створити постійно діючу міжпартійну робочу групу, організувати форум лівих сил, де ми могли б спільно шукати шляхи порятунку країни, дати відповідь, як згуртувати український народ, як, за висловом Івана Франка, створити соціальний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя. Саме це потрібно сьогоднішній Україні. Потрібна згуртована нація, а не штучний поділ на Схід і Захід, на «своїх» і «чужих».

Спробую за браком часу викласти основні тези наших пропозицій, дати відповідь на вічне: «Що робити?».

Народне представництво в усіх органах влади має бути народним за своєю глибинною суттю, а не за формою, яка приховує найбільшу ганьбу «демократії по-українськи». Ніколи влада не буде народною, якщо формується у спосіб, котрий усуває основну масу людей від народовладдя. Ніколи рішення влади не будуть співвідноситися з потребами основної маси населення, коли бізнес, політика і влада являють собою зрощену триголову потвору, яка живе за рахунок трудящих і заради власного збагачення. Ніколи влада не матиме народної підтримки, коли буде тріскучою популістською фразою прикривати свою справжню мету: здерти з бідного, зробити ще багатшим багатого: магазини для бідних, магазини для багатих, лікарні для багатих, притони для бідних, приватні школи для багатих, злиденні — для бідних... Це принижує і розколює суспільство, сіє ворожнечу в народі. Така ситуація не може тривати далі і вимагає революційного зламу. Усе, чим має жити влада, всі її рішення й дії повинні відповідати триєдиній меті: Людина, Україна, Справедливість!

Ми виступаємо за невідкладне здійснення таких кроків:

зміна принципів і параметрів «представництва суспільства в парламенті». Не може бути прийнятною ситуація, коли три чверті складу парламенту представляють інтереси 5 відсотків населення. Слід невідкладно змінити, привести у відповідність до потреб людини виборчу систему. Наступні вибори вже мають проводитися за новим законом, з відкритими списками, з усуненням фінансових і відсоткових бар’єрів, які не дають змоги людині з народу стати представником народу в парламенті;

забезпечення відповідності зарплати і вкладеної праці у всіх видах і формах трудової діяльності, включно з приватним сектором. Оцінка праці в Україні мусить бути справедливішою, ніж тепер. Нинішній рівень соціальної диференціації в Україні відповідає рівню Російської імперії початку ХХ століття, тобто періоду формування соціальної революції. Рівень бідності і зубожіння «мовчазної» більшості українців досяг межі нестерпності. Якщо у 80-х роках ХХ століття держава віддавала працівнику зароблене ним за 1,5 години із 8 годин робочого часу, то нині, в умовах олігархічно-кланового анархізму, український працівник отримує заледве 7 відсотків заробленого, тобто працює на себе 30 хвилин, а 7,5 години — на олігархів і бюрократію;

введення спеціальних податків на надприбутки приватних осіб, приведення їх особистих доходів до реальних середніх значень по Україні;

зупинення хаосу в країні, законодавче встановлення оптимальної відповідності між державним плановим управлінням і ринковими механізмами;

відновлення конституційної вимоги щодо того, що земля, її надра належать винятково українському народу;

n запровадження обов’язкової гуманітарної експертизи. У центрі будь-якої діяльності мусять бути інтереси людини (не може, наприклад, прийматися рішення, вигідне якійсь групі людей, але яке загрожує здоров’ю інших).

Хто очолить революційний рух за оновлення

Сьогодні для реальної зміни ситуації в країні потрібні сили, які відстоюють інтереси не кланів, не тих, хто турбується про власну вигоду, оберігаючи свої кошти на закордонних рахунках. Сьогодні настає час людей, здатних думати про себе і своїх близьких як про частину суспільства, переживати і турбуватися про людей, незалежно від їх партійної, релігійної належності, дбати про всю нашу країну.

Найбільшою мірою новим суспільним потребам й очікуванням відповідають оновлені партії лівого і лівоцентристського політичного крила, в яких гармонійно переплітаються принципи соціальної справедливості, рівності, солідарності, гармонії особистого і суспільного інтересів. Саме ці сили мають стати ініціаторами і основною рушійною силою назрілих революційних змін. Україні потрібен потужний рух найманих працівників за відстоювання своїх конституційних прав.

У єдності свого різноманіття вони покликані очолити загальнонаціональний рух на збалансування економічних, соціальних, політичних і правових відносин з потребами всього суспільства, всіх громадян, згуртувати профспілки, громадські організації, всю активну частину суспільства навколо себе.

Ліві сили, відгукуючись на могутню вимогу народу, мусять скоординувати свої зусилля, прийняти Декларацію принципів і завдань єднання оновленого лівого руху в Україні. Ситуація зайшла так далеко, що вже пізно просто закликати до створення перспективних соціальних проектів, до підтримки вітчизняного товаровиробника чи порятунку села, збереження науково-технічного потенціалу.

Ми сьогодні куємо свій політичний меч на повальні необхідності. У нас не має іншого шляху, ніж як разом іти до поставленої мети. Бо хто не знає, в яку гавань пливе, тому не буває попутного вітру.

Ліміт часу в суспільстві вже вичерпано. Величезний гнів визріває в українському народі. Україна балансує на межі великих соціальних потрясінь. Наша мета — допомогти людям знайти правильний шлях у цій ситуації, вивести країну з хаосу і безодні. У цьому й полягає основне завдання всіх прогресивних лівих, лівоцентристських сил.

Станіслав НІКОЛАЄНКО,голова партії «Справедливість», народний депутат чотирьох скликань.