Хокей. Другий поспіль провал національної збірної України на шляху до здобуття путівки у вищий світовий клас, зрозуміло, засмутив численних прихильників гри в нашій країні, котрих, попри все, не меншає. Одразу після невдачі в польському місті Торуні про свою відставку з посади тренера збірної заявив Олександр Сеуканд.

І от після цього почалися розмови, що нашу національну команду може очолити іноземний тренер. Про це представникам ЗМІ нібито заявив президент Федерації хокею України Анатолій Брезвін. І, мовляв, уже й охочі очолити справу є, кілька наставників висловили бажання стати біля керма української збірної.

Хоча це, як то кажуть, ми вже проходили. Під орудою росіянина Володимира Голубовича збірна України провалила аналогічне завдання на попередньому турнірі першого дивізіону. В Японії ми дозволили обійти себе хокейному «карлику» Угорщині. І ось тепер у Польщі наші муки завершилися останньої миті поразкою від італійців.

Тренер збірної, звісно, постать вагома. Та лише наївні можуть повірити, що самотужки йому вдастся розібрати завали зруйнованого будинку і швиденько побудувати новий. Про глибоку кризу в нашому хокейному господарстві свідчить хоча б такий факт. Паралельно з чемпіонатом у Польщі у Мінську відбувалася юніорська першість світу (U-18) у першому дивізіоні. Підсумок виступу збірної України (тренер Раміль Юлдашев) —п’ять поразок у п’яти зустрічах: від Литви — 1:5, Казахстану — 3:7, Білорусі — 0:5, Польщі — 3:7 і Угорщини — 0:5.

Утім, сварити тренера і його підопічних якось і язик не повертається. Адже умови, в яких тренуються юні українці, надто відрізняються від тих, котрі мають їхні суперники. Одне слово, наші юніори з тріском вилетіли з першого дивізіону в другий. А колись в Україні народжувалися чемпіони світу і Європи на юніорському рівні. Та що там юніорському, дорослі українці ставали чемпіонами світу і Олімпійських ігор.

Останнім часом можна прочитати й почути, що в різних містах країни з’являються льодові арени. Це, звісно, добрі новини. Але мати велосипед — не означає вміти на ньому їздити. Необхідно насамперед створити життєздатну систему підготовки. Почати з організації на існуючих базах дитячих шкіл. Але і це справа не проста. Захотів — і відкрив, так не буває. Потрібне відповідне фінансування. Фахівців у нас поки ще можна знайти. Але, щоб запросити таких із Києва, Харкова, необхідно забезпечити людям принаймні житло, зарплату, подбати про дитячий інвентар. Амуніція коштує тепер шалені гроші. Складно, але якщо від слів і обіцянок не перейти до конкретних дій, то хвороба може стати ще гострішою, а процес — незворотним. Втратимо час, і реанімація вже буде не потрібна.

І, насамкінець, кілька слів на тему, котра вже оскомину набила. Просто соромно за державу, у столиці якої (місті-мільйоннику) відсутня бодай одна сучасна льодова арена, котра могла б задовольнити потреби і національної збірної, і клубів...