Чому нетрадиційна енергетика важко приживається

Тільки вщухли газові баталії, і швидка мода на альтернативні джерела енергії потроху починає минати. Якщо в якихось владних кабінетах і народжувались певні ідеї, то швидко й забулись. Чого ж цьому дивуватись? Будь-які новаторські розробки перш ніж дадуть економічну віддачу, як правило, потребують чималих капіталовкладень. А де кошти взяти, коли криза? Люди змушені думати про хліб насущний, а не про перспективу завтрашнього дня.

Струм від струмка

Зате дядьківський розум про дешеву енергію не забув. Та й спробуй забути, коли взимку за газ треба стільки заплатити, що ледве пенсії вистачає. А тут всі страхають подорожчанням, новими тарифами — спробуй виживи. Тож кожен мудрує над своєю альтернативою. А декому навіть бачиться, як у нього на городі біля джерельця стоїть така собі маленька електростанція...

Коли Микола Попов із Олешина розповідає і про таку електростанцію, і про дешевий газ, який можна ледь не у себе в дворі видобувати, і ще про всякі технічні чудасії, кожен по-своєму сприймає ці історії. Хтось щиро вірить, що ці ідеї справді можуть перевернути життя на селі. А хтось скептично відмахується рукою.

Остання захоплююча ідея — синтез-установка, яка вироблятиме синтез-газ. Що воно таке і як працює, ще й не кожен в селі зрозуміє. Але люди чули, працюватиме така установка на сухому бадиллі, соломі, тирсі — всьому тому, що так щедро спалюється на людських городах восени та навесні. І, звичайно, перший експериментальний зразок має з’явитись у дворі сільського винахідника.

А паралельно з цим триває робота над домашньою електростанцією. А чому б і ні, коли одразу за городом тече струмок. Тут не потрібно ні великих гребель, ні гігантських турбін. Треба тільки все точно прорахувати — і міні-ГЕС і світло даватиме, і хату обігріватиме...

Ідея може видатись неймовірною, але такі станції справді широко використовуються у світі. Інша річ, що таке устаткування там виготовляється на промислових підприємствах, і креслення до нього, розрахунки виконує не кожен фермер окремо, а потужні машинобудівні компанії.

Попов уже й поцікавився, що будівництво такої міні-станції за кордоном коштує близько 20 тисяч доларів. Зате за пару років всі витрати можна не тільки окупити, а й мати дохід, продаючи надлишки своєї електроенергії іншим компаніям.

Зрозуміло, що для сільського винахідника такі затрати не під силу, і домашня ГЕС будуватиметься з підручного матеріалу. Але ж винахідник мріє зовсім не про те, щоб тільки свою хату обігріти, а про те, щоб його ідеї стали корисними всім. А таких у нього чимало. Свого часу вніс цікаву пропозицію щодо змін у двигуні внутрішнього згорання. Заміна у ньому кривошипа на ротор, на думку винахідника, збільшувала потужність двигуна майже на 70 відсотків.

Про це одразу сповістив конструкторів одного з найпотужніших машинобудівних заводів країни. Але у відповідь отримав традиційне: впровадження новинки у виробництво потребує чимало часу, а головне — мільйонних коштів. Хто ж їх виділить сільському кулібіну?

Але хіба така відмова може зупинити думку? Невдовзі Попов пропонував уже іншу версію: встановити на двигун внутрішнього згорання одночасно водяну та парову турбіни, що мало б збільшити ефективність двигуна мало не удвічі. Все б нічого, але для цієї ідеї не вистачило не тільки грошей, а ще й технічної досконалості. Виявилось, виготовити на практиці такий двигун практично неможливо.

Переступивши через невдачу, взявся за лінійний дизель-генератор, який зумів би затримувати на якусь мить енергію вибуху. Відверто зізнатись, далеко не кожному зрозуміла суть цих винаходів та принцип роботи різних моторів, турбін, генераторів. Але Попов щиро вірить у те, що саме останній зумів би перетворити збиткову справу утилізації вибухових сполук на виробництво вигідної електроенергії.

Можливо, й справді перетворив би, якби взялись за це серйозні науковці, потужні виробничники. Але спробуй їх переконати, що технічні розробки, народжені в сільській олешинській хаті, й справді чогось варті. Нічого не вдієш, невдячна це справа — бути винахідником. Особливо у селі.

«Підсобний» газ

Про біоустановки, на яких можна видобувати свій газ прямо у дворі, Іван Дереш розказує всім уже не перший рік. Всіх переконує, що паливо можна отримувати в буквальному розумінні слова з відходів. І затрат при цьому практично ніяких, і тепло буде, а головне — вся система діятиме відповідно до найвищих стандартів екологічної безпеки.

Все добре виглядає, а от послідовників у цій «газодобувній» справі ентузіасту відшукати важко. Тож вирішив власним прикладом продемонструвати всі переваги своєї газової альтернативи. Замість звичної компостної ями поставив металеву ємність, в яку й збирає всі відходи і з городу, і побутові. А далі все, як у шкільному підручнику з біології — дочекайся, поки сміття почне розкладатись і як наслідок виділятиметься газ та тепло. Звичайно, для ефективності процесу можна використати і певні каталізатори, і нескладні пристрої, котрі б цей газ збирали... Але це вже технічні деталі. Головне, що сама ідея працює.

От тільки поширити її за межі одного городу виявилось важкувато. Чому? Та все просто: кому ж захочеться щоразу винаходити свій велосипед? От якби зайшов у магазин та й купив щось на зразок звичного котла, але зі своєю «хитринкою», щоб і недорого, і справді зручно, і тепло в хаті... Оце справді була б альтернатива. А так іди знай, що вони напридумували, ті сільські винахідники.

Що згорить — те не зогниє

Ідея твердопаливних котлів давненько крутиться в розумних головах. На одному із підприємств області навіть похвалились, що скоро вже з десяток літ, як почали працювати з вченими над спеціальними лініями з формування твердопаливних брикетів. Правда, про це вже й забувати стали, як тут життя знову нагадало. Тепер, кажуть, працюють з потрійною енергією, і скоро будуть готові перші зразки. Все б нічого, але...

Такий твердопаливний котел, щоб опалити хату, має «з’їсти» до десяти тонн соломи. Можливо, для когось таке пальне видасться і справді безкоштовним. Але не для сільського господаря.

Хоча статистика і звітує про те, що після збору врожаю в області залишається близько 2,5 мільйона тонн соломи зернових і зернобобових, проте ніхто нею не розкидається. Адже на багатьох полях органіки вже роками не бачили — немає ферм, де взятись перегною. А мінеральні добрива такі дорогі, що в господарствах насамперед економлять саме на них. Тож і виходить, що солома — це не тільки «паливна», а ще й «добривна» альтернатива. Одне слово, як у тій приказці: що згорить — то вже не зогниє.

— Ну нехай не соломою, а гіллям палити, — говорили між собою люди в Олешині. — Воно, може, й дешево. Але ж гілля десь треба брати, щоб на цілий рік вистачило. Це ж тобі не двічі на рік на городі купу зі сміттям підпалити. Та й кажуть, за машину дров треба тепер з тисячу гривень дати. От тобі й дешево.

Навіть попри всю геніальність наукових ідей і безумство винахідників важко щось протиставити цій простій дядьківській логіці. У селах, де проводили газ, найбільш далекоглядні господарі не викидали грубок з хати: всяке може бути, а тут все готове, газове устаткування зняв та й пали дровами. Отож до альтернативи сільський люд завжди готовий. От якби ще й справді та альтернатива була і дешева, і зручна.

Хмельницька область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.