Навколо кожної хорошої вистави завжди є багато такого, що не вміщається в рецензію. Ось хочеться написати про луцьку публіку — як вона зворушливо ставиться до своїх артистів. Вона жодного разу не перериває дію оплесками, сидить так тихо, ніби в залі й нема нікого. Зате у фіналі кожному виконавцеві призначаються якісь дуже індивідуальні оплески, й відчувається, що всіх їх публіка знає й любить.

Та що публіка! У Луцьку є чотиризірковий приватний готель «Zalessky». Швейцар з усмішкою відчиняє вам двері. Готель престижний — торік саме тут Тимощук презентував кубок УЄФА.

Дід власника цього готелю, поляк Залеський, був великим театралом і тримав у місті театральну трупу. Зіркою тої трупи була дружина Залеського — українка, тому й репертуар переважав український. Сцени з тих давніх вистав, відтворені на старих фотографіях, тепер прикрашають стіни готелю.

Але то ще не все. Якщо ви живете в готелі більше двох діб —вам влаштовують (за їхній рахунок) культпохід до того театру, в якому ми оце дивилися «Кармен».

Від театру до готелю — сім хвилин ходу.

У ресторані готелю (де, неймовірно, грає класична музика) ми вечеряли після вистави з директором-художнім керівником театру Богданом Березою. Він — легендарний у театральному світі чоловік. Зі своїх шістдесяти літ віддав театрові сорок. Служити сцені в провінції нелегко. І не тому, що криза. Де брати молодих акторів? Колись Береза сказав знамениту фразу: «Київський театральний університет — не всеукраїнський, а обласний!» Чому? Бо майже всі, хто їде туди вчитися з провінції, не повертаються назад. Тепер, стараннями Берези, вони навчаються в Луцьку — на театральному відділенні тутешнього педуніверситету.

Ми питаємо у Богдана Степановича: чого варта за нинішніх часів отака майже розкішна, добре костюмована вистава, як «Кармен».

Він каже з удаваним жахом:

— Коли Петро Ластівка розказав мені, що йому необхідно для цієї вистави, я спитав: «А білого ведмедя з Арктики тобі не треба?!»

За цією фразою — прихована гордість за себе й за Ластівку, бо вистава таки зроблена на совість, тут нема зайвої бутафорії, зате є багато справжніх речей, як-от кастаньєти для оркестру, їх привезено з самої Барселони.

Ми чекаємо на Петра Ластівку — той ще десь затримався в театрі.

Придумуємо йому штрафну санкцію: коли прийде, нехай заспіває арію Хосе.

Він нарешті приходить і співає зовсім не ту арію. Бо сам схожий не на Хосе, а на Тореадора. Петро Ластівка — ще одна прикметна особистість театрального Луцька. Він поставив тут з десяток вистав. Окрім «Кармен», брехтівську «Тригрошову оперу», унікального «Мартина Борулю». Але в штаті театру не числиться — звик бути вільним. Він ставив спектаклі в Кишиневі, Львові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Чернігові. Тепер от ставить «Мою чарівну леді» в Луганську. А починав колись у Тернополі — поставив там «Гамлета» як спектакль про інопланетян. Той «Гамлет» і досі згадують!

Отже, Ластівка не захотів співати арію Хосе, а натомість узявся проголошувати тост і говорив хвилин десять — про те, яка велика Україна, особливо, коли їдеш з Луцька до Луганська (чи навпаки) поїздом, і що таку країну треба любити. А коли він нарешті завершив цей тост, виявилося, що в нього в руках не келих, а електричний ліхтарик. І все це було подібне на його феєричну «Кармен», у якій усе одночасно схоже на щось інше. А всі, хто є на сцені, схожі лиш на самих себе, і це найголовніше, бо не всі так уміють.

Підготували Марина Бортник, Микола Якименко, Віталій Жежера.

Київ—Луцьк—Київ.

Фото Олександра ЖАЛОВАГИ.