Кармен як п’ятий елемент

Хто не знає цієї новели Проспера Меріме — про любов солдата до циганки, любов циганки до свободи та трагічну їхню загибель? Петро Ластівка зробив власну інсценізацію новели. Але музику взяв класичну (Жорж Бізе, Родіон Щедрін) — ця музика, мабуть, краще знайома публіці, ніж літературна першооснова.

Перед початком вистави сцена відкрита. Все урочисто, в чорно-червоно-золотих тонах. Оркестр уже на своїх місцях, у глибині сцени. Над оркестрантами на заднику намальовано жінку-диявола в дуже дивній еротичній позі.

Декорацій мінімум — лише дюжина чорних стільців з високими спинками. Ними позначаються різні місця дії: таверна, циганський табір, арена для кориди...

Одним словом — Іспанія.

У ролі закоханого солдата Хосе — артист Сергій Басай. Він симпатично-сором’язливий, як футболіст Андрій Шевченко у рекламі вітчизняного пива.

Що ж, дивимось далі.

Справжньою несподіванкою стає поява Кармен. Замість однієї дівчини-циганки перед нами з’явилось їх одразу чотири (Іванна Романюк, Олена Небось, Світлана Органіста та Софія Онищук).

Так ось, у цій виставі Маруся — всюди!

Усі четверо Кармен існують на сцені разом — проти одного Хосе. Й розмовляють з ним одночасно: одна починає, друга підхоплює, інші продовжують. На перший погляд, лише колір вбрання відрізняє їх одну від одної: червоно-чорне, зелено-чорне, синьо-чорне і жовто-чорне. Але й за вдачею вони різні. Наймолодша спокушає свою жертву дитячою наївністю. При тім ховається за спину другої, старшої, яка ніби символізує розквіт жіночої краси. Якщо це не допомагає, до діла береться третя — розсудлива (хоч вона теж ховається за спиною другої). А перемагає, за всіх, четверта — найстарша, хитра й досвідчена.

Можна розшифрувати все це так: жінка може бути одночасно всім на світі: дочкою і матір’ю, другом і коханкою, спасінням і погибеллю. Або так: Кармен — це цілий світ, а світ має чотири сторони.

Одначе такі розшифрування умоглядні, а на сцені відбувається таки щось живе й реальне. Іноді думаєш: а може, режисер випустив проти Хосе аж чотирьох дівчат, бо одна нездатна розворушити цього флегматика?

Як не дивно, оця наша іронія не заважає дивитися спектакль доброзичливо.

Там є речі справді вражаючі. Ось чотири Кармен оволодівають солдатом. У них вісім рук, і... одна затуляє очі Хосе, друга бере за серце, третя за живіт, а четверта — за те, що нижче живота. Якщо ви бачили восьминога — то це дуже схоже.

Зате у фіналі, коли Хосе вбиває Кармен, на арену падають усі чотири.

Ще до того, як вони помирають, ви звертаєте увагу на одну річ: жодна з цих Кармен не схожа на іспанку, бодай на таку, якими їх грають у театрі. Вони й не прикидаються іспанками — це явно волинянки, яких можна бачити на базарі, на вулиці, в тролейбусі (в Луцьку збереглися симпатичні старі тролейбуси, яких ніде більш нема).

У цьому є особлива принадність: нам показують щось близьке й зрозуміле, отакі жінки, й ми їх знаємо, ось вона, моя Маруся, нащо мені іспанка?

Цікаво, що на початку вистави Кармен і Хосе багато говорять про те, що вони — земляки. Чому для режисера це важливо? Можливо, саме тому, що всі ці трагічні непорозуміння відбуваються між своїми. Тобто все — як у нас, тут і тепер, а не десь і колись в Іспанії.

Але у виставі таки є Кармен-іспанка. В театральній програмці вона значиться як Перший голос Кармен. У цій ролі — актриса Лариса Півачук. Вона протягом усієї дії стоїть поруч з оркестром у дальньому кутку сцени. Ця Кармен жодного разу не торкається до Хосе, і він не торкається до неї. Вона лише співає, і в її голосі — вся недосяжність жіночої душі, ще недосяжнішої, ніж Іспанія. Це ніби п’ятий елемент на додаток до згаданих чотирьох. І всі вони були б лише красивою режисерською метафорою без цього п’ятого елемента.