У Центральний Комітет Комуністичної партії України і на моє ім’я надходять численні листи, автори яких б’ють тривогу у зв’язку з дуже складною соціально-економічною ситуацією, що склалася в нашій країні. Вони вимагають рішуче активізувати протидію наступу олігархічного режиму на права трудящих і розмірковують про те, як забезпечити перемогу народу над гнобителями.

У пропонованій увазі читача статті я хочу поділитися своїми міркуваннями з цих питань, актуальність яких безперечна.

Світова соціально-економічна криза завдає по Україні удари один за одним. І є всі підстави думати, що вона ще далеко не досягла своєї вищої точки.

Дивитимемося правді у вічі: казенно-оптимістичні заяви влади, начебто нічого страшного не сталося й Україна через два-три місяці вийде із кризи зміцнілою й перетвореною, м’яко кажучи, далекі від дійсності. Прогноз на найближче майбутнє — найнесприятливіший. І це ще м’яко сказано.

Безробіття вже нинішньою весною загрожує схопити за горло декілька мільйонів людей. На черзі — повна зупинка цілих галузей промисловості й масова невиплата зарплат, пенсій, стипендій, соціальних допомог. Бюджетні надходження скорочуються, як шагренева шкіра. Селяни не знають, чи засіють вони свої ниви. Дрібний бізнес дихає на ладан. Над Україною витає примара державного банкрутства — дефолту. І його обриси стають дедалі виразніші.

Кризи в буржуазному суспільстві — явище об’єктивне, породжене, анархією виробництва, що панує в ньому, й не залежне від доброї чи злої волі тих, хто зосередив у своїх руках владу і власність. Такі катаклізми з акуратністю маятника повторюються при капіталізмі протягом усього терміну, відведеного цьому ладу історією.

Що ж стосується шляхів виходу із кризи, то їх визначають люди. До того ж не тільки політики, а й кожний громадянин, небайдужий до долі Батьківщини.

Ось чому перед сьогоднішньою буржуазною Україною, побудованою на щонайжорстокішому класовому антагонізмі між працею і капіталом, стоїть питання, відповідь на яке на довгі роки визначить майбутнє країни. А формулюється воно так: які соціальні групи населення повинні заплатити за вихід із кризи?

Олігархи та політики, що обслуговують їхні інтереси, дають на це питання однозначну, хоча й не афішовану привселюдно, відповідь: це зобов’язані зробити трудящі — робітники, селяни, інтелігенція, студенти, пенсіонери, дрібні підприємці, військовослужбовці.

Про те, що наміри великого капіталу саме такі, свідчить кожен крок буржуазної держави й доморослих «містерів Твістерів» — хазяїв заводів, газет, пароплавів та іншого добра, вкраденого в народу за останні вісімнадцять років.

Отриманий з Міжнародного валютного фонду кредит дбайливо розданий комерційним банкам, щоб ті могли використовувати емвеефівські мільярди у брудних спекулятивних аферах. А коли хто-небудь заїкнеться, що ці гроші потрібно спрямувати на розвиток виробництва та підвищення купівельної спроможності населення, державні мужі й дами з лицемірним смутком опускають очі, не приховуючи цинічної усмішки: мовляв, бач, чого захотів...

Ті самі банкіри зав’язали й дедалі сильніше стискають на шиї народу кредитний зашморг, а олігархічна держава лише ласкаво дорікає пройдисвітам, категорично відмовляючись застосувати до них хоч якісь заходи впливу.

Депутати — власники індустріальних велетнів розігрують ганебний фарс, в якому виконують одразу дві ролі. У Верховній Раді вони кричать у мікрофон про те, що вдень і вночі думають про благо людей праці, котрі потерпають від кризи, а на своїх підприємствах тисячами викидають цих нещасних на вулицю й безсовісно урізують заробітну плату їхнім товаришам, що тимчасово уникли такої долі.

Уводяться все нові податки на бідних. Ціни, комунальні тарифи та акцизи зростають, немов на дріжджах. Останній винахід у цій низці знущань — багаторазове підвищення дорожнього збору — змушує всякого, хто не обтяжив свою совість багатомільйонними доходами, забути про те, що автомобіль — не розкіш, а засіб пересування.

Іншими словами, трудящих, про які на словах так зворушливо піклуються всі без винятку буржуазні політики, змушують викладати останні гроші за те, щоб олігархи могли як і раніше жирувати й збагачуватися.

Щоправда, донедавна безкоштовним було право померти, яке, здавалося б, неможливо скасувати ніякими начальницькими приписами. Однак хитромудрий київський мер Л. Черновецький поставив під сумнів і його, ввівши плату за відвідування цвинтарів...

Такі приклади можна нанизувати один на одний мало не безкінечно. Вони свідчать про те, що великий капітал в умовах кризи фактично наклав контрибуцію на трудовий народ, немов на населення окупованої ворожої країни.

Як бачимо, українські олігархи ясно усвідомлюють, хто їхній класовий супротивник. І виступають проти нього єдиним фронтом, незважаючи на різнобарв’я своїх партійних прапорів.

Читач запитає: як же так? Адже з екранів телевізорів і з газет постійно чуєш про скандальні чвари всередині олігархічного табору: між експортерами та імпортерами, господарями промислових підприємств і банкірами, Президентом і прем’єром, помаранчевою владою і біло-блакитною опозицією. Де ж тут єдність?

Таж такі розборки — це суперечки зовсім не про те, потрібно чи не потрібно оббирати трудящих до нитки, переклавши на них всі проблеми кризи! З цього питання в олігархів немає абсолютно ніяких терть: так, потрібно, вважають вони.

Розбіжності між мільярдерами починаються тоді, коли заходить мова про дві речі: як ефективніше пограбувати людину праці й у якій пропорції розділити здобич. У такому разі ці добродії без коливань учіплюються один одному в горлянку, демонструючи країні, що олігарх олігархові — вовк. А проти народу вони миттєво збиваються в зграю, щоб захищати привласнене ними право висмоктувати надприбутки зі своїх знедолених співвітчизників.

Саме так, наприклад, сталося, коли всі без винятку буржуазні політики – і ті, що стоять біля державного керма, і «опозиційні»! — одностайно підтримали вступ нашої країни до Світової організації торгівлі (СОТ) на умовах, що буквально вбивають вітчизняного товаровиробника. Заради укладення союзу з монополістичним транснаціональним капіталом, вигідного тільки купці багатіїв, вони прирекли на знищення цілі галузі української економіки, що дають роботу і хліб мільйонам людей!

Що можуть протиставити трудящі єдності й організованості великої буржуазії?

Тільки одне: власну свідомість, солідарність і організованість.

По-перше, потрібно поставити питання руба: за вихід із кризи повинні заплатити олігархи, а не трудовий народ.

Саме таку антикризову програму пропонують суспільству комуністи. Вона передбачає перерозподіл на користь трудящих надприбутків великого капіталу (в тому числі які отримані минулими роками й перебувають за кордоном), жорсткий державний контроль над цінами, тарифами та кредитною політикою банків, недопущення закриття підприємств і звільнення працівників, перегляд умов вступу України до СОТ, припинення знищення дрібного бізнесу й низку інших заходів.

По-друге, кожна людина праці повинна розумом і серцем усвідомити, що за своє майбутнє потрібно боротися. В олігархів, які ведуть нещадний наступ на права народу, не випросиш класового миру. Їх улаштує лише беззастережна капітуляція трудящих. А погодитися на неї було б злочином перед нашими дітьми!

По-третє, час твердо засвоїти, що всі трудящі — від робітника біля заводського верстата до дрібного підприємця на ринку — мають спільні інтереси. Й відстоювати ці інтереси теж потрібно спільно. Ми — в одному човні!

Важливість дотримання цих трьох обов’язкових умов перемоги трудового народу у класовій боротьбі вже сьогодні розуміє багато хто. Останній приклад: рішучий учинок робітників Херсонського машинобудівного заводу, які захопили рідне підприємство, щоб не допустити його закриття й розкрадання шахраєм-господарем. Ці мужні люди зажадали націоналізувати завод без викупу й закликали всіх трудящих нашої країни допомогти їм у їхній справедливій боротьбі. Так тримати, дорогі товариші! Ви на правильному шляху!

Якщо чудовий досвід херсонських робітників — героїчних піонерів класових сутичок в Україні, що потрясається кризою, — візьме на озброєння більшість експлуатованих народів, перемога обов’язково буде за трудящими. Адже олігархічний режим у нашій країні має мізерно малу соціальну базу — від сили п’ять відсотків загальної чисельності населення.

Ось чому великий капітал робить усе від нього залежне для того, щоб не дозволити трудящим усвідомити свої класові інтереси, об’єднатися й організовано виступити проти гнобителів.

Заради досягнення цієї брудної мети олігархи йдуть на найжахливіші підлості. Вони кидають частину величезних фінансових коштів, що осіли в їхніх бездонних кишенях за роки злочинних «ринкових реформ», на підкуп продажних політиканів і простодушних виборців, що покірно обмінюють своє майбутнє на пачку залежаної гречаної крупи. Вони задіюють куплене з потрухами телебачення для масового обдурювання населення. А найголовніше, ці добродії майстерно використовують будь-яку суперечність в стані трудящих. У непогодженості наших дій — їхня сила! Рецепт утримання пригнобленого народу в покорі не змінився з давньоримських часів: розділяй і пануй!

Якими ж способами реалізується цей рецепт сьогодні? Як діє виготовлена за ним отрута, покликана паралізувати масовий опір експлуататорам?

По-перше, олігархи намагаються внести розлад у лави промислового пролетаріату, що завжди був бойовим ядром трудового народу.

Робітників хочуть роз’єднати за професійними і регіональними ознаками. Їх безцеремонно (й абсолютно протиправно) залякують звільненнями за неслухняність. Для того, щоб обеззброїти масовий робітничий рух, що зароджується, в лави профспілок засилаються найманці капіталу, готові беззаперечно виконати будь-який наказ своїх господарів.

Товариші робітники, котрі читають цю статтю! Не піддавайтеся на провокації олігархів! Зміцнюйте єдність, як повітря необхідну для успішної боротьби за свої права!

Якщо ваших товаришів по підприємству хочуть вигнати з роботи, організуйтеся і станьте на їхній захист. Цим ви врятуєте й самих себе, тому що звільнення, що готується, навряд чи буде останнім.

Якщо профспілковий бос мовчки погоджується з діями господаря, котрий викидає людей на вулицю, — перед вами не ватажок робітників, а провокатор і буржуйський служка. Виштовхніть цього зрадника в три шиї із займаного ним поста, а на його місце поставте чесну, принципову і сміливу людину, готову захищати своїх товаришів не пустопорожньою балаканиною, а конкретними справами!

Якщо сусідній завод почав страйк через те, що його колективу урізали зарплату, а на вашому підприємстві гроші поки що виплачують сповна, підтримайте своїх братів по класу! Так само чиніть і щодо робітників, які страйкують в інших регіонах України. Сьогодні пограбували їх, завтра — вас!

І, нарешті, найголовніше. Не дозволяйте морочити собі голову придуманою олігархами байкою, начебто організовано відстоювати свої права в умовах соціально-економічної кризи безглуздо і шкідливо для самих робітників! Навпаки, безглуздо і шкідливо мовчати й терпіти!

По-друге, великий капітал і його найманці прагнуть штучно роз’єднати різні загони трудящих.

З одного боку, вони хочуть відірвати від робітників всі інші верстви трудового народу.

На жаль, є люди, що вважають себе революціонерами, котрі підіграють олігархам у цій нечистій грі. Вони стверджують, що робітничий клас не має права ставити перед собою проміжні цілі на шляху до соціалізму (за їхньою термінологією, «не повинен намагатися вдосконалити капіталізм»), і в нього не може бути надійних союзників серед непролетарських груп трудящих.

Шкода від такої «ультрареволюційної» демагогії очевидна. Якщо робітничий клас на неї клюне, він перетвориться на самотнього воїна, що йде на полі бою проти цілої ворожої раті, а політичні сили, котрі представляють його інтереси, неминуче виродяться в секту. Робляться такі провокації свідомо або за недомислом — нехай вирішує читач.

З другого боку, олігархи хочуть розсварити різні соціальні, вікові, регіональні та професійні верстви трудящих. Вони підбурюють робітників і дрібних підприємців, учителів і лікарів, пенсіонерів і студентів, жителів заходу й південного сходу.

Від імені своїх товаришів-комуністів заявляю: ми нікому не дозволимо підірвати єдність пригнобленого народу! Наша партія донесе до свідомості кожного, що в сьогоднішній Україні є тільки одна лінія протистояння: між безжалісно експлуатованою більшістю й купкою тих, хто її грабує.

По-третє, для того щоб відволікти трудящих від організованої боротьби з великим капіталом загалом, олігархи по-шахрайськи переводять народне обурення на окремі його угруповання.

Вище я вже казав про чвари між різними олігархічними кланами, що маскують дивну схожість їхніх політичних фізіономій. А тепер давайте подивимося на цю саму проблему з іншого боку.

Візьмемо Верховну Раду. У ній іде безперервний бій. Регіонали воюють із бютівцями... Бютівці гризуться з «нунсівцями»... «Нунсівці» б’ються між собою... Литвиновці так своєрідно «мирять» своїх розперезавшихся колег, що битва стає ще гарячіша й жорстокіша... Одне слово, Куликове поле, а не парламент!

Картина, начебто, ясна: не можуть хлопці «по справедливості» розділити награбоване, от і нервують.

Однак буржуазна пропаганда підносить це низькопробне з’ясування стосунків між політичними силами, що відрізняються одна від одної (або, якщо хочете, ворог від ворога) не більше, ніж світло-чорний колір від темно-сірого, як принципову суперечку між друзями й ворогами народу України. До того ж залежно від фінансово-політичної орієнтації хазяїна телеканала або видавця газети, «гарною» оголошується тільки одна зі сторін, а всі інші зображуються в сатанинському вигляді.

А трудящим нав’язливо пропонується вибрати, який із цих кланів «свій», а проти якого потрібно вийти на акції протесту, коли вже зовсім допече.

Мета такої махінації очевидна: відволікти людей від боротьби проти олігархічного режиму, втягши їх у міжусобні розборки конкурентів по бізнесу.

І якщо трудящі не усвідомлюють підступництва цієї шахрайської схеми, в Україні нічого не зміниться на краще. Тільки-но БЮТ остаточно продемонструє свою антинародну сутність, великий капітал підніме проти нього незадоволених і поверне до державного кормила Партію регіонів. Оскандаляться регіонали, знайдеться заміна й цьому фінансово-політичному клану: у мільярдерів вистачить грошей на «розкручування» нових політпроектів. Для них головне, щоб пара народного невдоволення була випущена й біля влади залишилися олігархи. А від перестановки місць доданків, як відомо, сума не міняється.

По-четверте, прагнучи дезорганізувати класову боротьбу, що розпалюється сьогодні в нашій країні, олігархи всіма наявними в їхньому розпорядженні засобами намагаються послабити природний авангард трудящих — Комуністичну партію України.

Політичне лідерство комуністів у русі соціального протесту — зовсім не міф і не спроба видати бажане за дійсне. Воно закономірно випливає із програмних цілей і завдань нашої партії, що повністю збігаються зі сподіваннями трудового народу.

Це, зокрема, у чергове підтвердили робітники Херсонського машинобудівного заводу, яким я присвятив чимало слів захоплення в цій статті. Незаперечний факт: висунуті колективом ХМЗ гасла й вибрані ним форми боротьби повністю збігаються із пропонованими комуністами. І так сталося зовсім не за чиєюсь підказкою. Просто такі гасла і форми боротьби диктує трудящим саме життя.

Олігархи чудово розуміють, що посилення Комуністичної партії України означає їхнє власне послаблення, а в найближчій перспективі — відсторонення від влади й розставання з неправедно придбаною власністю. Тому вони йдуть на все, щоб не допустити розвитку подій за таким сценарієм.

Ідеологічні й політичні диверсії проти КПУ не припиняються ні на день, починаючи з моменту поновлення її діяльності після незаконної заборони. Це й спрямована проти партії пропаганда, що нехтує всі норми людської моралі, і створені на папері організації-клони, що включили слово «комуністична» у свою назву для того, щоб дезорієнтувати трудящих, і багато чого іншого.

Але особливо підлими видаються спроби підірвати партію зсередини, порушити її організаційну єдність. Вони особливо почастішали сьогодні, в умовах кризи, коли вплив комуністів у суспільстві швидко зростає.

Анітрішки не сумніваюся, що такі спроби будуть тривати й надалі. Адже підірвати монолітність комуністичних лав — питання життя або смерті для олігархів, що осідлали нашу Батьківщину.

Однак я впевнений і в іншому: всі ці задуми проваляться з голосним тріском.

Запевняю вас, дорогі читачі, що в Комуністичній партії України немає й ніколи не буде ні розколу, ні будь-яких натяків на нього! Нехай наші політичні супротивники про це навіть не мріють!

Якщо ж говорити про тих нечисленних членів КПУ, які заміряються на єдність партії й відмовляються виконувати демократично ухвалені рішення, то відсіч їм дають самі комуністи. Тому що чудово розуміють, що сьогодні потрібно піднімати трудящих на боротьбу зі злочинним режимом Ющенка та олігархів, а не воювати із власними товаришами.

Даючи тверду оцінку відвертим розкольникам, комуністи за жодних умов не допустять обмеження свободи попереднього обговорення всіх ідеологічних, політичних та організаційних питань. І не засудять своїх товаришів за помилку або добросовісну оману. Адже члени КПУ дуже різні — і за віком, і за освітою, і за професією, і за політичним досвідом. І в кожного є власна думка, на яку він має повне право. А поєднує комуністів тільки готовність до боротьби за свої ідеали, вірність народу, що виростив нас, і свідома дисципліна під час виконання ухвалених рішень.

По-п’яте, великий капітал хоче послабити організований опір трудящих, залишивши комуністів без політичних союзників.

Скажу вам відверто: це йому поки що почасти вдається.

Наші наполегливі пропозиції погодити свої політичні платформи й об’єднатися в Лівий фронт для практичної боротьби за інтереси трудящих, адресовані СПУ, ПСПУ й деяким іншим партіям соціалістичної орієнтації, на жаль, залишаються поки що без ясної відповіді. Замість цього комуністам пропонують негайно розпочати формування спільного списку на майбутні вибори до Верховної Ради.

Такий підхід викликає подив і нерозуміння. Справді, як можна єдиним блоком іти на вибори (які, до речі, ще не оголошено й нікому не відомо, чи буде оголошено найближчим часом), попередньо не домовившись про принципи і не перевіривши одне одного на ділі?

Однак ми й надалі послідовно домагатимемося створення сильного, згуртованого й нерозривно пов’язаного з народом Лівого фронту, що поєднує всі прогресивні сили України. І дуже сподіваємося на те, що наші потенційні союзники зроблять відповідні кроки назустріч комуністам.

А поки цього не сталося, ми не сидимо без діла й енергійно зміцнюємо співробітництво з масовими організаціями трудящих — робітничими, ветеранськими, жіночими, молодіжними, що об’єднують військовослужбовців та інтелігенцію.

На закінчення цієї статті хочу повернутися до того, з чого почав.

Без організованості, солідарності і єдності дій пригноблених неможлива їхня перемога над кровопивцями-олігархами. А отже, неможливий і вихід із кризового глухого кута, до якого ті загнали Україну.

Сьогодні кожен, хто заробляє на життя власною працею, страждає від свавілля, що охопило країну, і жахливої експлуатації. Отже, і боротьба з ними — справа кожного. Нерозумно дотримуватися обивательського принципу «моя хата скраю» у той час, коли лихо лізе у двері твого дому!

Запевняю вас, товариші, що комуністи будуть непримиренно відстоювати право трудящих на гідне життя! І ми обов’язково прийдемо до вас, простягаючи руку підтримки. Нас можуть не пустити на підприємства, де ви працюєте, але з палаючих народним гнівом вулиць і площ комуністів не зуміє вигнати ніхто. Там і зустрінемося! Іншого просто не дано!

Петро СИМОНЕНКО,голова фракції комуністів у Верховній Раді України,перший секретар ЦК Компартії

України.