Різні життєві історії мають сто сорок пацієнтів Рівненського геріатричного пансіонату (це переважно літні люди з психічними розладами). Одні потрапили сюди через самотню старість — нікому було за ними доглядати, інших привезли діти, а деяких просто «підкинули», залишивши в лісочку поблизу закладу... Є тут і такі, хто став жертвою квартирних шахраїв. Щоправда, одній старенькій геріатричний пансіонат через суд «відвоював» її хатину в селі Олександрія Рівненського району. Жінка продала її, а за виручені гроші попросила керівництво замовити пам’ятники для чоловіка-небіжчика та для неї самої...

— Мене батьки привчили з дитинства з повагою ставитись до старих людей, — розповідає директор Рівненського геріатричного пансіонату Василь Дрозд. — Тож коли я прийняв цей заклад, пообіцяв собі зробити комфортною старість цих обділених долею людей, хоча й твердо переконаний: хоч би які хороші були умови в пансіонаті, краще доживати віку в сім’ї, серед рідних і близьких.

Роботи в 1990-ті роки, відзначені труднощами з фінансуванням та харчами, для нового керівника було багато. Почав із того, що зробив огорожу навколо пансіонату — адже поруч швидкісна траса. Це вже згодом удалося завершити новий спальний корпус на 110 місць, де людям стало жити набагато комфортніше, благоустроїти, заквітчати територію, облаштувати пральню, пробурити свердловину і встановити сучасну станцію очищення води (це було конче необхідно, оскільки вміст заліза у воді виявився утричі вищий за норму)...

— Ми підвели до пансіонату природний газ, перевели на нього котельню, після чого стало тепліше у приміщеннях, — розповідає Василь Макарович. — До того ж зробили це господарським способом, не витративши жодної копійки державних коштів. Земляні роботи виконали самі, а спецроботи із зварювання та укладання труб — фахівці Рівненської ПМК-6. З ними ми розрахувалися цукром, який отримали, обмінявши вирощені нами на п’яти гектарах цукрові буряки.

Між іншим, Василь Дрозд, коли очолив геріатричний пансіонат, почав ще й з облаштування підсобного господарства. Звернувся по допомогу до кількох керівників сільгоспгосподарств — ті як спонсорську допомогу виділили декілька голів ВРХ, свиней... Пансіонат узяв в оренду сорок гектарів землі, поступово розжився на сільськогосподарську техніку для її обробітку, має два гектари фруктового саду. За вмілого господаря, яким є Василь Дрозд, з підсобного господарства нині є дуже великий зиск і підмога для пансіонату. Бо саме завдяки цьому мають дешевші харчі для пацієнтів, а також щороку на 250—300 тисяч гривень реалізують лишки сільськогосподарської продукції власного виробництва.

Працівники пансіонату (а жодного із них не звільнив новий керівник) пригадують, як у 90-ті роки бідували пацієнти: бак води плюс відро крупи — оце й усе їх харчування було. Нині людей харчують чотири рази на день, до того ж меню багате на овочі, м’ясо, молоко — не кожний із стариків, який живе в сім’ї, може похвалитися таким харчуванням, тим паче, як правило, за мізерних пенсій.

— Держава на харчування виділяє на людину 6,5 гривні на день, а ми харчуємо на 11—12 гривень, — розповідає Василь Дрозд. — Якби ми купували продукти в магазинах чи на ринку, то воно коштувало б 30—35 гривень. А так за рахунок власного підсобного господарства кілограм м’яса стає нам у 20 гривень, літр молока — у 90 копійок, а буханка хліба, яку ми випікаємо у власній пекарні і з власного борошна, — у 70 копійок. До речі, ми щороку збираємо близько ста тонн зерна, три норми картоплі, маємо непогані врожаї овочів, одержуємо півтори норми молока. Тож лишки картоплі продавали навіть іншим інтернатам для літніх людей, молока — дитсадкам, а капустою допомагали Рівненській районній лікарні, яка в свою чергу віддячує за це оглядом наших підопічних та медичною допомогою. Із власного саду сушимо фрукти, а взимку варимо з них корисні для літніх людей компоти.

— Мені тут дуже добре — наче в раю, — каже 74-річна Антоніна Степанівна Цимбалюк, яка жила раніше в селі Мала Любаша Костопільського району і все життя пропрацювала ланковою бригади з вирощування цукрових буряків у місцевому господарстві, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. — На старість я залишилась самотня, мені через погане здоров’я було важко давати собі раду, тож попросилася, щоб взяли до пансіонату. Тут мені затишно: годують добре — я навіть усього не з’їдаю, лікарі за потреби нададуть медичну допомогу, є з ким поспілкуватися. Ось так і проходять дні...

— Тепер актуальним є питання організації дозвілля пацієнтів, — розповідає Василь Дрозд. — Крім різних гуртків, вони мають змогу подивитися телепередачі, пограти в шахи, шашки, почитати книжки. А нещодавно організували хор ветеранів, бо знайшлися серед наших пацієнтів і музиканти, і колишні культпрацівники. І тепер хор «гастролює» по інших інтернатах для літніх людей, даруючи їм радість.

— Схоже, живете без проблем? — запитую в директора.

— Та ні, як же без них? — зітхає Василь Дрозд. — Крім щоденних клопотів, нині переймаюся тим, як провести капітальний ремонт приміщень, яким по дев’яносто років. У зв’язку з економічною кризою коштів на це держава не виділила. Але ми потихеньку намагатимемося власними силами розв’язати цю проблему.

До речі, по досвід до Рівненського геріатричного пансіонату їдуть фахівці соціальної сфери з Волинської, Івано-Франківської, Закарпатської, Львівської областей.

Рівне.

На знімках: директор Рівненського геріатричного пансіонату Василь Дрозд демонструє обладнання станції очищення води; пацієнтка пансіонату Антоніна Степанівна Цимбалюк.

Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.