Мабуть, багато хто з читачів газети запам’ятав сюжет у теленовинах на одному із центральних каналів: десятки інвалідів на візках перекривали у Саках шлях до моря. Так люди, котрі страждають на тяжке захворювання хребта, протестували проти рішення тендерної комісії, в результаті якого право на лікування таких хворих одержав не випробуваний і роками перевірений інвалідами-спинальниками санаторій імені Бурденка, а зовсім інша лікувальна установа. Ніхто не зміг толком пояснити, як це могло статися.

Подібне трапляється, на жаль, так часто, що стає вже системою, особливо в сфері державних закупівель.

Кременчуцьке підприємство «Завод залізобетонних шпал Кременчука» має заслужений авторитет не лише у робітничому місті на Дніпрі, а й за його межами. Декілька років тому, коли завод не діяв, у віддаленому від центру міста мікрорайоні панувало безробіття, а отже, і всі його лихі вияви — злочинність, крадіжки, пияцтво, наркоманія та інші біди. Тож сьогодні, коли через незрозумілий, на думку колективу, тендер, а, отже, відсутність виробничого замовлення, підприємство, де трудиться понад 700 чоловік, знову може зупинитися, мешканці околиці зі страхом чекають колись пережитого лихоліття. А, проте, на фінансовому залізобетоні кременчуцьких будівників шпал, їхньому внеску в міський бюджет тут тримаються лікарня, школа, дитсадки, себто все буденне життя.

Коли 6 березня цього року оголосили тендер на виробництво шпал для української залізниці, кременчукцям ніщо не віщувало поразки. Втім, процедура засідання тендерної комісії досить рутинна і ні на дещицю не відступає від належного порядку. Жодних зауважень до учасників конкурсу, їхньої документації не прозвучало. Хто побажав з якихось причин взяти самовідвід, той його взяв. Поміж суперників кременчуцьких виробників шпал лишилося кілька великих і дещо менших підприємств. Але якщо мовити серйозно, то суперника — жодного, бо, на їхню думку, вони запропонували найкращі умови.

— Ми виставили значно нижчу ціну за товар, ніж наші колеги, — розповідає директор заводу Микола Стадніченко. — До того ж залізничники мали розраховуватися за продукцію не за 30, як заведено, а через 100 днів. Цим самим, фактично, підприємство погодилося певною мірою кредитувати залізницю весь цей термін. Всі дивувалися, мовляв, як ви можете працювати з такою низькою ціною. Але все було багато разів прораховано, тож ми знизували плечима: а нащо з державної залізниці лупити три шкіри? Нормальний бізнес лише тоді є нормальним, коли всім добре.

Відповідно до затвердженої тендерної документації «ЗЗБШ Кременчука» набрав тисячу балів, у той час як суперники із Гнівані, Запоріжжя, Коростеня, Старокостянтинова від 725 до 734 балів. Отож кременчукці ані на мить не сумнівалися, що саме з ними буде укладено угоду на постачання залізобетонних шпал. Тим паче, що їхній товар відзначається високою якістю. Шпали сертифіковані в Україні, в Росії та деяких інших країнах СНД.

Та сумніви все-таки закрадалися в душу. Не давали спокою телефонні дзвінки, котрі пролунали зі столиці напередодні проведення тендера. За словами директора, заводу пропонували лот № 4 на 43 тисячі шпал, у той час як його місячна потужність 100 тисяч. А що: решту лотів також розділили по телефону між запоріжцями, коростенцями та іншими? Невже ще до проведення тендера комітет вже розділив сестрам по сережці? Якщо це так, то кому потрібна була така вистава?

Тільки після поїздки до Києва та довгих поневірянь директора заводу Миколи Стадніченка з держпідприємства матеріально-технічного забезпечення залізничного транспорту «Укрзалізничпостач» заводчанам надійшло офіційне повідомлення про відхилення тендерної пропозиції, оскільки вона, мовляв, не відповідає умовам тендерної документації з усіх чотирьох лотів. Це було — як грім серед ясного неба, адже юристи виважували не лише кожне слово, а й кому. Та й на засіданні тендерної комісії жодного, бодай найменшого, зауваження не було, — скаржиться директор.

Автор, як журналіст, довго намагався зв’язатися по телефону із заступником директора цієї шанованої установи. Марна справа. Зрештою, після довгого стукання у двері мені дозволили п’ятихвилинну аудієнцію. Чиновник довго повчала, що питання треба ставити в офіційному листі, адже «Укрзалізничпостач» — поважна державна установа. Що ж до суті справи, то, як на мене, не пролунало жодного переконливого роз’яснення.

Врешті-решт, керівництво кременчуцького заводу звернулося до Міністерства економіки, котре є уповноваженим центральної виконавчої влади з питань закупівлі товарів за державні кошти, з проханням відновити справедливість. А до Генеральної прокуратури з простим запитанням: хто «позичив» у держави 52 мільйони гривень, які вона, за підрахунками кременчукців, має переплатити за шпали? Відповідь Мінекономіки, м’яко кажучи, дивує. У ній — докір за те, що подали у високе відомство копію скарги, а не оригінал. Але ж у наказі міністерства № 65 від 30.01.09 немає жодного слова про копії. У той же час Мінекономіки чомусь не зацікавило, чому держава має втрачати ні сіло ні впало 52 мільйони гривень. Кременчукці ставлять й інші наївні запитання: навіщо проводити тендери, якщо не економити державні кошти?

Полтавська область.