Як повернути до влади тих, хто працюватиме на громаду

Це був усвідомлений, продуманий, хоч і неординарний крок, на який поки що мало хто зважився. Оскільки мені хотілося привернути увагу до тих «болячок», на які страждає нинішній депутатський корпус місцевих рад. Мені 31 рік і я хочу жити так, щоб потім не соромно було дивитися в очі своїм дітям.

Хто винен?

Ситуація, за якої «бабці» фактично за пайки «продали» столицю, виникла не рік тому, її готували попередні покоління депутатів, прикриваючи все винятково благими намірами.

До складу Київради каденції 1998—2002 років за мажоритарним принципом переважно були обрані депутати-службовці та депутати-бізнесмени нової хвилі.

Кільком депутатам-мажоритарникам із владних структур здалося, що вони під час виборчої кампанії мали нерівні можливості порівняно з депутатами-бізнесменами. Оскільки не мали коштів, щоб видавати (роздавати) матеріальну допомогу та розв’язувати інші матеріальні проблеми виборців свого округу. Депутати зібрали певну групу зацікавлених осіб і прийняли рішення Київради, згідно з яким кожен із міських обранців мав можливість використовувати частину коштів міського бюджету для задоволення потреб виборців. Сума ця в різні роки була різна: від 200 до 400 тисяч гривень на рік на один депутатський округ. (Тоді було 90 членів представницького органу столиці, нині — 120.) Потрібно зауважити, що прийняте положення про це, а також кошти, які були передбачені в міському бюджеті, і досі викликають дуже багато запитань стосовно їх законності. Жодним законом про статус депутатів місцевих рад та про місцеве самоврядування не передбачено навіть можливості мати кошти для використання їх в окрузі. Але оскільки рада (будь-яка) — це нерідко універсальний орган безвідповідальності, положення прижилося й кошти виділялись.

Отже, депутати, працюючи в округах, по суті, «прикуповували» своїх виборців бюджетними грошима, замість того щоб займатися своєю прямою діяльністю та будувати систему, за якої для більшості населення формуються матеріальні та суспільні блага. Фактично «роздаючи» кошти для розв’язання проблем округу, депутати перебирали на себе повноваження соціальних або комунальних служб. Безперечно, така «благодійність» стимулювала прихильність виборців до певного депутата під час наступної виборчої компанії.

Ситуація стала складнішою, коли почалися нові вибори 2002 року. Кандидати в депутати Київради, які мали наміри обиратися по певному округу, змушені були вкладати більше грошей в округ, щоб за будь-яку ціну сподобатися виборцям. Одразу виникло декілька проблем.

Населення звикло, що депутати розв’язують лише локальні проблеми свого округу: що більше грошей дає депутат або кандидат під час виборів, то він кращий. У ситуації, що склалася, в населення фактично виникла спочатку можливість, а згодом і потреба «продавати» свої голоси.

Тож, щоб бути обраним на наступний термін, треба було лише гарненько вкладати гроші в округ та вчасно про це нагадати виборцям. Кількість рішень, ініціатив, які пропонував депутат, проблеми міста або громади, робота на сесіях чи в комісіях перестали бути критеріями оцінки його роботи.

А з другого боку, витративши чималі гроші, інколи взяті в борг, на передвиборну кампанію, ставши депутатами, вони змушені відпрацьовувати, повертати їх за рахунок використання державно-владних повноважень.

Хвороба передалася до більшості районних в місті Києві рад та в інші міста, а також «зґвалтувала» взагалі систему відносин між виборцями та депутатами.

Коли у країні перейшли від мажоритарної виборчої системи до виборів за партійними списками, проблема загострилася ще більше.

По-перше, майже всі партії грішили роздачею матеріальної допомоги під час виборчої кампанії, прямо чи опосередковано, через пайки. Чим і далі «ґвалтували» свідомість виборця і його уявлення про справедливу та функціональну владу. По-друге, партії, які отримали більше депутатських мандатів, мають змогу використати значно більші бюджети для видачі виборцю в обмін на прихильність, ніж партії з невеликим представництвом у радах. Відтак вони стають менш конкурентоспроможними. А партійні приймальні перетворилися на пункти роздачі коштів у вигляді матеріальної допомоги.

Водночас необхідно уточнити, що таке надходження до бюджету. Це встановлені законодавством податки і збори, які збирає держава для забезпечення функціонування державної владної машини. Кошти збираються з виборців, які працюють, виробляють матеріальні блага, отримують зарплату та сплачують податки. Наскільки справедливо державно-владна машина використовує ці кошти — тема іншої статті. А поки що функціонування влади, особливо місцевої, звелося до виконання функцій «дешевого Робін Гуда», який забирає у «багатих», тобто тих, хто працює, і роздає бідним в обмін на голоси, і про себе не забуває.

Що робити?

Зрозуміло, так далі жити не можна, але для того, щоб викоренити це зло, знадобиться не один рік, не одні вибори і не одне покоління депутатів різних рівнів. Передусім потрібно вести серед населення роз’яснювальну роботу, на яку знадобиться чимало часу і яка сама по собі є заходом непопулярним. Оскільки кандидат або партія, яка відверто скаже виборцям, що грошей або гречки роздавати не буде, заздалегідь приречена на втрату популярності у виборців, які звикли продавати свої голоси за подачки. З другого боку, її авторитет зросте серед тих, хто чесно живе, хто сплачує податки і хоче знати, куди йдуть їхні гроші, на які цілі витрачаються.

На мою думку, це дасть змогу привести до влади покоління політиків, які будуть працювати на громаду. Але й громада повинна змінитися. Без трансформації громадської свідомості важко очікувати, що нове покоління депутатів з’явиться, ніби Афродіта з морської піни. Тільки політики нового покоління з депутатськими мандатами і розумінням викликів часу разом із виборцями зможуть рухати суспільний прогрес.

Фото з архіву О. КОСТЮШКА.