Земляки колишнього вінничанина не вірять, що він міг стати катом «Іваном Грозним»

Ще один суд над Іваном Дем’янюком мав розпочатися 6 квітня цього року у Мюнхені. 89-річного підозрюваного мали доставити з Америки, де він мешкає, до Німеччини. Однак Вищий імміграційний суд США задовольнив прохання адвоката Дем’янюка про зупинення екстрадиції у зв’язку з тяжким станом здоров’я підозрюваного і виявленими новими обставинами у справі. Про це повідомило одне з інтернет-видань.

«Не міг Іван стати катом, брехня це все...»

Серед ровесників Івана Дем’янюка в Дубових Махаринцях залишився інвалід війни Григорій Немерівський. «Ми жили на одному кутку: я, Іван Дем’янюк, Петька Бондарук, він помер торік, — каже Григорій Гаврилович. — Важкі були часи. Ніхто не жирував. Ваня також із бідної сім’ї. Але все одно ділився зі мною, чим міг. Я ріс сиротою. Нічого поганого про нього не можу сказати. Він навіть не бився. Знаєте, як то буває між дітьми — зчепляться, наче ті півні. За ним такого не водилося. Іван, як і я, любив м’яча гилити. Справжніх м’ячів тоді не було. То ми їх самі робили. Намотували всякого дрантя, додавали до нього шерсті з корів, виходила, як у нас казали, гилка... Я не вірю, що хлопець, який сам зазнав змалку біди, міг заподіяти її комусь іншому. Щось там не те...»

Сумніви земляків

Колишнього радянського солдата одні звинувачують у співпраці з нацистами, інші стверджують, що він — жертва політичних фальсифікацій. Земляки Дем’янюка із села Дубові Махаринці на Вінниччині не вірять у те, що хлопець із бідної сім’ї міг стати катом. До речі, на фронт із цього села йшли два Дем’янюки, й обидва Івани...

Ветеран, в якого костур замість правої ноги, котру відбило на фронті, після невеликої паузи усміхається:

— Якби так сталося, що ми нині з ним зустрілися, повірте, він би все мені розказав. Ми навіть разом в армію йшли. Всі троє — Іван Дем’янюк, Петя Бондарук і я. Прийшли у військкомат, а їх двох завернули назад додому, мене залишили. Так стало жаль, що нас розлучили. Потім їх знову забрали. Було це перед самою війною, у 1940 році. Усіх нас тоді відправили служити до Бессарабії... Там і війна застала. Я повернувся додому після фронту, а Іван — ні. Після війни ніхто про нього нічого не знав і не чув. Це вже пізніше почали говорити, що він служив у конц-таборі. Петька Бондарук та Іван Минович — це ті, хто останніми бачили на фронті Дем’янюка...

Батько Дем’янюка був поліцаєм

Ще один друг дитинства Івана Дем’янюка — Петро Бондарук помер минулого року. Його дружина, Марія Іванівна, пам’ятає, як хлопці йшли в армію — її майбутній чоловік та Іван Дем’янюк. «Люди в селі не вірять, що це Іван таке наробив, як пишуть у газетах, — розповідає жінка. — Коли до нас приїжджали і розпитували про нього, то я так і казала. Ніхто в селі нічого поганого не сказав про нього. Навіщо обмовляти, якщо такого не було?»

У середині 60-х до Бондаруків не раз навідувалися незнайомі люди. Розпитували про Дем’янюка. Бувало, із собою забирали Петра. То в Козятин, то у Вінницю. І не тільки його одного. Павліну Софронюк теж викликали. Дем’янюк гуляв із нею. Нема вже на світі Павліни.

Звинувачення

Тим часом слідчі з Німеччини завершили одну з найбільш резонансних справ, яку називають «справою Івана Грозного». Колишнього радянського солдата обвинувачують у співробітництві з нацистами. Слідчі довели, що він служив наглядачем у польському концтаборі Собібор, де було знищено 29 тисяч євреїв. Відрізнявся надмірною жорстокістю, за що отримав прізвисько «Іван Грозний». Судові органи Німеччини добилися екстрадиції Дем’янюка з США, куди він емігрував після війни, але...

— Одного разу з самого ранку стали двоє на порозі, — продовжує Марія Іванівна. — Питають, чи є чоловік. Кажу є, заходьте в хату. У селі як заведено: гість на поріг — накривай, жінко, на стіл. Я поставила поїсти, пляшку дістала. Один із них випив із чоловіком по келишку самогону. А другий не пив. Про що там говорили, не слухала. Пізніше Петро казав, що тої самої співали, про Івана. У нас були фотокарточки Дем’янюка. Всі забрали, крім однієї. На ній дуже погане зображення.

Жінка називає прізвища тих, хто зображений на ній: Іван Дем’янюк, Матвій Білоус, Іван Грабчак, Андрій Басараба, Петро Звірянський і Петро Бондарук. Тільки двоє з них вижили на війні — Дем’янюк і Бондарук, всі інші загинули.

Односельці Дем’янюка кажуть, що його батько, Микола, був за німців поліцаєм. Не один. Декілька чоловіків прислужували німцям. Знають усіх прізвища. Після війни їх засудили на десять років кожного. Повернулися назад не всі. Батько Дем’янюка більше додому не прийшов. Казали, що помер у тюрмі чи десь пропав.

— Які то були поліцаї, — каже Марія Бондарук. — Поганого людям не робили. Як бригадири, загадували, куди йти на роботу. За порядком у селі дивилися. Бувало, зберемося балалайку послухати. Хлопці грають, ми сміємося, танцюємо, співаємо, бо ж молоді. То оце як уже дуже голосно, прийде хтось із поліцаїв, каже, тихіше, бо ж, знаєте, що німці можуть зробити. Вони стояли в нашому селі. Був тут і німецький госпіталь.

«Скажи, що це він...»

Петро Петрович Бондарук, син покійного фронтовика, нині працює в Козятині на залізниці. На вихідний приїхав у Дубові Махаринці до мами в гості. «Я батька не раз розпитував, що то в нього за товариш такий був, про якого весь світ говорить, — каже пан Петро. — У радянські часи він не дуже відкривався, видно, його застерігали від поширення розмов тодішні чекісти, які батька запрошували до себе чи до нас додому приїжджали. Вже коли настала демократія, то, бувало, тато, як кажуть, відкривався. Вони не тільки дружили із Дем’янюком з дитинства, а й служили разом. Тато був тим, хто останній бачив Дем’янюка.

У перший рік війни їх підрозділ перекинули з Бессарабії, по-моєму, в Миколаївську область. Так, здається, тато казав. Одне слово, кудись на південь України. Там під час одного з боїв Дем’янюка поранило. Обидва вони служили в артилерії. Іван попросив хлопців, щоб підняли його на машину, яка приїхала за пораненими. Тато разом з іще одним нашим земляком — Іваном Миновичем — підняли його, попрощалися, і це була їхня остання зустріч».

Про історію з трьома фотографіями батько повідав синові уже коли той був дорослий. «Каже, посадили за стіл, поставили переді мною три фотокарточки, — продовжує розповідь син покійного друга Дем’янюка. — Усі троє на них у військовій формі. Запитують, на якій із них його друг Дем’янюк. Тато подивився та й відповідає, що немає тут його. А вони знову: подивіться уважніше, невже нікого не впізнаєте?

Чоловіка на одній світлині Петро Бондарук справді впізнав. І прізвище в нього було теж Дем’янюк. Навіть ім’я те саме — Іван. І родом він із Дубових Махаринець. Тільки це інший чоловік, звали його по-батькові Андрійович. І був він на рік старший.

— Не взяв тато гріх на душу, — продовжує Петро Бондарук, — хоч його співрозмовники наполегливо пропонували сказати, що на фото саме та людина, яка їм була потрібна. Навіщо? Батько так і не зрозумів. Коли повернувся додому, по секрету сказав про це Івану Андрійовичу Дем’янюку. Той невдовзі наклав на себе руки. Хоча, кажуть, причиною цього стали сімейні негаразди. Після похорону сім’я виїхала з села. Казали, кудись на південь. Про подальшу долю цих Дем’янюків у Дубових Махаринцях нічого не знають. І фото Івана Андрійовича не збереглося. Єдине, що можуть сказати в селі: обидва Дем’янюки — Іван Миколайович й Іван Андрійович — не були схожі між собою.

З Америки приїжджали син і дружина

Мати і сестра американського Дем’янюка отримували з США посилки. Так він підтримував родину. Щоразу в листах передавав вітання Петру Бондаруку. Писав, що дуже хотів би його побачити. Там, в Америці, Дем’янюк працював на автомобільному заводі концерну «Форд». Коли мама померла, в хаті, де залишилася жити сестра Дем’янюка Степанида, сталася пожежа. Після цього вона з дочкою змушена була переїхати до сусіднього села. Згодом і Степаниди не стало. Залишилася двоюрідна сестра Дем’янюка — Марія Аврамівна, з таким само прізвищем, Дем’янюк. В епоху горбачовської перебудови вона приймала з Америки гостей.

Спочатку приїздив син Дем’янюка. Щоправда, не один. Його супроводжували люди з відповідних служб. Кажуть, він дуже хотів виконати прохання батька: зустрітися з Петром Бондаруком, другом дитинства, сфотографувати його і привезти в Америку знімок. На жаль, гостю не дозволили це зробити.

Згодом історія повторилася ще раз. До тієї ж двоюрідної сестри приїжджала з Америки дружина Дем’янюка. Вона теж українка, родом із Харківщини. І їй не вдалося виконати прохання чоловіка. Він так хотів хоча б якусь звістку мати від уже згадуваного друга дитинства Петра Бондарука. Дружині не дозволили з ним зустрітися.

Захист

Своєї вини підозрюваний не визнає. Вважає, що його справу з самого початку, ще за радянських часів, сфабрикували в КДБ. Каже, що війну провів у полоні. За зв’язок з нацистами Дем’янюка вже двічі відправляли за грати. В Ізраїлі його засудили до страти. Однак у 1993 році Верховний Суд Ізраїлю скасував вирок за недостатністю доказів вини Дем’янюка. Після чого підозрюваний знову повернувся до Америки. У 2002 році його позбавили американського громадянства за те, що приховував зв’язок із нацистами. Повертатися на батьківщину Іван Дем’янюк не хоче. Вважає, що в Україні на нього чекає... смерть.

— Був час, коли я планував поїхати на заробітки, — продовжує розповідати Петро Бондарук. — Думав, рвону в Америку. Там у батька такий друг. Хоч переночувати буде де. Може, десь на заводі прилаштує. Почав збирати документи. Частину зібрав. Витратив гроші на їх оформлення. А тоді пішли з татом просити адресу Івана. Але нам її й не дали. Не допомогли жодні вмовляння. Родичі Дем’янюка нічого не пояснювали, тільки сказали: «Ні!». Батько ще раніше просив, хотів листа написати. Так само не вдалося дістати адресу. То було ще за Союзу. Думали, тепер уже кордони більше відкриті. Сподівалися, що нам підуть назустріч, бо Дем’янюк з Америки ні про кого так часто не згадував, як про мого батька, але, як бачите... Родичі Дем’янюка теж кудись виїхали. Нема їх уже тут.

Оригінал чи фальшивка?

Уже понад 30 років намагаються довести вину Івана Дем’янюка. Але є інша версія. Нібито деякі обвинувачувальні документи сфальсифікували в радянські часи в КДБ. Дехто з дослідників вважає, що посвідчення охоронника концтабору на ім’я Івана Дем’янюка — це фальшивка. Радянські спецслужби передали цю фальшивку на Захід після того, як «відкрили» трофейні німецькі документи. Нібито серед них і було те посвідчення. Щоправда, один із дослідників наголошує, що навіть зріст Дем’янюка неправильно зазначено в цьому документі.

У перших судових справах, що стосувалися знищення євреїв у Собіборі, прізвище Дем’янюка взагалі не згадувалося. Говорити про нього почали після того, як на Заході отримали документи з трофейної німецької теки.

В Інституті історії НАН України, де також зберігаються матеріали про Івана Дем’янюка, переконані, що довести те, що він допомагав фашистам, простіше, ніж його особисту вину проти людства. «Наскільки він завинив особисто? Чи когось убив? Чи кидав когось у камеру? Таке довести нині неможливо. Тому особиста провина Дем’янюка, вважають в інституті, навряд чи буде доведена».

Яке саме буде рішення німецької Феміди? До вищої міри покарання, як згадувалося, його вже засуджували. Чи братимуть до уваги статечний вік підозрюваного? Де він проведе решту свого життя? Відповіді на ці та ще багато інших запитань стануть відомі після оголошення рішення суду.

Післямова автора

Дві сторони є в цій історії. Про одну з них згадувалося вже багато разів: Іван Дем’янюк — поплічник фашистів, кат, руки якого у крові безневинних людей. Хоча, нагадаємо вкотре, особиста вина його досі не доведена. Зробити це спробує Феміда Німеччини. Чи вдасться, покаже час.

Друга сторона стосується минулого Дем’янюка. Того періоду, коли ще не почалася війна, і він не потрапив у полон. Про це мало хто згадує. Наша публікація частково відкриває завісу. Спогади земляків Дем’янюка подаємо такими, як почули з їхніх уст. Не згадують у рідному селі цього чоловіка щось погане про нього. Тому хоч би яке рішення прийняв суд, для земляків Дем’янюк залишиться Іваном, який був «такий, як усі». «Зле нікому не зробив, то навіщо наговорювати на нього, — ще раз нагадаємо фразу односельчанки, дружини покійного товариша Дем’янюка Марії Бондарук. — Бог нам усім суддя. Іванові теж», — каже жінка. Істинно так.

Вінницька область.

P. S. Про нові факти в цій історії читачі дізнаються з майбутніх публікацій в «Голосі України».

Фото з Інтернету та з архіву І. Дем’янюка.