Усе залишається людям

Я завжди бачив його усміхненим, з іскрометним поглядом очей, котрі він ніколи не ховав від людей. І раптом сумна звістка — Володимира Бандурова не стало. Він пішов із життя не тільки передчасно, а й зовсім несподівано, коли колектив агрофірми «Комунар», який очолював майже два десятиліття з перервою на час виконання обов’язків представника Президента України в Пологівському районі, готувався до початку польових робіт. За свій короткий вік Володимир Леонідович устиг багато чого зробити, бо Бог наділив його талантом великого хлібороба й непересічного керівника. І, що буває нечасто, приморці й пологівці, котрих розділяють більше сотні кілометрів, вважають його своїм земляком. Бо він народився і виріс біля Азовського моря в болгарському селі Лозоватка, тут, повернувшись із Радянській Армії, кілька років працював трактористом та бригадиром тракторної бригади. Але справжнє визнання, слава і велика людська шана прийшли до Бандурова саме на пологівській землі, куди закинула його доля, і де всі вважають його більше ніж своїм, і насамперед — жителі Костянтинівки, Решетилівського та Чумацького, отих трьох невеликих сіл, в які він вдихнув нове життя.

Раз добром нагріте серце вік не прохолоне...

Важко розповідати про таку людину в минулому часі. І хоча за християнським звичаєм громада пом’янула Володимира Леонідовича у сороковий день після похорону, ніхто й досі не вірить, що його вже немає серед живих. І не тільки тому, що рідні, друзі та всі, хто з ним працював або добре його знав, не можуть змиритися з непоправною втратою. Правду кажуть, що людина живе стільки, скільки живуть і приносять радість оточуючим та суспільству плоди її праці, а в серцях квітує посіяне нею добро. Цим своїм набутком він міг би поділитися з багатьма, і всім би з лишком вистачило його засіву й ужинків, бо того, що вдалося надбати Володимиру Бандурову, вистачить на десятиліття. Тому й посміхається він з портрета в своєму робочому кабінеті, дивлячись на стіл, за яким тепер працює директором син Віктор.

Йому було не соромно ні за себе, ні за свою родину, бо разом з дружиною Зоєю Миколаївною виховав і вивів у люди трьох чудових дітей. Їхній первісток Володимир, здобувши юридичну та економічну освіту, працює в столиці й кілька років тому став кандидатом економічних наук. Там само мешкає й найменшенька донька Таня, яка обрала собі професію режисера шоу-бізнесу. І Віктор, ставши спочатку економістом, а потім магістром державного управління, не одразу визначився зі своїм селянським майбутнім. Зате пройшов добру управлінську школу, пропрацювавши в обласній дирекції комерційного банку, на одному з найбільших в Європі Пологівському олійноекстракційному заводі та першим заступником голови райдержадміністрації. Такий досвід ніколи не буде зайвим, особливо тоді, коли тобі лише тридцять три і все ще попереду.

Як і коли переконав Володимир Леонідович молодшого сина відмовитися від кар’єри державного службовця, ми не з’ясовували, адже це — сімейна справа. Та восени минулого року Віктор прийшов працювати в агрофірму, взявши на себе блок економічних питань. Можливо, Бандуров-старший відчував, що уже котиться до небосхилу, адже його почала мучити тяжка хвороба, якій не хотів скорятися, але яка потроху брала своє. Звичайно, він не подавав виду, що тяжко страждає, і навіть рідні не знали про ті муки. І все ж його почали видавати очі. У цьому переконав фотознімок, знайдений недавно в закутку електронної пам’яті комп’ютера. Зроблений він, як кажуть, з нагоди, і ніде не пригодився, бо Володимир Леонідович був категорично проти того, щоб про благодійність його родини писали в газетах.

Зробив я цей знімок у листопаді 2007 року, коли в Пологах відзначали півстолітній ювілей райлікарні та 90-річчя від дня народження її першого головлікаря Петра Кравченка. Самого Петра Терентійовича вже давно немає на світі, але завдяки йому живуть сотні, а може й тисячі людей, котрих він колись врятував. І серед них був дворічний малюк Вова Бандуров, який необачно вибіг на вулицю і потрапив під мотоцикл. Дитина згасала просто на очах, але санітарна авіація ніяк не встигала. І фронтовий хірург, не вагаючись, узявся робити професорську операцію, бо тільки він міг наважитися на таку відповідальність. І все в нього вийшло добре. Тож з часом на знак вдячності та поваги до цієї людини тепер уже Володимир Володимирович подарував райлікарні машину «швидкої допомоги» з повним комплексом реанімаційного обладнання. Комусь вона теж допоможе врятувати життя. Та оскільки не зміг приїхати в Пологи, то доручив вручити подарунок своїм батькам і молодшому брату. Здавалося б, приємна й радісна подія, але фотоапарат вихопив саме ту мить, коли в очах Володимира Леонідовича світилася невимовна туга...

Понад усе любив село

У наших краях атмосферні опади не часто вмивають поля, а що вже казати про зоряні дощі, котрі зазвичай обминають села! І все ж Володимира Бандурова вони ніколи не обходили. Як і кар’єрні пропозиції. Та, навіть побувавши в кріслах голови райвиконкому і представника Президента України, він довго не витримував кабінетної роботи і починав сумувати за селянською працею. А до колективу відновленого в 1990 році колгоспу «Комунар» просто прикипів душею.

— Познайомилися ми з Володимиром Бандуровим у березні 1976 року, коли його прислали підмінити на кілька місяців керуючого нашим відділком Андрія Дмитренка, — розповів старожил і один з колишніх кращих механізаторів господарства Іван Маховицький. — Дивимося, молодий ще хлопець, але з яким знанням справи береться за роботу! І головне, справедливий. Навіть у такому нюансі, кому і яку роботу дати, щоб за підсумком місяця не скривдити в зарплаті, розбирається. Тож, коли в 1990 році в районі нарешті погодилися відновити колгосп «Комунар», до нас на вибори привезли багатьох кандидатів на посаду голови. Але ми дружно проголосували за Бандурова і потім не шкодували про свій вибір. Він і господарство підняв, і наші села відродив, і про людей ніколи не забував. Хто б не звернувся по допомогу, завжди підтримував, а що вже за паї по совісті розраховувався, то такого, мабуть, і в усьому районі не було. Так що прощалися ми з Володимиром Леонідовичем, не соромлячись сліз...

Уже за кілька років головування йому вдалося не лише відновити втрачений унаслідок вимушеного об’єднання виробничий потенціал колгоспу «Комунар», а й вивести це господарство у чільну десятку обласного масштабу. Дарма, що тут обробляють усього три з лишком тисячі гектарів, зате 60-центнерні врожаї зернових культур та 30-центнерні соняшнику, а також молочний і свинарський комплекси дають прибутки, на які можуть розраховувати лише великі сільгосппідприємства. Завдяки цьому повністю оновлено машинно-тракторний парк, збудовано потужну виробничу базу та переробну інфраструктуру, яка включає млин, крупорушку, хлібопекарню, пилораму, комбікормовий і ковбасний цехи, а також чотири фірмові магазини. І все ж найбільшим здобутком Володимира Бандурова є відродження так званих неперспективних бригадних сіл, котрі швидко обезлюднювалися і приходили в запустіння.

Бувало, проїжджаєш через Костянтинівку та Решетилівське, а на вулицях — ні душі навіть улітку, одні гуси та качки на узбіччях. Аж моторошно. І вже з часом зовсім інша картина, коли назустріч котить колясочку молода мама чи бабуся веде за руку онуча до крамниці. За 15 років агрофірма звела 18 будинків присадибного типу і один шістнадцятиквартирний, а також спортивний комплекс і кафе, заасфальтувала вулиці, налагодила водопостачання, газифікувала всі села, капітально відремонтувала школу, клуби, дитсадок, фельдшерсько-акушерські пункти та інші громадські об’єкти. А коли директор сам збудував і переїхав жити в новий будинок, його приклад почали наслідувати й інші працівники.

Справа, якій присвятив своє життя Володимир Леонідович, потрапила в надійні руки. У нього — сильна управлінська команда, яка допоможе стати на ноги молодому директору агрофірми, і добра слава, що зобов’язує всіх їх жити по честі.

У спогадах друзів

— Це — непоправна втрата, яка ще не сприймається душею, — каже голова Пологівської районної ради Павло Журавльов. — З Володимиром Леонідовичем ми спілкувалися майже щодня, якщо не особисто, то телефоном. Він був стрижнем нашої управлінської команди і добрим порадником на всі випадки життя, завдяки йому виросла і стала на ноги нова когорта керівників сільськогосподарських підприємств.

— Ми з ним разом розпочинали трудову діяльність і потім ішли по життю, відчуваючи лікоть один одного, — пригадує голова Приморської районної державної адміністрації Валерій Буцанов. — Яскрава особистість, талановитий керівник, винятково порядна людина і надійний друг, — таким він залишиться для мене назавжди.

— З Володимиром Бандуровим мене пов’язувала міцна й надійна дружба, — ділиться перший заступник голови Запорізької облдержадміністрації Олександр Бережний. — Ми зійшлися на депутатській роботі. Не докучаючи один одному дріб’язковими питаннями, знаходили можливість разом попрацювати над новою справою, поговорити на будь-яку тему, а інколи — й сходити на полювання. Для мене він був зразком керівника, чоловіка, особистості. Так і хочеться сказати по-лермонтовськи: «Не то, что нынешнее племя...»