Чи є майбутнє в садівницьких товариств

У садівницьких товариствах Тернопільщини вирощується 60 відсотків плодово-ягідної продукції району, значна кількість картоплі, овочів. Однак з кожним роком ця частка продукції (екологічно чистої, яка так цінується у світі!) зменшується, рідіють лави дачників і городників: старі відходять, молоді до землі не дуже охочі, та й багато з них змушені заробляти на прожиття за кордоном. Зростає кількість необроблених ділянок. Лише у садівницькому товаристві «Кутківці», що за три кілометри від Тернополя, торік під час інвентаризації виявлено понад 350 запущених ділянок. То чи є майбутнє у садівників та городників?

— Доля садівницьких товариств не цікавить ні місцеву владу, ні державу, — вважає голова Тернопільської обласної спілки садівників та городників, заслужений працівник сільського господарства і заслужений садівник України Роман Гевко. — Хто б що не казав, але за радянських часів питання садівництва і городництва було на контролі держави, щороку виходили урядові та партійні постанови, підприємства допомагали в облаштуванні товариств, діяли пільги. Нині ж немає жодного документа, який би регламентував діяльність садівницьких товариств. Якщо не рахувати Указ Президента «Про заходи щодо подальшого розвитку колективного садівництва та городництва», підписаний Леонідом Кучмою у вересні 1999-го року під тиском пікетуючих садівників. Однак його ніхто не виконує. Про наші проблеми політики згадують лише напередодні виборів, прагнучи заручитися підтримкою електорату, а в межах України це 4,5 мільйона членів садівницьких товариств.

Роман Матвійович (він є також заступником голови Всеукраїнської ради садівників і городників) — біля керма обласної організації 22 роки, тому ніяк не може примиритися з тим, що справа, якій віддав значну частину свого життя, занепадає. З власної ініціативи ще 2000 року він розробив проект закону «Про колективне садівництво і городництво», використавши при цьому досвід російських та німецьких законодавців. Його було схвалено на з’їзді садівників та городників. Оскільки права на законодавчу ініціативу він не має, то «проштовхував» законопроект через народних депутатів. Він побував у руках Катерини Ващук і Михайла Гладія, Леоніда Кравчука та Олександра Мороза, інших депутатів, обговорювався в областях, пройшов через Мінагрополітики, наукову експертизу, двічі реєструвався в парламенті, але поки що так і не став законом. Звісно, відтоді немало води збігло, можуть бути зміни, доповнення, але основа є. На обласному рівні також зігнорували спілчанську ініціативу щодо прийняття програми розвитку садівництва й городництва, а тепер Кабмін узагалі заборонив органам місцевої влади затверджувати нові програми розвитку.

Як повітря потрібен цей закон про колективне садівництво

Між тим, проблем у цьому аграрному підрозділі накопичилось, як кажуть, по самісіньке горло. Якщо водонапірні башти, електромережі, підстанції, вулиці на території товариств утримують самі садівники, хоч цей тягар стає дедалі важчим, то відремонтувати під’їзні дороги їм узагалі не під силу. Вони украй розбиті. Члени товариств змушені оплачувати не лише електроенергію, а й її втрати, хоча селяни від цього звільнені. Не мають вони й фахівців, щоб обслуговувати високовольтні лінії та підстанції, порушується техніка безпеки. Вдалося передати на баланс енергетичних підприємств лише кілька підстанцій, а далі енергетики зажадали рішення обласної ради, спеціальної програми. Одне слово, замкнене коло.

Чимало будинків є жилими, звідси дорослі їздять на роботу, діти — до школи. Збудувати житло у місті для багатьох дорого, тож у садівничих товариствах облаштовуються не лише пенсіонери, а й молоді сім’ї. На дачах поблизу Тернополя постійно живуть сотні сімей. Якби було нормальне транспортне сполучення, магазини, інша інфраструктура, на постійне місце проживання сюди перебралося б значно більше людей. Можна було б частково вирішити житлову проблему. Мої сусіди по дачі залишили дітям квартиру в місті, а самі звели будинок на дачній ділянці, причому з усіма вигодами. Плюс свіже повітря, поруч ліс, ставок. Вирощеною продукцією забезпечують сім’ї дочок, а влітку на канікули приїжджають онуки. Щоправда, добратися до «Ювілейного» не так просто: приміський дизель ходить рідко, приватні перевізники розбитими дорогами їздити не бажають, а йти до траси далеченько. Вирішили було скинутися та й відремонтувати під’їзну дорогу, але коли шляховики виставили рахунок, то весь ентузіазм пропав: такої суми самим не подужати.

Колись такі магазини мали і тернопільські садівники, лишки закуповувала кооперація. Нині хіба що якась бабуся притулиться з вирощеним десь на стихійному ринку. А скільки продукції, особливо полуниці, інших ягід, безплатно віддавали у дитячі та геріатричні будинки. Щоправда, тоді у спілки був свій транспорт, яким вона все це добро розвозила.

— Великою проблемою, — каже Роман Матвійович, — є покинуті ділянки. Чимало їхніх власників живе нині за кордоном або взагалі не бажає працювати на землі, проте відмовлятися від ділянок не хочуть. Пробували подавати на таких «господарів» до суду, але отримали відмову — приватна власність недоторканна. Між тим, Земельний кодекс гласить, що землю, яка не обробляється, можна вилучати. У Департаменті регуляторної політики вважають, що садівницькі товариства належать до обслуговуючих кооперативів. Законом про об’єднання громадян їх віднесено до громадських організацій. Що казати, коли окремі моменти у їх діяльності регулюються ще Законом про кооперацію в СРСР, інші — про кооперацію в УРСР. Ось чому закон про колективне садівництво і городництво потрібен мов повітря.

Наразі вирішили до 25 травня обстежити земельні ділянки в усіх 107-ми садівничих товариствах, що входять до спілки (усього їх в області 158). На власників тих, що будуть на цей час необроблені, загальні збори членів товариств накладатимуть штраф — 340 гривень. А ось вилучити у таких, з дозволу сказати «господарів», земельну ділянку повноважень замало.

Замість післямови

Американці не уявляють свого життя без заміського будиночка. Наші можновладці також мають «хатинку», часом і не одну, подалі від міського гамору. А ось «маленьким українцям» у такому праві відмовляють. Бо чим інакше пояснити те, що не поспішають законодавчо врегулювати насущні проблеми садівників і городників, а це понад 4 мільйони громадян України. А, може, чекають, коли старі люди повмирають, щоб прибрати до рук землю та набудувати нові «царські» села?

На знімку: 78-річна Катерина Ракоча везе на дачу саджанці яблуні і сподівається скуштувати з неї плоди.

Фото автора.