Три століття на теренах України випрасовували національну свідомість. Тому для молодої постколоніальної держави найскладнішим виявилося розв’язання завдань, пов’язаних з патріотизмом і духовністю, радше, із збереженням та затвердженням національної автентичності.

«Голос України» 6 лютого 2009-го оприлюднив листа виборця Михайла Смоляного до народного депутата Віталія Коржа із пропозиціями як «творити особисте життя і життя суспільства у відповідності з істинно поставленою метою». Редакція закликала читачів поділитися думками, якими саме є «позитивні практичні наслідки» тривалого інтересу суспільства до проблем розвитку духовності.

Тема взаємозв’язку духовності і релігії з розряду тем неоднозначних, у вітчизняній науковій літературі досконало не вивчених. На рівні достойників з владного олімпу тема ця піддавалася і продовжує піддаватися невиправданій політизації. І виведення її із сфери політики — справа виняткової складності.

Україна є світською державою із пануючою світською освітою та духовною культурою. За роки незалежності побудовано близько п’яти тисяч храмів. Звісно, цей факт вартий визнання, бо свідчить, що несправедливість до релігії та церкви, якої зазнавали вони за часів тоталітаризму, усунуто, а державно-церковні відносини нормалізовано.

Однак проблема втягування та уведення релігії в різні сфери суспільного буття, зокрема й політику, не знята, більше того — вона загострюється.

Чого варте хоча б зазіхання церкви на світськість освіти, яке, на жаль, знаходить підтримку з боку можновладців. Або таке. В Україні сім політичних партій християнської орієнтації. Та не мають вони ані традиційно окресленого електорату, ані повсякчасної можливості впливати на громадську думку, ані потужного медіаресурсу, ані яскравих лідерів. Тобто не побачили і реально не пересвідчились християни, що будь-яка з цих партій здатна організовано захищати їхні інтереси.

Науковці неспростовно доводять, що християнські партії є своєрідними PR-проектами. Їхня поява зумовлена не необхідністю політичного об’єднання для відстоювання чиїхось інтересів, а прагненням певних політиків здобути популярність та вплив на електоральні маси. І як наслідок — добратися до влади в результаті вдалого маніпулювання християнською термінологією.

Негативне ставлення до тоталітаризму, насамперед за спотворено однобоке розв’язання ним духовної проблематики, істотно позначилось і позначається на загальній тенденції, пов’язаній із нинішньою зміною суспільного світогляду та свідомості. Прямий наслідок цього — політизація релігії, закорінення в масову свідомість уявлень, що, мовляв, тільки релігія й церква спроможні забезпечити справжню моральність, що винятково з допомогою тільки релігії й церкви влада та владні інститути здатні набути та піднести свій моральний авторитет та належно реалізувати у такий спосіб свою вчительську функцію державотворення.

Цим, вважаємо, пояснюється й змістовна співзвучність листа М. Смоляного до народного депутата і відповідь на нього. З етичних міркувань полемізувати з автором листа не будемо. Як християнин він, як справедливо зауважує В. Корж, майстерно виклав тезу про значущість Вищого Розуму. А до депутата, як творця законів світської держави, сформулюємо і адресуємо запитання, які становлять нині загальний інтерес.

Чи можна, підносячи одну тільки відповідальність людей перед Богом, здолати, кажучи, депутате, вашими словами, «безвідповідальність» та «абсолютно наплювальне ставлення до нинішніх та прийдешніх поколінь»? Радше — чи перестануть люди завдяки виключно цьому, знову цитуємо, «обурюватися нинішньою владою та почнуть всебічно перейматися запитанням «внаслідок чого (і завдяки кому конкретно?!) наша багатюща країна є такою бідною і «пасе задніх» у світовому співтоваристві»?

Яких саме повноважень, матеріальних чи інтелектуальних ресурсів позбавлені народні обранці, щоб навести в країні лад?

Шановний депутате! Цих запитань достатньо, щоб ви прояснили своє ставлення не тільки до християнської, а й до світської етики, яка переймається укоріненням законів та у свій спосіб звеличує людину праці, визнає та підносить людську гідність в якості духовного концентрату наявності в людині людського.

Правда завжди починається із визнання того, що без неї володарює брехня та хитрування. На жаль, тема правди перебуває у затінку навчальних програм закладів освіти. Воліють не торкатися її автори підручників з політології, соціології і навіть етики, яка є теорією морального виховання. І це тоді, коли, наголошую, правда є фокусом для формування суспільної думки.

Тож коли народний депутат В. Корж пише, посилаючись на слова Юлії Тимошенко, що «Україна ніколи не підведеться з колін, якщо не стане на коліна перед Богом» — то, вважаємо, це правильно за однієї умови. Бог у світській країні — це благо, концентрат вічних цінностей культури, які мають закріплювати правду та живити людське в людях, щоб змітати з владного олімпу держави корупціонерів і брехунів. Бо їхні ганебні діяння не від диявола. Вони — плід бездуховності і зажерливості тих, кого ошукали і хто довірив їм перебування на олімпі.

Юрій ТЕРЕЩЕНКО,кандидат філософських наук.

Київ.