Колір крові вищого світу

Книгу Ніни Миколаївни Берберової «Залізна жінка» видано у Франції, потім і у Москві. Це було на початку 90-х років. Наклад — сто тисяч примірників. Андрій Вознесенський, поет, який тріумфує часом у хвилі інформаційної обізнаності, написав до московського видання передмову, яку назвав інфроман. Видану в Парижі книгу «Залізна жінка» було заборонено свого часу до ввезення в СРСР. Для відомого поета книга відразу стала ще в Парижі «гарячою антирадянською і ностальгійно прекрасною». У маленькому «інфромані» відомий поет сказав багато і вагомо. Книгу хотілося прочитати кожному. Тоді в нашій колишній країні читачів було багато.

1.

Перед тим, як у нашу домівку потрапила книга Ніни Берберової, ми їздили з дружиною — тоді були у відпустці — на Полтавщину. Нам хотілося подивитися на справжню Піраміду в селі Березова Рудка. Тут був слід і Тараса Григоровича Шевченка. З родом Закревських великий поет дружив. Багато є свідчень, що тут він був, як свій, і охоче жив у гостинному будинку.

Ми безперешкодно ходили навколо двоповерхового, що мав ще прекрасний вигляд, будинку Закревських. Я потім знайшов в Афанасьєва-Чужбинського, котрий писав про Шевченка багато і цікаво, таке: «Іноді з’їжджалися сюди шанувальники Бахуса і відбувалися славні свята. Але Тарас Григорович любив жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господарки у дружньому колі, весело розмовляючи, слухав музику або прекрасним своїм голосом співав сумні українські пісні. Тоді жодні зусилля шанувальників Бахуса не могли відняти його у компанії жінок і закінчувалося тим, що господар із товаришами приходив із флігеля, і тоді всі разом просиджували далеко за північ»...

Ми бережно ходили по їхній землі. Ми вже знали, що героїня «Залізної жінки» — теж ходила тут. Усе це було колись і її, згодом баронеси Марії Гнатівни Будберг — чарівної авантюристки, здається, чулися тут кроки. Крізь серце цієї України пройшли літературні і політичні гіганти світу цього. Вона ходила потім по канату між Кремлем і Заходом з їхніми кращими агентами розшуку і робила те, за що присуджують до смерті.

2.

У селі Березова Рудка Тарас Григорович Шевченко 1843 року намалював портрети предків Марії Закревської — її прадіда і прабабусю.

Свідчать сучасники (уривки, фрази, щирі сповідання): «Залізна жінка» завжди пам’ятала свій рід; про Закревського, українського поміщика, одного з власників села Березова Рудка, полковника у відставці Платона Олексійовича Закревського — сучасника Т. Шевченка, його друга, завжди говорила ніжно, щиро, душевно.

Вона знала, що Шевченко — геній, з її прадідом познайомився на балу Т. Волховської.

Знала вона, зі спогадів своїх родичів, про закоханість Тараса Григоровича, коли він приїжджав до них. Пізніше, — розповідала у дружньому колі, — як Шевченко написав вірш «Гоголю». Уперше він був надрукований у книзі «Нові вірші Пушкіна і Шевченка» (Лейпциг, 1859) під заголовком «Думка». Усюдисущим рядком гоголівської творчості, — казала героїня Берберової одного разу у присутності Корнія Чуковського і Максима Горького (йшло чаювання), — Шевченко вважав «сміх», у своїй — «плач». Вона казала, що чула це від своїх предків у рідному селі Березова Рудка. «Ти смієшся, а я плачу»... Це ввійшло в норму, коли йшлося про двох титанів літератури. У засланні Тарас Шевченко просив і когось з роду Закревських, щоб надіслали йому «Мертві душі» Гоголя...

Ви тільки уявіть оточення «залізної жінки»! Чини, чини, чини. Дипломати, генерали! Найвеличніші письменники того часу! Кохання, інтриги, стеження...

Мені смішно читати про неї, коли її «купають» у неправді, у неситості кохання. Нічого схожого немає від Великої Жінки, що владарювала десятками доль чоловіків світового масштабу.

Вона була і політично, і літературно обдарована. Знала, коли і що сказати. Я знайшов свідчення, як вона була в захваті від того, що почула від батька, як Шевченко приїжджав вперше в Березову Рудку... висповідатися і шукати в тутешніх місцях коріння свого роду.

3.

Висповідатися! І знати свій рід, щоб жити у мирі з самим собою!

Виходило? Чи — ні? Ніна Берберова знала, як важко сказати усе про Закревську. Авантюристка, «стукачка»... Але Мура була улюбленицею російської імператриці. Вона потім вижила і стала на довгі роки подругою Керенського. Вона стала членом нового російського двору і мало не улюбленицею Сталіна, котрий дозволив їй виїхати з Радянського Союзу, хоча і благав залишитися тут. Цьому є літературні і документальні підтвердження.

Ще частина її життя — це робота, робота! Вона почала перекладати 1917 року. Критика всюди хвалила її переклади Чехова, Тургенєва, Андре Моруа та ін. Театральні діячі і видавці потребували її порад. Вона перша заговорила і про Набокова як великого письменника. Сучасники говорили з захопленням про дар її оповідачки. Яскравої, оригінальної, дотепної. Після неї залишилося більше тридцяти книг...

Про неї варто писати. Вперше в СРСР «Залізну жінку» Ніни Берберової надрукували в журналі «Дружба народів». У зв’язку з гострою темою роман йшов у журнальному варіанті. Берберова, яка дружила з Марією Закревською і знала «про неї все», зробила до книги свою передмову. «Хто вона? Мата Харі? Лу Саломе?.. (одна з героїнь складного роду жінок. — В. Ю.) Так, і від тієї, і від іншої було в ній щось від знаменитої авантюристки, шпигунки і кіногероїні, і від доньки російського генерала (? — В. Ю.) з її притягальною силою, що привабила до неї Ніцше, Рільке, Фрейда... Я три роки прожила з нею під одним дахом і зберегла про неї свої записи... Стосунки у нас були добрі, але не близькі і позбавлені емоційного забарвлення. Тут усі факти, що я їх намагалася врятувати від забуття. Джерела мої — документи і книги від 1900 до 1975 років...»

Книгу свою Ніна Миколаївна Берберова поділила на передмову, розділи «Початок», «Кохання і в’язниця», «Боротьба», «Італійське інтермецо», «Угода» і «Жити, щоб вижити». Ніна Миколаївна виїхала з Росії в 1922 р. Друкувалася у всіх емігрантських виданнях. Три її романи і п’ять повістей були опубліковані в журналі «Современные записки». У 1930-х успіх випав на книгу про П. І. Чайковського, переклали її на багато європейських мов. У 1969 р. видано російською й англійською її автобіографію «Курсив мій». «Залізна жінка» — видавництво «Руссика», 1981 р. У тому самому видавництві вийшла її книга про російських масонів ХХ ст.

«Два заміжжя Марії Закревської, що в її долі не зіграли особливої ролі, були зіпсовані і навіть перервані російською катастрофою, — наголошує автор книги. — «Залізна жінка» — так називали Закревську багато хто — належала країні, епосі, класу. І в цьому класі кожен другий був знищений. Мура боролася і виживала».

Батько її не був російським генералом. Доводиться уточнювати. Служив він у сенаті обер-прокурором Першого департаменту. Якщо вона була на виду, пройшла нелегко все те, що було пройти... Отже, і пощастило, і доля. Загинув кожен другий в той час — мало сказано. Через Україну «молотьба» пройшла з особливою кров’ю. Тут завжди зіштовхувалися імперські інтереси. «Земний рай» ділиться всіма. Зло, огидно розуму, та Україна й нині під пильним оком імперії.

Ви можете собі уявити, як у цьому вихорі боротьби спрацювати відразу на три секретні служби: радянську (ВЧК), англійську і німецьку... Розумом не збагнути!

І це робила Мура-Марія з невеликого села на Полтавській стороні. Чи є у світі таке? Мата Харі? Я писав про неї свого часу у повісті «Казарма». Я вивчив кожен її крок. Я поєднав вигадане з частиною, що було в її житті. Вона «провалилася» лише не незначному розвіднику. Провина її була —надмірна пристрасть.

Тут, у Марії Закревської, йшли видатні люди — англійський розвідник Локкарт, голова ревтрибуналу ВЧК Петерс; підбирався впритул до неї Єжов... Вона «крутила» їхніми розумами, знаходила свої доріжки і у засідках неймовірних з хитрощів, здається, у засідках пекельних... Вона «крутила» Горьким. Вона «крутила» кращим і на сьогодні фантастом світу Уеллсом. Він на колінах благав її руки. Уявіть іншу жінку, в яку можуть закохатися такі чоловіки!

Хай би що мені казали, я повторюю: тільки така земля, де вона жила, дала їй дар і безсмертного крутійства! Начебто з пірамід і власної піраміди в тому числі, йшли підказування: як чинити, щоб не потрапити під розстріл або повішення.

4.

Дамо знову слово автору книги: «Вона любила чоловіків, не тільки своїх знаменитих коханців, але взагалі чоловіків, і не приховувала цього, хоч і розуміла, що ця правда відвертає і обурює жінок, і збуджує, і бентежить чоловіків. Вона користувалася сексом, вона шукала новизни і знала, де знайти її, і чоловіки це знали, і відчували це в ній, і користувалися цим, закохуючись у неї жагуче і віддано. Її захоплення не були понівечені ні моральними міркуваннями, ні удаваною цнотливістю, ні побутовими табу. Секс йшов до неї природно, і в сексі їй не потрібно було ні вчитися, ні копіювати, ні прикидатися...».

...Вересень. 1918 рік. Ніч. Марію Гнатівну Закревську, дружину графа І. А. Бенкендорфа, беруть з постелі англійського дипломата Локкарта. Локкарт Роберт Гамільтон Брюс (1887—1970) — високопоставлений чиновник. До дипломата можна додати — журналіст. З 1912 р. у Росії. На той час — глава англійської місії при Радянському уряді. Потім його викриє ВЧК як організатора шпигунства антирадянської змови. У 1918-му була змова трьох послів, організована у Петрограді Р. Локкартом (Англія), Ж. Нулансом (Франція) і Д. Франсісом (США). Локкарта вишлють з Росії...

Так ось вона, Мура, у його постелі! І як ні в чому ні бувало, посміхається, поводиться — навдивовижу!

Наряд чекістів. Сера Локкарта бере Яків Петерс. Один з найвідданіших помічників Фелікса Дзержинського. Ніхто не знає досі (навіть настирливі «дослідники» деталей сексу), куди відвіз Петерс графиню. До себе на квартиру? Тобто переклав арештовану з ліжка в ліжко? Чи...

Щоправда, пізніше вона опинилася в підвалах Лубянки. Але джерела англійських дослідників свідчать: 4 вересня 1918 року англійський дипломат сер Роберт Брюс Локкарт (а його вже чекісти Дзержинського вважали головним у справі «змови А головним у справі «змови Антанти») з повагою звертається до комісаріату з закордонних справ з єдиним проханням до більшовицького уряду: відпустити графиню Бенкердорф на волю, вона ні в чому не винна!

У проханні відмовляють. Англійський розвідник і дипломат йде прямо до Петерса. Тут він викликає «велике занепокоєння». Петерс, щоправда, довго і терпляче вислухує англійського дипломата. Потім раптом каже:

— Ви позбавили мене від багатьох турбот. Мої люди шукають вас уже цілу година. У мене ордер на ваш арешт.

Петерс, незабаром уже коханець Закревської, як кіт, усміхається.

А коханка англійця? Звільнена. У неї є тепер можливість зустрічатися з Локкартом. Той провів в ув’язненні кілька тижнів. Щоправда, жив він... у Кремлі, у затишному ліжку спав — воно належало колишній фрейліні імператриці. Про всяк випадок, охороняв його Ян Берзін. Той самий, котрий згодом став начальником Розвідуправління РСЧА.

Подальша доля Локкарта, як відомо, така. У жовтні 1918-го (тобто в тому самому році, про який йдеться) з-поміж інших представників «місії Антанти» і Локкарту було дозволено повернутися «додому в обмін на звільнення російських офіційних осіб, затриманих у Лондоні».

5.

Мені розповідали ті, хто «порпається невпинно» у деталях: Локкарт «стежив» за пересуваннями цієї чарівниці. Він знав, що у баронеси (уже новий титул) — нове життя. Як тільки Локкарт виїхав, вона опинилася в Естонії. Відразу ж вийшла заміж. Джерела йому повідомили: Микола Будберг — її новий чоловік — пройдисвіт, ледар, ловкач, непорядний у вчинках, гуляка. Вирушив у весільну одиночну подорож. Зник десь у Латинській Америці чи в Аргентині.

Але він — барон. І його колишню коханку нібито спокусило це. Щоправда, через деякий час довідався Локкарт, що Марія Закревська — прилаштована. За рекомендацією відомого російського письменника Корнія Чуковського тепер «Мура» трудиться секретарем видавництва «Всемирной литературы». Тут головний — Олексій Максимович Горький.

Кохання Закревської з Горьким — і таке, що неможливо описати, і гірке, і страшне, і безнадійне, і, може, зрадливе. Тяжка видавнича праця задавила б його й вбила. Якщо би не плотські бажання Олексія Максимовича. Блудити вони почали, напевно, з першої зустрічі. Горький, за свідченнями, вмів спокусити і мертву. Він майстер був влаштовувати секс. Одразу розмістив кімнати-спальні поруч. І потім це було. І потім. В Італії вони «шаленіли». Аж до повернення Горького в Росію. Це було вже в 1931 році.

Вона була в цей час, просто кажучи, інформаторкою. З нею завжди дружило ВЧК-ГПУ. Чекісти виконували замовлення «зверху» про настрої Горького — дуже складної людини, завзятої, яка щойно пробудилася, коли дещо зрозуміла, побувавши в гущавині пролетарського життя. Сталіна Горький почав насторожувати. Біломорканал відкрив і «буревіснику революції» очі. Всяка інформація, що робить тепер цей письменник, нині — всупереч? Горький до того ж уже хворий. І вона, піклуючись і про саму себе, розумно «нагружала» тих, хто приходив по інформацію.

Сталін продовжував різко ображатися на Горького. Де ж письменницька підтримка? Де «пісні» про нове? Де гімни? Коли Горький в останні роки життя «бовкнув» (як тепер кажуть) не те, Сталін — це доведено багатьма літературними пошуками — сказав: «Узяти!» У деяких матеріалах про баронесу Закревську, яка була біля ліжка Максима Горького і з чашечкою чаю, і з ваткой, щоб витерти піт, натякається, що вона зробила йому останній укол.

Тепер про всі ті «укольчики» пишуть. Сташевський отруїв Степана Бандеру. Тоді вже, у КДБ, на повну силу працювала спецлабораторія з отрут. І потім вона діяла. У серпні 1971 р., у Новочеркаську, ходили слідом за Солженіциним. Зайшов у магазин. Позаду хтось витяг шприц і уколов. Сам Солженіцин розповідав про це і на радіо, і на телебаченні. Вижив. Був отруєний болгарин, дисидент Марков, працював на Бі-Бі-Сі. Укол парасолькою — і кінець.

Виробництво отрут йде на повний хід. Хлор, аміак, зарин, отрута гюрзи, мільйони отруйних речовин! А тоді все починалося. І, звичайно, могла і баронеса на службі КДБ отруїти свого коханця. Щоправда, тоді вже в неї був інший великий шанувальник, до якого вона тяглася душею і тілом.

6.

Це був Уеллс Герберт Джордж. Англійський письменник. Класик науково-фантастичної літератури. У романах «Машина часу» (1895), «Людина-невидимка» (1897), «Війна світів» (1898) він, як роз’яснювали тоді першим у Росії його читачам, спирався на новітні природно-наукові знання. Проблеми наукового і технічного прогресу письменник пов’язував з соціальними, які так гостро стояли у СРСР. «Коли сплячий прокинеться» (1899) стали модними на цій землі, моральними. «У дні комети» (1906) — з’являлися в наукових наших колах. Гостросучасними були побутові романи «Кіппс» (1905), «Тоно-Бенге» (1909)...

Політичний світогляд Уеллса представляв різновид фабіанства. Фабіанське товариство, організація англійських буржуазних інтелігентів, створене в 1884 році, пропагувало реформістські ідеї поступового перетворення капіталістичного суспільства на соціалістичне. Шляхом реформ. Назва — за іменем римського полководця Фабія Максима (п’ять разів на батьківщині обирався консулом, двічі — диктатором). Після створення Лейбористської партії (1900) — «Фабіанське товариство» ввійшло в її склад.

Уеллс, мабуть, не випадково відвідував СРСР у 1920 і в 1934 роках. Йому близька була російська революція. Жити, як жили в Росії, думали на Заході, — нелегко, народ не мав жодних прав за самодержавства і після скасування рабства, не має їх і тепер...

Марія Гнатівна Закревська швидко знаходила спільну мову з розумними письменниками. Вона мимохідь при зустрічі з класиком кинула кілька фраз і про фабіанство (мовляв, не тільки в Росії думають про народ, а й в Англії теж. Свято піднімати народ на високі справи!).

... Вона почала жити із класиком світової літератури з 1935 року, всього за рік до смерті пролетарського письменника, на якому, як вона розуміла з закладів ВЧК-ГПУ, поставлено великий хрест. Про нього їй вже говорили без усякої поваги до письменника, як і про інших сіреньких і нікчемних підозрюваних, які нібито борються з владою, якій заважають створювати щасливе майбутнє, суспільство — вільне і неперевершене у світі за красою.

Великий французький фантаст закохався в Закревську глибоко, серйозно. Для нього не було жінки кращої. Вона рідко розповідала йому про свою землю, де народилася. Одного разу сказала, що в селі, де жила, її предки побудували справжню піраміду, певна річ, не Хеопса, а піраміду гідну. Там спочивають її рідні, там лежать її батько і дідусь.

Він схопився за блокнот. Розпитував про всі деталі. Вони говорили якось всю ніч про Тараса Шевченка. Так, так! Він чув і читав про нього! Він був у вас, у вашому краї?! О, на вас — святий хрест. Він вас врятує в цьому світі!

Так, із Закревською Уеллс прожив щасливі тринадцять років. Він їй не раз пропонував закріпити їх стосунки законним шлюбом. Вона могла б у миру бути дружиною класного фантаста-англійця. Кажуть, вона, щоправда, з іронією, казала, що помре баронесою.

7.

Про Марію Закревську розкидано по архівах чимало документів, свідчень і «свідчень». Раніше йшов за нею шлейф вигадок і зведень, особливо після «зведення» влади КДБ, цього монстра з «оформлення доносів», після яких ставили до стінки або гнали в північні, по суті нежилі краї. Додавалося завжди про неї: шльондра і для спецслужб. В архівах, що належать Комітету державної безпеки, є нині, що вже іноді ходить сторінками газет, журналів, книг, оперативна довідка на неї. «Мура» проходить як один з персонажів.

От одна з них.

ОПЕРАТИВНА ДОВІДКА. «У справі проходить Будберг, вона ж Закревська, вона ж Бенкендорф, вона ж Унгер-Штернберг, Марія Гнатівна, 1892 року народження, уродженка міста Полтави, дочка великого поміщика, англійська піддана, яка проживає (за даними за 1951 рік) у Німеччині за адресою: Фюрнен, Фельдбрюкк (Верхня Баварія), Айшертрассе, 7 (американська зона).

У 1910 році Будберг вийшла заміж за Бенкендорфа-племінника, придворного Миколу ІІ. З чоловіком часто бувала за кордоном, один час працювала в російському посольстві в Берліні. У Петербурзі дружила з донькою Б’юкенена (колишній англійський посол у Росії) і відомим англійським розвідником Локкартом, що був її коханцем. Після революції Будберг із Петербурга переїхала до Локкарту, разом з яким була арештована, але незабаром звільнена.

У 1919 році за рекомендацією Чуковського (це ми вже знаємо з попередніх сторінок. — В. Ю.) поступила працювати секретарем видавництва «Всемирная литература» до М. Горького. Через деякий час була знову арештована, незабаром теж звільнена. Навесні 1920 року при спробі виїхати за кордон через Кронштадт була затримана і протягом двох місяців перебувала під вартою.

Восени 1920 року одержала рішення на виїзд в Естонію, вийшла заміж за барона Будберг. Перебуваючи за кордоном, знову зв’язалася з Локкартом, який нібито пропонував їй вийти за нього заміж. Була близька в 1927 р. з італійцем Руффіні, у 1935 році і письменником Уеллсом.

До арешту ворога народу Ягоди і Крючкова, секретаря О. М. Горького, Будберг, перебуваючи за кордоном, листувалася з ними через Ягоду, часто одержувала візи на в’їзд у СРСР і виїзд за кордон.

У січні 1952 року Уповноважений МГБ СРСР у Німеччині повідомив, що «баронеса Будберг-Бенкендорф до початку 1945 р. проживала в Берліні у графині фон-Шуленбург, а згодом вийшла заміж за барона Унгер-Штернберг, взяла його прізвище і проживає за зазначеною вище адресою у Верхній Баварії.

Даних про проведення Будберг антирадянської роботи немає. 6 грудня 1954 року...»

Риючись у матеріалах, я знайшов і акт обшуку Марії Гнатівни в «Новому санаторії» на курорті в Саарове, вона жила тоді тут з Горьким. «Ніяких... матеріалів, які могли б давати підстави припускати, що Будберг займається шпигунською діяльністю, не знайдено». Під цим документом стояли підписи високопоставлених чинів італійської поліції.

Узагалі, якщо говорити про давні документи, то вони майже всі торкнулися начальницьких віз. Що можна, а чого не можна, невигідно партії та її колишнім керівникам. Життя нашої землячки проходило в бурхливі дні допитів, вибивання «фактів» і різного роду зведень про тих, хто не поважав лад, який начебто вже тріумфував у СРСР. Марія Закревська ходила на вістрі леза, царський рід не прикрашав її в нашій країні, де вона працювала з письменниками, якими намагався завжди керувати особисто Сталін. Будь-яке знайомство з новими людьми перевірялося, ретельно фіксувалося.

Перевищення прав як жінки давалися Марії Гнатівні теж на превелику силу. Вона, звичайно, була завжди розкрита навстіж. Кохати — так кохати, жити — так жити! І вона прожила довге і трепетне життя в коханні і стражданнях. Ніна Берберова все-таки талановито досліджує це неординарне, не буденне, не закрите в клітку життя. Я уявляю, скільки Мура ще не сказала! Та якби вона постійно, з кожного приводу і висловлювалася — не так легко зрозуміти українок-слов’янок з їхньою особливою м’якістю кохання. Вона тут, на її землі, співала по-іншому зовсім, ніж співають інші. Проспівано і нині співається її життя, незважаючи на тяготи і злигодні, і від влади, і від порядку. Йдуть і падають біди передусім на жінок, на них, часом такі м’які і ніжні душі! Не рівня іншим душам!

Хочу відкинути і домисли, що «бродять» в інших творах про «залізну жінку» — Марію Гнатівну Закревську. Не могла вона отруїти Горького! Не могла її душа змиритися з будь-яким таким наказом КДБ.

Приведу цитати з останнього слова одного з помічників найдовіренішої особи Горького, його літературного секретаря і керуючого справами Крючкова на відомому процесі (1938 р.) над членами правотроцькістського блоку, винними, крім усього, нібито й у смерті Олексія Максимовича Горького: «Даючи мені доручення вбити Максима Пєшкова (сина Горького. — В. Ю.), Ягода поінформував мене про державний переворот, що передбачався, і його, Ягоди, участь. Приймаючи це доручення, я став учасником контрреволюційної організації правих... У смерті і Максима Пєшкова я був особисто зацікавлений. Я думав, що зі смертю Максима залишуся єдино близькою людиною до Горького, людиною, до якого перейде згодом великий літературний спадок. Я щиро каюся...»

... Вона належала до того російського покоління, що на три чверті було знищено — спершу Першою світовою війною, потім війною громадянською; частина уцілілих загинула в «червоному терорі», не прийнявши Жовтня, а інші, які прийняли, — закінчує свою книгу Ніна Берберова, — в чистках.

Восени 1974 року Мура Закревська переїхала в Італію. 2 листопада в лондонській «Таймс» було надруковано звістку про її смерть і довгий некролог на дві повні газетні колонки. Українка Марія Гнатівна Закревська була, на думку «Таймс», «одним з інтелектуальних вождів сучасної Англії». Вона була протягом сорока років у центрі лондонського інтелектуального та аристократичного життя. Сказано було, що вона проживала разом з Уеллсом, Горьким і сером Робертом Брюсом Локкартом, не приховуючи свого зв’язку з ними. Була «письменницею, перекладачкою, консультантом кінорежисерів у їхніх постановках фільмів і телевізійних програм. Вона вела історичні дослідження; під час Другої світової війни була керівним співробітником «Вільної Франції»...

У «Таймсі» було сказано добрі слова про її батька Гната Закревського. Вона — третя донька сенатора графа. Він був відомий своїми численними заслугами в адміністрації, в царській армії і при дворі. Мав родові землі біля Києва і будинки в Харкові і Петербурзі. Належав до найвищого товариства столиці, будучи одночасно і членом Державної Ради. Ліберал і палкий захисник Дрейфуса — не раз вимагав від сенату стати на його захист; був виключений з вищої в Росії установи за свій лібералізм.

Прах його спочиває, як належить щирому християнину, на своїй землі, у Піраміді, у селі Березова Рудка.

Чому нам в Україні не дано хоча б краплинами збирати в таких «Залізних жінках» усе те, що піднімає їх над смертними! Її життя — слава, честь вчинкам найвищого ризику і краси діянь. Чому ми у своїх копаємося, підлещуємося, оглядаємося, пишемо заяложеною мовою дуже вже трагічного і безвихідного буття! Чому не вміємо захищати отчі Хрести?

Володимир ЮГОВ,лауреат літературних премій імені В. Короленка, І. Буніна,«Гілка золотого каштана» тощо.

Початок січня — кінець лютого 2009 р.

На знімках: Т. Г. Шевченко, М. Закревська, Г. Дж. Уеллс.