«Хто з вас піде проти своєї історії?»

Не дивуйтеся, але саме завдяки перу возвеличеного за життя і зганьбленого після смерті драматурга Олександра Корнійчука не забулася одна із найтрагічніших сторінок нашої спільної із Росією історії: знищення Чорноморського військового флоту. «Загибель ескадри» — що це? Більшовицька ода чи реалістичне відображення історичних подій, пов’язаних із відродженням національної самосвідомості українців, які нарешті відчули себе не «південним народом великої Росії», як трактує їх один із персонажів п’єси — колишній царський адмірал, а «народом самостійної України»?

У цьому творі можна дізнатися правду про розстріли моряків у трюмі корабля, про наказ самопризначеного комісара флоту: «Навести мінні апарати на тих, хто підійме жовто-блакитний прапор». Про не почутий тоді заклик, що завдяки Корнійчуку лунав із тисяч театральних сцен: «Центральна рада просить вас згадати, хто ви... Ви ж українці — сини степів золотих, нащадки славних лицарів Великого Лугу, що колись Чорне море на байдаках проходили і славу здобували на цілий світ. А тепер ви... Хто з вас піде проти своєї історії?»

«Чеймодан» від «комсомольського графа»

Шкільна освіта для Шурки Корнійчука була недоступною розкішшю, однак це не завадило йому замолоду здобути гучну літературну славу. Отож відразу знайшлися «добрі люди», які звинуватили молодого літератора у плагіаті. І життєвого досвіду мало, й освіта недостатня, і часу для відточування художньої майстерності не було, а відтак — твір украдено. Архівні документи справді свідчать, що на Київській кінофабриці, де молодий початківець працював редактором кіносценарного відділу, знімався фільм під робочою назвою «Загибель ескадри». Але, на відміну від довженківських шедеврів того часу, помітного сліду «німа» кінокартина «Останній порт» (такою стала її остаточна назва) режисера Кордюма за сценарієм Охрименка в історії українського кіномистецтва не залишила. Також недоброзичливці наполягали, що Корнійчук підписав своїм прізвищем п’єсу, справжнім автором якої був драматург «непролетарського» походження. Адже, мовляв, Шурик ще довго називав чемодан «чеймоданом» і навіть після посади замнаркома закордонних справ СРСР продовжував вживати слово «Фіндляндія».

Звісно, з висоти класичної університетської освіти можна посміюватись з «відсталості» сина залізничника, якому (після смерті батька) з 14 років довелося стати годувальником сім’ї. А щоб здобути мінімум знань, необхідних для зарахування на перший курс педагогічного інституту, два роки провчитися на робітфаці.

Але щось у малограмотному і не дуже красивому юнакові було особливе, якщо його покохала онука відомого вінницького адвоката, яка вільно володіла французькою мовою і аж ніяк не скаржилась на брак шанувальників. Великою мірою завдяки впливу Шарлотти Варшавер, визнаної красуні і витонченої аристократки, Шурка Корнійчук перетворився на «комсомольського графа», як поза очі почали називати автора «Загибелі ескадри».

«Загибель ескадри» отримала найвищу нагороду на Всесоюзному конкурсі, виборовши перемогу серед творів 1200 інших претендентів. Однак на організованому під егідою Раднаркому СРСР конкурсі першу премію вирішили взагалі не присуджувати, тому, хоча «Загибель ескадри» і стала переможцем, але лише «другого рангу». Мало того, хтось із пильних ревнителів «ідеологічної чистоти» назвав твір «ненадійним», і впродовж року «нагороджену» п’єсу ставили лише на сцені Київського театру ім. І. Франка.

Отож переможна хода Олександра Корнійчука до всесоюзної слави розпочалась лише у червні 1935 року, коли знаменитий МХАТ поставив «Платона Кречета». Цей твір варто уважно прочитати тим, хто звинувачує драматурга в «безконфліктності» і «компонуванні ходульних образів» і не помічає мужності, з якою автор знущається над насаджуванням «партійно-діалектичного підходу» навіть у лікуванні туберкульозу, і вже відчуту серцем митця загрози «великого терору».

До речі, попри численні звинувачення Корнійчука в доносах на колег-письменників, жодного підтверджуючого це документа досі не виявлено. А ось про те, що 1937 року драматург у непростій ситуації довів своє право називатись людиною, воліють не згадувати. У квартирі Корнійчуків знайшла притулок сім’я заарештованого професора Костянтина Ярошевського — чоловіка сестри дружини письменника. Більше того, у час, коли деморалізовані кривавим терором батьки відмовлялися від дітей, а діти — від батьків, Корнійчук не побоявся особисто добиватись справедливості у тодішнього голови українського уряду Павла Постишева та начальника НКВС України Всеволода Балицького, звернувся з листом до самого Сталіна. Втім, це не допомогло, а коли після оголошення чоловікові стандартного вироку — «десять років без права листування» — Люся Ярошевська наважилась повернутись додому, «чорний воронок» приїхав і за дружиною «ворога народу». Відтак її діти знову опинились у тітки.

Невдовзі заарештували чоловіка ще однієї сестри Шарлотти, і квартира Корнійчуків вчергове стала притулком для рідні. Чим це загрожувало, навряд чи варто пояснювати. Принаймні, як свідчать архіви, на одному із засідань партбюро Спілки письменників України питання, чому «Корнійчук (до речі, на той час — ще не член ВКП(б) тримає у себе дітей ворогів народу», таки розглядалося...

«Драматурга «Фронту» розстріляти!»

Нині ніхто вже не скаже, чим Корнійчук припав до душі Йосипу Сталіну. Але достеменний факт, що в іскрометній і цілком позапартійній комедії «В степах України», виданій ще до війни, рукою Сталіна дописано кілька фраз. Певно, саме прихильність вождя і врятувала драматурга від лап «органів», і водночас перетворила його на «ідола радянської епохи».

Утім, хоч би як хто ставився до творчості Корнійчука, але те, що його п’єса «Фронт» назавжди вписана в історію Великої Вітчизняної війни, — незаперечна істина. Жодний інший драматичний твір не удостоювався честі бути повністю надрукованим на сторінках газети «Правда» у повному обсязі. Не менш показово, що перший тираж виданого окремою книжкою «Фронту» розсилався по фронтах, арміях і військових округах за рознарядкою, затвердженою особисто Сталіним. До того ж цей розподіл вівся «поштучно» — 16434 примірники Західному фронту, 4213 — Ленінградському і т. д. А директива начальника Головного політуправління Червоної Армії вимагала доведення змісту книги до всіх командирів і політпрацівників. І це — у серпні 1942 року, вже після воєнної катастрофи під Харковом і початком битви за Сталінград.

Про роль «Фронту» можна судити і з надісланої особисто Сталіну телеграми, в якій один із маршалів, відряджених на фронт, вимагав: «Драматурга «Фронта» расстрелять. Того, кто разрешил печатать, судить военным трибуналом». І відповіді Верховного Головнокомандуючого на цю вимогу: «Изучайте «Фронт» — лучше воевать будете. И. Сталин».

Проте після «Фронту» Корнійчуку категорично заборонили... бувати на фронті. Офіційну причину письменнику виклав сам Сталін: «Щоб випадкова куля не дістала».

«Маленький сталінчик»?

Нині ставлення до особи Олександра Корнійчука негативне. Багатьом пам’ятне масове перейменування названих на його честь вулиць, площ і навіть станції столичного метрополітену. Закинути Корнійчуку справді є що: «незрівнянний пристосуванець» і «подслащенная посредственность», як колись охарактеризував особу драматурга Олександр Довженко, не раз критикував із високих трибун відомих українських письменників «за націоналізм». «Маленький сталінчик», який перетворив Спілку письменників України на «департамент казеної літератури» (за словами письменниці Докії Гуменної).

Та й людиною, мовляв, був легковажною: мав трьох законних дружин, не рахуючи актрис-коханок. От лише чомусь навіть покинута ним заради Ванди Василевської Шарлотта Варшавер, яка дожила до часів, коли про Корнійчука вже можна було говорити все, ніколи не поливала брудом свого колишнього чоловіка.

Не говорять і про те, що у голодному 1947 році за рахунок власних коштів він упродовж 12 місяців рятував від смерті вдів і дітей письменників, котрі загинули на війні, видаючи цю допомогу за державну. А у важкі повоєнні роки без жодної помпи шефствував над одним із київських дитячих будинків, встановив і постійно фінансував три іменні стипендії для студентів театрального інституту. І навіть маючи право на «казенні» машину і дачу, оплачував усе це сам.

Олесь Гончар: «Завжди я пам’ятав, як прихильно він поставився до мене при виході «Альп», пізніше взяв під захист «Таврію»... Коли на пленумі СПУ одразу після війни один із приїжджих гостей виступив з наклепом на український народ, що всі, мовляв, хто зазнав окупації, це вже люди «заражені», то не хто інший, а саме Корнійчук дав наклепникові гідну відсіч. І значно пізніше, вже після смерті Сталіна, це ж знову Корнійчук з високої трибуни став на захист рідної мови, культури і тих нещасних, що їх із Західної ешелонами вивозили кудись».

Утім, про письменників судять передусім за їх творами. Отож згадаймо, як навіть у сільських драмгуртках при клубах ставили п’єси Корнійчука, з яким завмиранням серця слухали радіовистави його творів біля «тарілок» репродукторів, і як проводжав Київ свого Корнійчука в останню дорогу на Байкове кладовище.